Вища міра деградації

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Після історичного ухвалення 25 квітня 2019 року закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (у народі його вже назвали законом про державну мову) соціальні мережі вибухнули не тільки вітаннями, а й різними, часто дуже уїдливими, карикатурами і на тих, хто не підтримав цього закону, і на ведучу телепрограми “Право на владу” на одіозному телеканалі “1+1” — Наталію Мосейчук за озвучену нею “тезу”: “Мова не нагодує”.

Хоч ще у вівторок, 23 квітня, ніхто не міг твердо сказати, чи цей фундаментальний правовий акт, після шокуючої недовіри більшості суспільства до особи Президента Петра Порошенка, підтримають 226 парламентарів, сталося диво. За цей закон про державну мову проголосувало 278 народних депутатів. У нинішній складний момент це вважається високою підтримкою, хоч усетаки залишається гіркий осад від того голосування. Бо, зрештою, це один із фундаментальних законів українського державотворення. І поки не розпалася Російська Федерація (про неминучість цього дедалі відкритіше говорять росіяни), поки в українській політиці є російська п’ята колона, годі очікувати, що такі важливі, фундаментальні державотворчі акти прийматимуться акламацією. Проте була надія, що закон про державну мову, як один із фундаментальних законів буття української нації, буде ухвалено конституційною більшістю. Так як свого часу було з доленосними правовими актами — Декларацією про держаний суверенітет України (16 липня 1990 р.) та Актом про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.). Цей закон уже нині називають дорожною картою самоідентифікації українців.
Можна прогнозувати, що з подачі Кремля будуть чинитися різні (не лише інформаційні) провокації на шляху зриву імплементації закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Кремлівські інформаційні провокатори у соціальних мережах уже створюють групи “захисту російської мови в Україні”. Навіть побіжне ознайомлення з їхніми дописами свідчить про антиукраїнську дикість і некомпетентність (або свідому брехню) авторів записів. Там провідною є теза, що “ніде у світі немає відповідальності за нехтування законом про державну мову”. І відразу ж підводять до висновку: “В Украине строится фашистское государство, но мы не допустим этого”. І ця деталь — “мы не допустим этого” — переконливо свідчить, що весь російський крик з приводу українського закону про мову насправді є камуфляжем провокованого Путіним і його кумом Медведчуком хаосу, який, за задумом безумців, мав би привести до руйнування держави. Медведчук практично у кожному телевиступі про це нині говорить.
Не було б закону про мову — знайшли б іншу причину для провокацій. Це їм потрібно не лише через прагнення зірвати розпочату Президентом Порошенком європейську інтеграцію України. Це було актуально до 31 березня 2019 року. Нині Кремль має іншу причину. 1 травня у низці міст Росії пройшли мітинги під гаслами “Путін не вічний”. Як і слід було очікувати, вони закінчилися арештами. Та бачимо, що арештами й залякуваннями вже не можна задушити антипутінських настроїв. Тому в Кремлі реалізують план, аби показати обивателю, що зміна влади на території будьякої держави колишнього СРСР неминуче закінчиться хаосом.
Для його досягнення кремлівські пропагандисти і тролі не гребують брехнею. Як приклад, настирливе твердження, що Україна — єдина держава світу, де за порушення закону передбачена відповідальність.
Російський лемент, що ніде на світі немає таких “дискримінаційних норм”, як в українському законі — велика брехня. Навіть у путінському законі про державну — російську — мову є два пункти про відповідальність за його порушення. Ця розмита норма дозволяє (посилання на чинне законодавство) будьяку примху чиновника підтягнути під “порушення мовного закону”. У результаті отримуємо страшні патології. Яскравим прикладом є ситуація в Татарстані. Москва змусила Казань, керівники якої у середині 1990х рр. твердили, що домагатимуться незалежності від Росії не силою зброї, як Чечня, а силою розуму, погодитися на дику норму, якою нетатарське населення республіки звільняється від вивчення мови корінного етносу республіки. За словами Путіна, неприпустимо будького змушувати вивчати мову, яка не є рідною для людини! Йому підтакують учені, журналісти, з параноїдальним пафосом заявляючи про “утиски росіян у Росії” і про “завихрення в головах місцевих еліт, які уявляють себе самостійними державами”. А це класичний прояв дикого російського шовінізму з елементами глибокої параної. Татарстан поки що скорився, поки що…
Подібні вимоги щодо законодавчих норм, які передбачають покарання за порушення норм закону про мову, існують і в Польщі.
Росіяни ніколи не задумувалися, що такі звільнення у Татарстані шкідливі насамперед для них. У них формується зверхність до націй, у які їх закидало, у них формується неповага до законів і звичаїв націй, серед яких вони живуть, що викликає негативне ставлення до людей з таким мисленням. І це не є націоналізм, ярлики якого нам практично від першого дня державної незалежності України намагаються “приклеїти” російські політики, пропагандисти та прив’язані до них структури в Україні на кшталт “Newsone”. В одній з його балачок одеський кавеенщик і депутат Одеської міської ради Дмитро Співак (отримував мандат від різних політичних сил, зокрема й від “Батьківщини”, який освіту здобув і в московський школі менеджерів), у “кращих” традиціях Кагановича назвав депутатів, котрі голосували за закон про державну мову, шизофреніками, яких треба відправити у Магадан без права повернення назад. А сам закон назвав таким, що розколює Україну.
Україну намагаються розколювати ті, хто ненавидить українську культуру, мову та домагається від держави конституційного гарантування права на ненависть до фундаментальних цінностей, на яких базується кожна національна держава. І якраз ці домагання, навіяні ідеями “русского міра”, є виявами не лише політичної шизофренії, яку з екранів телевізора виливають на українські голови цілі легіони послідовників Кагановича.
Гіркий український досвід свідчить, що багато хто цього не розуміє. Нерідко трапляються випадки фанатизму, посіяного російським “месіянством”. Проте у переважній більшості це неграмотність і лінощі, які виливаються в українське “какая разніца”. І цим дуже дивується світ, ставлячи гостро запитання: що ж це за народ такий, якому “какая разніца”?
Проте одеський Дмитро Співак не належить до людей безграмотних чи до фанатиків. А його проповіді про “розкол України”, зроблені у стилі “95 кварталу” Зеленського, показують: маємо справу з цинізмом, розрахованим на задурманення українців.
Отже, весь нинішній ґвалт про “розкол” України законом про державну мову — окрім провокування, цинічна технологія дальшої дискредитації української політики і початого курсу “Геть від Москви!”. І не має нічого спільного з декларованим Росією “захистом” “російськомовного населення”. Досить подивитися, як Росія його “захищає” у себе. Російські опозиціонери, зокрема Борис Миронов, прямим текстом кажуть про путінський геноцид населення Росії. В його основі лежать не лише неякісне харчування та традиційний російський алкоголізм. Нині навіть тверезі путінські пропагандисти б’ють на сполох, що РСФСР буквально на очах перетворюється на мусульманську державу. Тому весь ґвалт про розкол України через закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” у парі з путінською затією — роздачою українцям російських паспортів, є боротьбою за життєвий простір і людський ресурс для росіян та їхніх резидентів в Україні.
Одна з них, дружина одіозного Медведчука Оксана Марченко заявила, що “новий закон про мову позбавить українців доступу до світової науки і перетворить на “німе плем’я третього сорту”. Її теорія не залишилася поза увагою професора Мирослава Іванека з Канади. Він їй відписав (цитую в перекладі з англійської): “Просто подивіться, хто говорить російською в ООН, і ви побачите, наскільки це відстала мова”. І це не образа. Хоч росіяни зараховують свою мову до 6ти головних мов світу, проте за даними закордонних енциклопедій, лише 2,4% населення землі належить до групи російськомовних, себто така кількість населення землі вільно володіє російською.
Тому більшість, яка, за словами Володимира В’ятровича, не читає книг, не знає жодної іноземної мови, не бачила світу не лише поза Україною, а навіть поза своїм телевізором, може про це не знати. Однак далеко не всі, хто багато читає, задумувалися над тим, що дуже поширений не лише в Україні популізм (він був вирішальним інструментом перемоги на президентських виборах команди Зе) Церква вважає інструментом диявола. Брехня, яку сіють популісти, призводить до зростання між людьми, а відтак і між народами, ненависті. Яскравий приклад диявольського популізму — ґвалт про порушення прав неукраїнців законом про державну мову.
Насправді цей закон не тільки відповідає європейській практиці захисту державної мови, а й у духові, який проповідують Церкви (за винятком російської). Папа Римський (крім римського, є ще аж два олександрійські папи!) Франциск, звертаючись 2 травня 2019 р. до учасників пленарної асамблеї Папської Академії Суспільних Наук, темою якої була “Нація. Держава. Державанація”, нагадав, що Церква завжди закликала до любові до свого народу й своєї батьківщини, закликала до поваги всіх громадян до звичаїв і традицій народу, серед якого вони живуть.
Папа просить держави, аби вони не зачиняли двері перед чужинцями, які просяться до їхніх осель. І нагадує, що повинністю чужинців є інтеграція у суспільства, в яких вони живуть. Однак реальність далека від папських побажань. Також і у нас, коли частина суспільства домагається гарантій від держави їхнього права на несприйняття ними традицій і звичаїв народу, серед якого живуть. Без викорінення зі своїх душ рабського підходу до основ національного буття — “какая разніца” — ми не змінимо дикого до нас ставлення. І тут ідеться не лише про національний гонор. Передусім і про нашу, і про глобальну безпеку.
Папа Римський у зверненні до учасників асамблеї Папської академії говорив про нову небезпеку економічної та ідеологічної колонізації одних націй іншими. Мусимо бути свідомі, що цьогорічні президентські вибори в Україні якраз і були відпрацюванням на нас технології ідеологічної колонізації, метою якої є підготовка ґрунту для економічної колонізації! Інша річ, що при Божій ласці для нас цей експеримент над нами може виявитися бомбою для тих, хто його проводив.
Коли з уст Президента чуємо про дуже складну ситуацію і у світі загалом, і навколо України зокрема, то це аж ніяк не “надування щік ображеного” політика, як про нього пишуть в соціальних мережах недоброзичливці. Це погляд людини, котра, як і Папа Римський, розуміє складність нинішнього моменту. Виявляється, не лише про небезпеку нової колонізації говорив Папа Франциск. Сьогодні під тиском цілеспрямованої інформації патріотизм перероджується у “конфліктний націоналізм” з виразними рисами расизму та гегемоністського імперіалізму.
Дедалі гостріше протистояння між націями нинішній Папа вже не перший рік називає третьою світовою війною. У більшості країн, на відміну від України, вона має лише інформаційний характер, проте ще страшніша війна, руйнування через телебачення та Інтернет способу мислення цілих націй, руйнування політичної свідомості націй, які володіють атомною зброєю. За словами Папи, вже почався час тривожного ядерного протистояння, що збільшує ризик гарячої війни, а відтак небезпеку ядерного самознищення нинішньої цивілізації.
Папа Франциск сподівається, що “держава, яка пробуджує націоналістичні почуття власного народу проти інших народів або груп людей, зазнає невдачі”. Не відомо, чи мав він на увазі якусь конкретну державу, однак усе тут сказане дуже відповідає діям та стану путінської Росії. Цікаво, чи слова про невдачу держави, яка формує у своїх громадян почуття зверхності до інших націй, — це людське прагнення справедливого покарання за несправедливі справи?

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment