Корифей української медієвістики

Микола СУЛИМА
У цій ювілейній статті, звичайно ж, важко буде оминути “словесъ трудных повѣстий”. Проте важливішим є те, що ми можемо таким князям науки, як Леонід Єфремович Махновець, на повен голос “славу рокотати”, славу заслужену, підтверджену невтомною працею і працями, які прикрашають полиці бібліотек, які вивчають нові покоління філологів, відомі не лишень в Україні, а й у світі.

Він народився 31 травня 1919 р. в селі Озера Бородянського району Київської області. Батько був рахівником кооперації. 1937 р. Леонід Махновець закінчив 54-ту київську школу і вступив до Київського університету на українське відділення філологічного факультету. Друга світова війна перервала навчання на четвертому курсі. Юнак опиняється на окупованій території, якийсь час працює робітником на залізничній станції Глухівці, що на Вінниччині (ця сторінка біографії в радянські часи, очевидно, не раз ставилася на карб Л. Є. Махновцю — йому навіть довелося брати довідку з Глухівецької сільської ради, яка засвідчує, що він під час окупації лишень кілька місяців працював на залізниці, а з приходом Червоної армії був мобілізований і опинився на фронті).
У листку з обліку кадрів, у графі про перебування за кордоном, Л. Є. Махновець пише, що був у Польщі, Чехословаччині та Німеччині у складі радянських полків І та IV українських фронтів підпирав гори Угорськії, заступав ворогові путь, зачиняв Дунаю ворота, стріляв ворогів поганих. Про хоробрість і відвагу солдата Махновця свідчили два ордени “За отвагу” та інші нагороди.
Після закінчення війни Л. Є. Махновець повертається в студентські аудиторії і 1947 р. здобуває вищу філологічну освіту. Якийсь час він викладає у Ржищівському педучилищі, а в 1947 р., маючи гарну характеристику цього навчального закладу, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, яку закінчує 1950 р. Після цього кілька років працює у Київському музеї Т. Г. Шевченка, який тоді входив до складу Академії наук. Уже тут Л. Махновець завершував роботу над кандидатською дисертацією “Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури XVI—XVIII ст. ст.”. Його науковим керівником був член-кореспондент АН УРСР С.І . Маслов, який упродовж 1939—1950 рр. завідував відділом давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Важливо, що кандидатські іспити з української літератури у Л. Є. Махновця приймали М. К. Гудзій, С. І. Маслов, О. А. Назаревський та Д. В. Чалий. Він їх склав на “відмінно”.
1950 р. починає друкувати свої наукові праці — за темою кандидатської дисертації, про Т. Г. Шевченка (у його доробку є навіть реалізований науково-популярний фільм “Тарас Шевченко — художник”, написаний у співавторстві з К. Дорошенко; 1954). Він також перекладає сучасною українською мовою твори українських письменників XVІI—XVII ст. У 1950-х рр. з’являються перші публікації Л. Є. Махновця, пов’язані зі “Словом о полку Ігоревім”.
У 1955 р. повертається до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР — із дозволом виконувати обов’язки консультанта музею Т. Г. Шевченка.
1957-м роком датуються перші розділи, написані Л. Є. Махновцем для восьмитомної історії української літератури, над якою розпочинає працювати колектив Інституту літератури. 1956 р. до Інституту приходить В. І. Крекотень, В. П. Колосова, 1958-го — Я. І. Дзира й О. В. Мишанич. Ці молоді науковці потрапили під опіку
М. К. Гудзія, тодішнього завідувача відділу давньої української літератури, та О. І. Білецького, директора Інституту літератури. Як згадує О. В. Мишанич, “так з ініціативи О. Білецького і М. Гудзія було створено невеличкий колектив відділу давньої української літератури під керівництвом акад. М. Гудзія, який упродовж другої половини ХХ ст. вивів дослідження давньої української літератури на сучасний рівень”.
Проте після смерті О. І. Білецького в 1961 р., коли Інститут літератури очолив М. З. Шамота, в житті Л. Є. Махновця настав темний період. Неприязне ставлення до свого попередника новий очільник академічної установи переніс на його учнів, насамперед на Л. Є. Махновця та В. І. Крекотня, які не приховували свого ставлення до псевдонауки, втіленням якої були глибокодумні писання про соціалістичний реалізм. Та не зважаючи на несприятливі для роботи умови, вони продовжують роботу над розділами “Історії української літератури”, а Л. Є. Махновець, у доробку якого вже є упорядковані збірники “Давній український гумор і сатира” (1959), “Українські інтермедії XVIІ—XVIII ст.” (1960), перший том п’ятитомного біобібліографічного словника “Українські письменники” (1960), видання, яким і досі користуються медієвісти, — подає на захист докторську дисертацію “Гумор і сатира української прози XVI—XVIII ст.”, яка разом зі збірником “Давній український гумор і сатира” охопила оригінальну й яскраву сторінку давньої української літератури. Захист докторської дисертації Л. Є. Махновця, як свідчить оголошення в газеті “Радянська Україна”, відбувся 2 червня 1965 р. Опонентами на захисті дисертаційного дослідження Л. Є. Махновця були Є. С. Шабліовський, О. І. Дей та М. І. Марченко.
О. В. Мишанич, відгукуючись на докторську монографію Л. Є. Махновця “Гумор і сатира української прози XVI—XVIII століть”, підкреслював, що вона “кладе край хибним уявленням про давню українську літературу як літературу схоластичну, відірвану від життя народу. Провідну ідею дослідження можна визначити словами: література і життя народу. Автор переконливо довів, що українська література XVI—XVIII ст. на повний голос ставила питання: бути чи не бути українському народові, спрямувала своє гостре слово на захист його соціальних і релігійних прав. Цим вона заслуговує на увагу і вдячність нащадків”.
1967 р. побачив світ перший том “Історії української літератури” у 8-ми томах, присвячений давній літературі ХІ—першої половини XVIII ст., написаний В. П. Колосовою, В. І. Крекотнем, Л. Є. Махновцем та О. В. Мишаничем, відповідальним редактором якого був Л. Є. Махновець. Того ж року з’явився другий том, кілька розділів до якого написав Л. Є. Махновець. Ніщо, здавалася б, не віщувало біди: Л. Є. Махновець — автор і відповідальний редактор одного з томів “Історії української літератури”, член редколегії цього престижного видання, знавець “Слова о полку Ігоревім”, автор кількох монографій, упорядник низки збірників, великої кількості статей, присвячених давній українській літературі… І все ж, як сказано в улюбленому Л. Є. Махновцем “Слові о полку Ігоревім”, “уже снесеся хула на хвалу, уже тресну нужда на волю”. 1972 р. побачила світ книжка Леоніда Махновця “Григорій Сковорода. Біографія”. О. В. Мишанич, рецензуючи рукопис цієї книжки, вказував на її оригінальність, дослідницький характер багатьох фактів, підтверджених документами, її наукову глибину. В рецензії, як позитивну особливість книжки, написаної з любов’ю до Г. Сковороди, виділено стиль Л. Є. Махновця, який робить читача активним учасником пошуків, коли автор щедро ділиться з ним, як він дійшов до тих чи тих висновків.
На книжку відгукнулися поважні вчені Є. С. Шабліовський, П. П. Охріменко. Проте з нею ознайомилися й інші читачі. Їх не цікавили сторінки, написані з любов’ю до мислителя й поета, їх насторожили висловлювання вченого про російську царицю: він, вихований на текстах Т. Г. Шевченка про душительку України, відверто називав її німфоманкою, жорстокою інтриганкою, яка не зупинилася навіть перед убивством свого чоловіка Петра ІІІ, що вже казати про знищення Запорізької Січі? Жалісливим очільникам Інституту літератури раптом стало шкода жорстокої цариці, отож вони звинуватили Л. Є. Махновця в буржуазному націо­налізмі та інших гріхах. До звинувачень додався виступ ученого на VII з’їзді славістів із доповіддю “Принципи періодизації східнослов’янських літератур”, а також участь у колективній монографії “Художність у давній українській літературі”, рукопис якої було відкликано з видавництва “Наукова думка”. Ще кільканадцять років тому М. К. Гудзій писав про Л. Є. Махновця як про активного учасника культурно-громадської роботи, заступника голови місцевкому, тепер же, як свідчить характеристика за 1973 р., учасник конкурсу на заміщення вакантної посади старшого наукового співробітника Л. Є. Махновець постав людиною, яка систематично ухилялася і не брала участі в громадській роботі і виявила “теоретичну незрілість”, “серйозні ідейно-методологічні помилки”, отож до конкурсу на заміщення вакантної посади старшого наукового співробітника не може бути допущеною. На Вченій раді Інституту під час таємного голосування двоє членів ради проголосували за обрання Л. Є. Махновця на посаду старшого наукового співробітника, проти — шістнадцять, один бюлетень був не дійсним. 8 червня 1973 р. Леоніда Махновця було звільнено з Інституту літератури.
Ця справа набула міжнародного розголосу. Стало відомо, що Гарвардський університет виявив бажання запросити вченого на роботу. Щоб зберегти обличчя, радянська влада дозволила Л. Є. Махновцю працювати в Інституті археології АН УРСР.
Інша людина, коли б вона опинилася в подібній ситуації, опустила б руки, впала в депресію. І було від чого, коли врахувати атмосферу, яка панувала в Україні в 1970-х рр.
Проте Л. Махновець не зламався. 1989 р. на суд громадськості він виносить дві фундаментальні праці: “Літопис руський” (вид-во “Дніпро”; книжку підписано до друку 16 серпня 1988 р.) та “Про автора “Слова о полку Ігоревім” (вид-во Київського університету; монографію підписано до друку 27 вересня 1989 р.).
Над монографією “Про автора “Слова о полку Ігоревім”, як зізнається Л. Є. Махновець, він розпочав працювати 26 травня 1984 р., коли прочитав роман-есе Володимира Чивіліхіна “Пам’ять”, опублікований у часописі “Наш современник”. Як відомо, російський письменник доводив, що “Слово” написане самим Ігорем. Л. Є. Махновець висуває свою версію. На його думку, цей видатний твір написав Володимир Ярославович, син Ярослава Осмомисла, брат Ярославни, дружини князя Ігоря. Махновець присвятив роботі над книжкою про автора “Слова” майже п’ять років. Насправді ж, як свідчать дати під ритмічним перекладом пам’ятки, нею він почав займатися ще з 1951 р. Праця ж про автора “Слова” — це лишень вершечок айсберга.
Основна цінність праці Л. Є. Махновця полягає в граничному оголенні власне процесу мислення вченого-медієвіста. Він знову, як і в біографії Г. С. Сковороди, раз по раз зізнається, коли, за яких обставин до нього прийшла та чи та думка, викладає огром аргументів. Перед нами постає в усій привабливості вчений, який відверто розповідає про те, як народжується ідея, як вона обростає фактами, як з’являються сумніви і як вони розвіюються.
“Літопис руський” — ще один вияв інтелектуальних можливостей Л. Є. Махновця. Як свідчить вступне слово “Від перекладача”, він працював над “Літописом руським” впродовж 1951—1988 рр. Тридцять сім років, сказати б, ручної роботи над однією з найважливіших пам’яток Київської Русі, основою основ нашої історії, нашої духовності. Л. Є. Махновець готував “Літопис руський” у безкомп’ютерний час. Про це слід пам’ятати, адже, наче києворуські літописці, цей подвижник подарував нам переклад з давньоруської на сучасну мову — текст, який став книжкою з 464 сторінками, 570 ілюстраціями, чотирма покажчиками, вісьмома родовідними таблицями, присвяченими руським князям, та сімома родовідними таблицями державців інших країн і народів, двома схемами Києва, картою Київщини, картами Східної Європи, картою Всесвіту. Все це свідчить, що видання готував універсал, наділений хистом філолога, хронографа, історика, археографа, генеалога…
Отож цілком закономірним стало увінчання цієї грандіозної праці Л. Є. Махновця Державною премією України імені Т. Г. Шевченка, яке сталося 1990 р.
Підтримку Л. Є. Махновцю надавав О. В. Мишанич, колега й побратим ученого, завідувач відділу давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Він був відповідальним редактором “Літопису руського”, очолений ним відділ став рецензентом праці Л. Є. Махновця “Про автора “Слова о полку Ігоревім”. Відділ давньої української літератури Інституту літератури був ініціатором висунення “Літопису руського” на здобуття Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Сьогодні портрет Л. Є. Махновця прикрашає стіну відділу давньої української літератури, як портрет людини, що продовжувала справу С. І.  Маслова, В. М. Перетца, М. К. Гудзія, О. І. Білецького, яка любила українську літературу і самовіддано їй служила все своє життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment