Про творчість Любові Проць
Андрій ГРУЩАК,
член НСПУ, м. Борислав
Творчістю Любові Проць уже давно захоплюються читачі різного віку. На багатьох конкурсах поетка з Самбірщини займає не другорядні, а перші місця. Її поезія позначена тематичним різнобарв’ям, чистотою рідної мови, філософічністю, тверезим поглядом на життєві проблеми.
“Китиця білих утіх” — чергова книга поезій письменниці (вид-во ДІА, Київ, 232 с.) В анотації до неї читаємо: “Сяйво травневого цвіту і першого снігу, закохане серце, зворушена красою рідного краю душа, — таку розкішну “китицю білих утіх” дарує читачеві у новій збірці сучасна українська поетеса Любов Проць. Авторка переконана: краса врятує світ! Краса Божого світу і людського серця”.
Отакий короткий тематичний зміст збірки, яку зі смаком ілюстровано мисткинею із Самбора, членом НСХУ Вірою Тарасенко. Меценат цього видання — професор, академік НААН Орест Фурдичко. У передньому слові він пише: “Покликання поетки з Дублян (село, де народилась і проживає Л. Проць. — А. Г.) вивищене до гідності народного вчителя, громадсько-політичного і культурного діяча високим титулом члена Національної спілки письменників України”.
Збірка має чотири розділи: “Зійшлися трави на зелене віче”, “Перебіжиш по струнах літа”, “На обрусі білому зима”, “У синій рамі вистиглого літа”.
Уже у вірші-заспіві першого розділу “Так хочеться серцю// На звабне плече таємниче!” — визначено творче кредо письменниці. І хоч ці “таємниці мовчать”, “…хмелем вибагливих трунків// Вже повниться березень знов,//Жагучі тюльпани цілунків//Жбурляє в застояну кров”. Нам зразу стає зрозуміло, що авторка книги надзвичайно талановита, а її поезія — це те, чого прагне спрагла на красу людська душа.
Власне, таємниці авторки стають надбаннями широкого читацького загалу — лаконічністю рядка, вдалими і точними порівняннями, несподіваною метафоричністю, милозвучністю мови.
Поетеса не тільки розумом, а й душею намагається розгадати таємниці земного життя, таємниці творчості, успішно проникає в їхню природну сутність:
Світлиця світу пахне таїною
“В блакитній льолі первісток весни”.
І ворожбитом став переді мною
Старезний ліс зі жбаном тишини…
Я глибінь його не потривожу,
Не розіб’ю мовчання золоте.
І серце — те, що має іскру Божу,
Суцвіттям слова раптом зацвіте.
“Світлиця світу”
У цій поезії — глибокий зміст: і таємниця світу, і таємниця слова, і таємниці нашого життя-буття.
Цікавий і другий розділ збірки — “Перебіжиш по струнах літа”. Тут — краса природи, чистота людських взаємин, таємничість Карпат, життєві турботи і проблеми, пори року, “тиша і грім” життя нашого, таємниці музи і слова, “творчі муки”:
Нарешті муза обігріта
І сипле вірші із коша,
Бо на зелений клекіт літа
Летить метеликом душа…
Ось лише чотири рядки, а яка глибина наших реалій — земних, національних, всесвітніх:
У нас проблеми! Всесвіт! Зорі!
Нам лиш глобальне до лиця!
Живем собі, короткозорі…
Кап-кап життя із топірця.
Любов Проць, дитина села, дуже високо цінує працю простого хлібороба, з благоговінням згадує про Християнські свята. “Переживши напровесні нежить,//Лише рівно: картопля… Буряк…//Допотопнім ще плугом мережить —//Із лікнепу не вийде ніяк.” (“За порепаний аркуш городу”); “Затанцюють мальви на городі —//Сон траві до ранку не заснуть,//Як гірлянду сонячних мелодій //По селу музики понесуть.”/ (“Вечорниці”); “Принишкли під осінь ще зелені клени,//У глеках душ — замріяність терпка.//Святити яблука, вмокнуті в черлене.//Жінки несуть у білих хусточках.” (“На Спаса”).
Наступний розділ теж багатий на відкриття. Тут є почуття коханих, самовияв реальності. Є щедроти літа, радість досягнутого, смуток нездійснених бажань, любов, зрада, ненависть.
Млосний шепіт і пожежа рук,
Сердець палких шалений перестук.
…І плете тоненьку петлю
Підла зрада на чиєсь “люблю”…
“Млосний шепіт”
Багата на відкриття в Любові Проць й інтимна лірика. Рядки кладуться рівно, думки течуть плавно, значуще, рими точні:
Вже не втечем… Впокоримось, безсилі,
Перед розлитим сяєвом очей,
До берега жаги приб’ють нас хвилі —
На ніч, на дві, на цілих сто ночей!
Та скажуть потім будні полинові,
Що в тім раю, не відаючи сну,
Ти пив нектар божественний любові
Не сто ночей, а тільки мить одну…
“На обрусі білому зими” — останній розділ збірки. Як і в попередніх, тут присутні пориви людської душі, зоряні сніги зими, засніженість душі, сяйво творчих відкриттів. Прикметним щодо цього є ось такий вірш:
Я зрубаю слова. Нащо слова? —
Мовчання квітне сніжно-пелюстково,
І лагідне оте єдине слово
В глибинах серця світло визріва.
Сніг золотіє, і не полиша
Святковість — дивовижна, предковічна.
А сніг — не сніг, лиш казка новорічна,
В якій стоїть розгублена душа.
“Я розрубаю слова…
Закони природи, невпинність зміни часу, краса перемін, смуток прожитого і пережитого теж притаманні поезіям Любові Проць. Як зразок — одна строфа:
Сніг вчора сипав. Сипле нині.
Зима, здається, без кінця.
А час тікає по хвилині —
Через сніги, через серця…
У виданні є й відгуки відомих письменників та вчених — зокрема Романа Іваничука, Володимира Базилевського, Степана Сапелюка, Ігоря Набитовича. Усі вони високо цінують творчість Підкарпатського підгір’я. Світлої пам’яті патріарх нашої літератури Р. Іваничук про збірку сказав таке: “На якій би сторінці не розгорнув — усюди справжня талановита поезія. Нема баласту! Який я радий за тебе! Ти, мабуть, одна-єдина з сільських вчительок, яка досягла такої досконалої вершини”. Ці слова — найвища оцінка творчості української поетки Любові Проць.
