Чи дізнаємося правду про загибель Володимира Івасюка

До дня пам’яті Володимира Івасюка

Ольга РУТКОВСЬКА,
член НСЖУ і НВМС
Нинішнього травня минає сорок років, як відійшов у Вічність Лицар української пісні Володимир Івасюк. Якого саме дня це сталося, що з ним трапилося напередодні, ніхто не знає і дотепер, а може, як писав поет у присвяченому йому вірші, “…знає, та мовчить, де проліг його останній шлях”. Звичайно, у цього непокараного злочину є і виконавці, і свідки, і причетні до нього. Дехто з них ще живий, але скоро їх не стане. І вони досі мовчать. Уже сорок років. Чи не час нарешті назвати імена конкретних замовників і сказати народу правду про цю трагедію і наругу над славним сином українського народу — композитором Володимиром Івасюком? І “хто був той підступний злодій, який дав наказ вкоротити йому віку?”

Пам’ять, що не вмирає
Квітень 1979 року. Як давно це було, а водночас ніби вчора… Бо події тих незабутніх днів закарбувалися в пам’яті на все подальше життя; вони хвилюють і сьогодні, з відстані десятків років, висвітлюючи промінчиками призабуті розмови, епізоди, враження.
У далекі 70-ті у місті Хмельницькому на VІ Республіканському фестивалі комсомольської пісні, присвяченому 60-річчю ЛКСМ України, мені кілька днів пощастило спілкуватися з композитором під час роботи у журі. У ці пам’ятні травневі дні хотілося б ще раз пригадати ту коротку вікопомну зустріч і атмосферу, яка панувала під час останнього музичного свята в житті цієї легендарної особистості.
Володимира (на той час уже відомого композитора) столичні комсомольські функціонери вперше запросили на подіб­ний молодіжний музичний форум, що традиційно проводився щодва роки у різних містах України (Керчі, Херсоні, Каховці та ін.). Хмельницький (відкриття відбулося у Шепетівці) було шостим фестивальним містом. Крім знайомих фахівців, у суддівській команді я побачила й нове для мене обличчя — автора популярних пісень, що вже понад десять років звучали в ефірі й виконували їх, без перебільшення, сотні професійних і аматорських колективів в Україні та за її межами, зокрема, справжній шедевр — “Червона рута”. Івасюк був новачком у республіканському журі. Воно переважно сформувалося на попередніх фестивалях, тому як постійний секретар я опікувалася ним: пояснювала, як треба оформляти документацію, заповнювати балотувальні листи, писати рецензії тощо. Хоча Володимир був наймолодшим серед колег по суддівству, — музикантів, диригентів, режисерів (навіть не член Спілки композиторів, а лікар за першим фахом і ще студент Львівської консерваторії), — до нього, як до арбітра, під час обговорення часто звертався голова журі Мирослав Скорик.
Після першого конкурсного дня, у п’ятницю, я запросила до себе в кімнату випити чаю кількох друзів — організаторів фестивалю, а також композитора Олександра Зуєва, фундатора славнозвісної “Кобзи” (1969), який написав популярні пісні “Три дороги”, “А ми удвох”, “Корчагінська вахта”, “П’є журавка воду” та ін. (помер у психлікарні). Принесла самовар. Вирішила покликати Володимира, який жив поряд на нашому поверсі (частину членів журі розмістили чомусь в іншому готелі, за кілька кварталів). Зайшовши, він сказав: “Як Ви розсмішили мене, що буде термінове засідання журі, я й справді повірив. Навіть шнурки попрасував”. Примостився в кутку біля дверей і так просидів цілий вечір, був мовчазним, інколи вставляючи слово-два. Уважно слухав розмови нашого веселого товариства про пригоди на минулих фестивалях. Нам хотілося ближче познайомитися з такою відомою людиною, якою був Івасюк, більше дізнатися про його творчість, проте ми ніяк не могли його розговорити. Про себе лише сказав, що за фахом лікар-кардіолог, що йому 30 років. Питали: “А чому не жонатий?” Коротко відповів: “Закінчу консерваторію, тоді оженюся”. Він навчався на ІV курсі. Цікавилися співпрацею з Софією Ротару, та відчули, що Володя чомусь не бажав про це розповідати, тому залишили його у спокої — він ніяковів від розпитувань настирних киян. Під час спілкування в товаристві нових знайомих Івасюк говорив про поїздку найближчим часом до столиці, про записи нових творів на Республіканському радіо і телебаченні; про здійснення заповітної мрії — виконання у Львові свого концерту.
Якось Володимир, діставши з портфеля ноти, сказав, що працює над концертом для чотирьох мідних духових і струнного оркестру, адже до здачі курсової залишалося мало часу — писав у готелі ночами, без інструменту твір такої великої форми. Погортавши чималеньку партитуру, я помітила — вона була надзвичайно складною. Пообіцяв, коли буде у Києві, обов’язково зайде до Центрального будинку народної творчості (на території Лаври), де я працювала заступником директора, а ще запросив до Львова на свій концерт, який мав відбутися у червні.
У неділю, 22 квітня, після урочистого покладання квітів до пам’ятника В. І. Леніну, у другій половині дня, — підведення підсумків фестивалю, обговорення виступів, визначення лауреатів. Володя педантично нотував зауваження про кожного конкурсанта, я навіть попросила допомогти мені швидше порахувати всіх учасників і виставлені членами журі оцінки. А у перер­вах між виступами Володимир — у центрі уваги, в оточенні керівників, учасників колективів, журналістів, він користується авторитетом і повагою і у молоді, і у старших від нього, легко йде на контакт і спілкування з глядачами.
23 квітня, в понеділок (напередодні зникнення Івасюка), в театрі йшла репетиція заключного концерту, я оформляла документацію. Увечері приїхала машиною до готелю переодягтися, забігла до Володі, попросила його швиденько зібратися, щоб не запізнитися, — початок о 19 год. Він робить мені комплімент, помічаючи старовинну камею на блузці: “Яка гарна брошка!” (говорить з приємним пом’якшеним “ш”). На сцені розкладаю дипломи, призи для вручення, потім сідаю в залі, недалеко від Володі, бачу, як він уважно слухає кожен номер, задоволений виконанням своєї пісні “Лиш раз цвіте любов” солісткою ВІА “Арніка” Вікторією Комлик (вона ж — Врадій, потім — Сестричка Віка).
У Хмельницькому, здавалося, ніщо не віщувало біди. Але вона, мабуть, наближалася, бо Володимир дуже поспішав додому, буквально з першого дня фестивалю замовив квиток, попередивши, що обов’язково має бути у Львові 24 квітня, у вівторок вранці, і в жодному разі не може запізнитися. Тому в понеділок увечері, після закінчення конкурсу і заключного концерту, навіть відмовився бути на вечері з нагоди закінчення фестивалю. Прощаючись біля машини, яка розвозила гостей до ресторану, сказав: “Якщо хочете, я можу піти з усіма, але мені цього б не хотілося. Та ми з Вами скоро обов’язково побачимося. 7 травня на Республіканському радіо я буду записувати нові пісні і домовився там зустрітися із Зінкевичем”. Я не мала права наполягати, тому сказала: “Пам’ятайте, в Києві у Вас є гарні друзі”. Він відповів: “Так, я вірю в це. Зараз піду попрощаюся з Василем”. Це були його останні слова. Потім поцілував мені обидві руки і зник у натовпі, який брав штурмом театр — організатори вирішили провести повторний заключний концерт фестивалю.
Коли я повернулася у готель, від чергової на поверсі дізналася, що Володимира приходили проводжати на вокзал хлопці з обкому комсомолу, але у своєму номері його вже не було. Ось і все. За кілька днів страшним ударом приголомшила звістка: одразу по прибутті до Львова 24 травня Івасюку додому зателефонували, він поїхав до консерваторії і… не повернувся ні ввечері, ні наступного дня. Батькам завжди повідом­ляв, де перебуває і чому затримався.
Чутки про зникнення швидко поширилися всією Україною і це здалося дуже дивним, адже ні по радіо, ні по телебаченню про це не було жодного повідомлення. Здавалося, ніби хтось спеціально поширює інформацію про композитора з різними побутовими плітками й інсинуаціями про його життя. Мені на роботу, в Республіканський будинок народної творчості, з Криму, з Чернівців дзвонили учасники колективів, які були на фестивалі, питали, може, я знаю, що трапилося з Івасюком, адже вони ще відчували його міцне рукостискання. Особливо переживали музиканти з кримського Красноперекопська, які встигли подружитися з композитором.
Мене хвилювала думка, що необхідно розповісти близьким Володимира про його перебування у Хмельницькому, адже я, мабуть, була останньою жінкою, яка його бачила і з ким він розмовляв напередодні свого від’їзду. Але як зв’язатися з ними, я не знала. І впродовж травня намагалася отримати якусь інформацію у знайомих редакторів Республіканського радіокомітету, з якими він записував свої пісні; дзвонила колегам, працівникам культури до Львова, шукала домашній телефон Зінкевича у Луцьку. Але я не втрачала надії, що все буде гаразд, нічого страшного не повинно статися.
Було оголошено всесоюзний розшук, і цьому великою мірою сприяв Олексій Екімян — генерал-майор міліції, начальник карного розшуку Москви, а більше — популярний композитор, залюблений в Україну, і друг Володі (він загинув у автомобільній катастрофі рівно через два місяці після смерті Володимира).

Прощання
Лише через три тижні стало відомо про трагедію: 18 травня 1979 року жахлива новина, мов “стріла по видноколу”, миттєво облетіла Україну і, напевне, весь колишній Радянський Союз, та й не тільки — скалічене тіло композитора знайшли повішеним у Брюховецькому лісі біля Львова. Під деревом лежав акуратно складений плащ і стояв порожній портфель; нот не було — чиїсь брудні руки забрали незавершені, можливо, геніальні твори. Івасюк мав грандіозні життєві плани й перспективи: завершити фольк-оперу “Дарина”, створити у Львові симфоджаз, зняти аматорський фільм, упорядкувати збірку народних пісень, зібраних на Буковині, організувати виставки власних живописних робіт та фотографій, і писати, писати — в голові було тісно від мелодій і ритмів…
Однією з причин його загибелі називали те, що він відмовлявся писати пісні на російські тексти. Та це неправда, бо в його доробку я нарахувала їх близько десяти (мабуть, не всі), зокрема: “Мой Киев” (сл. Ю. Рибчинського), “Экипажем командует женщина” (сл. А. Соловйова), “Расскажи мне, отец…”, “Моя мечта”, “Рождение дня” (сл. А. Дементьєва) тощо. Інша версія — самогубство (самоповішання). Сумно й боляче було читати опубліковані в деяких газетах повідомлення прокуратури з неоковирними висновками експертної судово-медичної комісії про неадекватний ­депресивний стан загиблого, його колишню нібито “психічну хворобу” і твердження, що у зв’язку з цим він наклав на себе руки. Львівські лікарі, ви ж давали клятву Гіпократа! І написали таку маячню, якій ніхто ніколи не вірив, включаючи, мабуть, і вас самих! Соромно й за тих, хто побоявся надрукувати некролог у пресі зі співчуттям рідним, окрім “Літературної України”, адже батько був відомим письменником, а також малотиражки “Львівський залізничник”.
А 22 травня 1979 року на Личаківському цвинтарі у Львові вже виріс величезний курган з квітів. В останню путь улюбленого митця проводжали десятки тисяч людей з усієї України. Кажуть, такого похорону не бачили з часів Івана Франка. З найближчих київських друзів приїхали попрощатися композитор Вадим Ільїн та поет Юрій Рибчинський. Усі чекали, хто перший виступить над могилою, адже ні повідомлення про смерть Івасюка, ані некролога в офіційній пресі не було. Той сміливий крок зробив волинянин Ростислав Братунь, який сказав своє печальне слово. За це позбувся посади голови Львівської організації Спілки письменників України.

Івасюк — FOREVER
І хто міг знати, що наступні десять років ні душі, ні імені легендарного творця не буде спокою на цьому світі, що накладуть табу на особу В. М. Івасюка і його творчість, не звучатимуть улюблені народом пісні, і лише наприкінці 80-х вдасться провести фестиваль “Червона Рута” у Чернівцях. Що впродовж десяти років батькам не дозволять встановити пам’ятник на могилі сина, і кілька разів її спалюватимуть? А сакраментальні запитання: “Хто вчинив злочин? Навіщо? За що?” й дотепер залишаються без відповіді.
Восени 1979 року мені трапилася нагода поїхати до Чернівців на перегляд самодіяльних колективів. До складу комісії запросили Вадима Ільїна, який з радістю погодився і пообіцяв познайомити мене з батьками Володі — адже вони були гарними друзями і по життю, і по творчості. Михайлові Григоровичу (мами Софії Іванівни тоді не було вдома) я розповіла про знайомство з його сином, як він почувався під час фестивалю, чомусь дуже поспішав додому. Тоді батько сказав, що Володя поїхав до Львова не поїздом, а машиною, з керівником ВІА “Арніка” В. Васильєвим. Можливо, він запізнився на вокзал, а можливо, була якась інша причина…
Свої спогади я пізніше записала і передала батькові, який їх частково включив до книги “Монолог перед обличчям сина”, що двічі перевидавалася. Поділилася враженнями про спільну роботу в журі; про те, що доброзичлива атмосфера йому подобалася; що поряд з ним постійно були старі та нові друзі й шанувальники його таланту, а також приятелі, співаки і музиканти зі Львова та Чернівців. Наше листування тривало кілька років, до хвороби Михайла Григоровича. На жаль, батьки Володимира вже відійшли у вічність, так і не дізнавшись, хто вбив їхнього сина. Нехай святяться ваші світлі імена! Оригінали листів я передала до меморіального музею Володимира і Михайла Івасюків у Чернівцях, а собі залишила ксерокопії на пам’ять.
Як сприймає творчість композитора молоде покоління українців? Про це я спитала у своєї доньки Вікторії, журналістки і поетеси, якій зараз трохи більше років, ніж було мені, коли я вперше побачила Володю.
— На мою думку, — сказала вона, — не всі ставляться до нього однозначно; минуло чимало часу, відбулося багато змін: і в країні, і в свідомості, і у смаках молоді. Вона сьогодні менше цікавиться радянською пісенною класикою, хоч би якою осучасненою та була. Деякі захоплюються обробками в стилі джазу, блюзу, хард- і панк-року та інших модних течій. Не всі вони мені подобаються. Адже треба відчути душу автора, тому чарівні й неповторні ліричні мелодії Івасюка не завжди лягають на модерні ритми, хоча Володимир своєю творчістю випереджав час на багато років, і його бітові композиції відповідали європейським музичним стандартам. Шкода, що ми не знайомі з творами усієї жанрової палітри, в якій писав Івасюк. Напевне, і тут він сказав нове слово у музиці.
Щодо мене особисто, то пісні Володі — це моє дитинство і моя студентська юність. Я маю майже всі версії записів його творів, не можу стримати сліз, коли чую “Баладу про мальви” або “Баладу про дві скрипки”. Вони хвилюють мене і надихають на написання віршів.
Коли Володимир Івасюк загинув, мені тільки-но виповнилося 13 і я добре пам’ятаю, в якому захопленні від знайомства з ним у Хмельницькому була моя мама Ольга Василівна: одразу купила в нотному магазині на Хрещатику десятки платівок з піснями, а також збірочки його творів видавництва “Музична Україна”. Музика в нашій квартирі не замовкала вечорами й упродовж вихідних. Я вивчила чимало пісень з платівки “Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару” і теж закохалася у його творчість. І в якому розпачі була мама, коли дізналася, що Івасюк зник, а зрештою, — коли знайшли його тіло. Мені пощастило під час практики у Чернівцях 1985 року познайомитися з родиною Володимира: батьком, мамою, сестрою Оксаною, її синочком і чоловіком. Я була в захопленні від відвідання їхнього гостинного помешкання. З трепетом і хвилюванням входила у кімнату, де жив і творив Маестро, а у великій вітальні торкалася клавіш роялю, з яких злітали у вічність його пісенні шедеври. Згорьовані батьки знаходили сили, щоб розповісти про трагедію своєї сім’ї, дякували за наші щирі сльози, теп­лі листи і пам’ять про Сина. Михайло Григорович показував власноруч любовно зроблений альбомчик з його піснями й фотографіями, Софія Іванівна частувала смачними буковинськими стравами, сестра Оксана подарувала на згадку сувенір — різьблену з дерева інкрустовану писаночку. Під враженням почутого й побаченого вже згодом я написала кілька віршів про Івасюка, що друкували в періодичній пресі та поетичних збірках.
У Києві я познайомилася з першим директором меморіального музею батька й сина Івасюків у Чернівцях Парасковією Михайлівною Нечаєвою і постійно підтримую з нею дружні стосунки. Вона вдячна за матеріали, надіслані мамою на її адресу: автографи листів від Михайла Григоровича, власні статті, програми обласних концертів та фестивалів, де звучали твори Володимира, спогади, які поповнили фонди музею і його експозицію. Пані Паша — автор книг про Володимира і його родину, серед них: “Володимир Івасюк. Життя — як пісня”. Спогади та есе. Літературно-публіцистичне видання” (2003), “Безсмертна тінь великих душ” (2002), “Наш камертон — Володимир Івасюк” (2016), численних публікацій у журналах і періодиці; ініціатор проведення у столиці пам’ятних заходів, присвячених Володимирові.

Післяслово
Володимир Івасюк — автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до спектаклів, а ще талановитий художник і фотограф. Сьогодні пісні буковинського композитора і поета звучать з ефіру мало не щодня, є чимало аудіодисків з записами у виконанні різних груп та солістів; про нього знято низку документальних стрічок (художнього фільму, на жаль, ще немає); написано кілька книжок-спогадів, видано альбоми фотографій і збірки творів; рясніє від статей на сайтах Інтернету; йому присвячено десятки віршів, які також покладено на музику. Пісня “Червона Рута” дала назву республіканському фестивалю української сучасної і популярної музики, якому восени 2019 р. виповниться 30 років; проведено 10 конкурсів естрадної пісні імені Володимира Івасюка. У квартирах в Чернівцях, де він мешкав із батьками, і в Кіцмані, де народився, відкрито меморіальні музеї; встановлено пам’ятники у Кіцмані і Львові; меморіальні дошки — у Чернівцях та у березні 2017 р. — на фронтоні Будинку звукозапису Українського радіо в Києві по вул. Первомайського.
Володимиру Івасюку присвоєно Республіканську комсомольську премію імені М. Островського (1988), Державну — ім. Т. Шевченка (1994), почесне звання Герой України (2009), Всеукраїнську премію “Золота Жар-птиця” — у номінації “За внесок у розвиток музичної культури України ХХ століття” (2001) — усі посмертно. Ми нібито починаємо віддавати борги за вчинений злочин. Кілька разів навіть поновлювалася і знову закривалася справа загибелі композитора. Останній раз — 2014 року. Хоча, за твердженням екс-заступника Генерального прокурора України Миколи Голомші, лідера партії “Патріот”, вже відомі винуватці загибелі Івасюка, це справа рук КДБ. Може, “руки” теж мають імена і ми про них, нарешті, дізнаємося?

Ода Володі
Ввійшов у життя ти, не знаючи броду,
Не відав, як швидко скінчиться твій шлях,
Та нам залишились намиста мелодій
Й пронизливе світло в блакитних очах.

Міняються стилі музичні і мода,
На сцені панує убога попса,
А в творах твоїх — таїна генокоду —
Землі української вічна краса!

Тебе полюбили на Заході й Сході,
На Півночі й Півдні лунають пісні.
Твій усміх, такий чарівливий, Володю,
У душу немов зазирає мені!

А ти чоловік незабутній, Володю,
Бо музику в жінці почути зумів!
Оспівував ніжність її, звабу, вроду,
І радість лунала на сто голосів!

Натхнення знаходив в коханні, природі —
У горах, потоках, світанках, житах.
Свобода у творчості, тільки свобода!
І доказ тому — твоє дивне життя.

Шуми лісові, ручаїв тихі води,
Любов і самотність, щемкі почуття…
Ти щастя своє, від життя насолоду
У звуки, акорди й слова обертав!

…Хто був той підступний безжалісний злодій?
Історія поки що вперто мовчить…
Ти з нами. Ти поруч. Ми разом, Володю!
І пісня твоя незабутня звучить!
Вікторія РУТКОВСЬКА,
член НСЖУ.

Свої спогади і цей вірш замість квітів ми кладемо на могилу незабутнього Митця. Прости нас, друже, що не вберегли тебе. Ти — завжди з нами! Вічна тобі пам’ять!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment