Огієнкові дзвони по всій Україні

Микола ЦИМБАЛЮК
Після молебню біля недобудованого Свято-Воскресенського храму дзвінко вдарили дванадцять дзвонів. Їхній урочистий передзвін супроводжував учасників і гостей Першого Всеукраїнського фестивалю-конкурсу української національно-патріотичної та духовної пісні “Огієнкові дзвони” до самого Брусилівського будинку культури. Ініціатором цього фестивалю виступив Володимир Габанець, голова місцевої селищної об’єднаної територіальної громади. Назву йому дала велика подвижниця справи Івана Огієнка в Кам’янці-Подільському, та й по всій Україні, Євгенія Сохацька. Вона ж очолила журі. Тож церемонія нагородження — удвадцятьчетверте! — цьогорічних лауреатів Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка і фестиваль його імені перетворилися у цьому привітному і затишному містечку на справжню маніфестацію української культури і державності.

Відкрив церемонію нагородження Огієнківських лауреатів Народний аматорський ансамбль пісні і танцю “Криниченька” Андрушівського будинку культури (керівник заслужений діяч культури Польщі Іван Красовський). Натхненна пісня “Молитва за рідний край” полонила всіх учасників. Голова Комітету з присудження премії Івана Огієнка, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, до глибини душі зворушений піснею, щирістю і доброзичливістю земляків Огієнка, звернувся до присутніх: “Шановна українська родино!”
— Справді, — сказав він, — якщо ти на самоті, коли ти один, коли ти підходиш до того місця, де колись була оселя Івана Івановича, ти почуєш, як там відбивається ритм серця. Там чуєш, що було явлено нам уже багато десятиліть — це дивовижне ім’я, яке перетрансформувалося з мирського, цивільного на духовне. І цілком логічно — від державного діяча до людини, яка виборювала те, що називається місцем для Бога, місцем для Бога у нас, у наших душах. Ми переживаємо дуже цікаві часи. І я, як і багато хто з присутніх, були і є свідками того, як швидко змінюються часи, як люди без міцного національного і морального осердя квапляться пристосуватися до тої чи тої політичної ситуації. Забуваючи, що вона завжди є тимчасовою. Абсолютно тимчасовою! Тоді, коли боялися імені Огієнка, коли в Полтаві під час приїзду на вшанування Симона Петлюри нам кололи шини, коли ми з’їжджалися в Угрин для пошанування відомого нашого політичного діяча Степана Бандери, каліфи на час про це не думали. І все це відбувалося тоді, коли я, як людина, народжена в Центральній України, нічого не знав про тепер уже широковідомих подвижників української ідеї. І ми не знали, хто жив і творив на цій землі в ім’я майбутнього України. Сьогодні ми чуємо стукіт, як метронома, цього серця, великого серця Івана Огієнка. Тому ми збираємося не в Житомирі, не в Києві, а на цій землі. Він створив надзвичайно важливі речі, які стосуються не політичної кон’юнктури, він говорив про вічну категорію українства, яка є, яка має колосальну історію, культуру, багату мову, глибинну, розкорінену, яка лежить в основі духовності нашого народу.
На відміну від наших північних сусідів, предків яких слов’яни називали лопарями, самоїдами, тобто тими, що з’їдали самі себе. І сьогодні ці самоїди так згуртувалися, що вкотре хочуть проковтнути Україну. На превеликий жаль, серед наших громадян знаходяться ті, котрі їм підігрують. Вони активно обговорюють тему нашої Церкви, української мови на телеканалах, хоча є безмежно далекі від української духовності і ментальності. І хто обговорює!? Пігмеї! Там, наприклад, сидить представник, який мав ще чотири роки тому сидіти в тюрмі. Це так званий радикал Мосійчук. І він говорить про те, що Томос — спекулятивна політика Порошенка…
Павло Мовчан підняв над головою одну зпонад двадцяти книжок Івана Огієнка — “Любімо свою українську Церкву”.
— Ось Томос! Я тримаю його і постійно ношу з собою — “Любімо свою українську Церкву”. Грандіозна праця, де вмотивовано кожне слово, кожен розділ. Мені хочеться занести цю книжку у Верховну Раду, Адміністрацію Президента, в Кабінет Міністрів і сказати: “Прочитайте, ви порозумнішаєте, ви збагнете, чому цей Томос ми заслужили і чому ми його нікому не віддамо! Як вже ніколи не забудемо і нікому не віддамо великого і славного імені Івана Огієнка. Тому я радий вручати сьогодні премію тим лауреатам, які представляють Україну не в локальному масштабі, а в загальноєвропейському, загальнонаціональному. Наприклад, Володимир Слєпченко: людина особливого обдаровання, академік багатьох європейських академій, людина, яка зробила колосальну роботу в царині національної культури. Але я переконаний, у його галереї видатних діячів української культури — особливий пошанівок до постаті Івана Огієнка. Все відбито у цьому образі.
Володимир Слєпченко, отримуючи диплом і нагороду лауреата Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка (в номінації “Мистецтво”), передав у дар музею його імені майстерно, з глибоко філософським змістом написаний портрет Митрополита.
Лауреатами премії І. Огієнка 2019 року також стали: автор і виконавець пісень на вірші Григорія Сковороди Петро Приступов з Києва (номінація — “Освіта”); Олександр Медведюк, підприємець, меценат, і Валерій Головатенко, автор і скульптор з Житомира, за створення і встановлення пам’ятника Івану Огієнку в Житомирі (номінація — “Мистецтво”); Йосип Струцюк, письменник, за низку прозових творів (номінація — “Література”); Василь Куйбіда, науковець, викладач (номінація — “Громадська і політична діяльність”).
Уперше за багатолітню історію присудження премії Івана Огієнка її лауреатом у номінації “Наука” став українець з сусідньої країни, Польщі, Григорій Купріянович. Про нього у березні “Слово Просвіти” вже писало. На жаль, він не зміг прибути на вручення премії. Її незабаром вручить лауреату професор Микола Тимошик, член Комітету.
— Ця премія, — сказав він, — належить людині, яку знає весь світ. Її ім’я — Купріянович. Воно вам мало про що говорить, тому що наша преса про нього мовчала, тоді коли про нього говорив весь світ. Сьогодні ми маємо вручити премію чи оголосити лауреатом людину, яка не є громадянином України, але яка багато для України зробила. Українець за походженням, українець за суттю, душею, за покликанням, людина, яка народилася в українських батьків на істинно українській території. Територія Холмщини і Підляшшя — це давня Українська земля, освячена Данилом Галицьким. І ви знаєте, що Холм раніше був столицею Галицького князівства, це були наші західні терени. Там народився Григорій Купріянович; на тій землі, на тому місці у Холмі 1940 року було висвячено нашого земляка Івана Огієнка, митрополита Іларіона. Він став першим митрополитом Української православної церкви, хоча Польська православна церква належала до РПЦ, лиш згодом отримала автокефалію.
Ця людина, яка з молодого віку відчула в собі українця, не розчинилась у чужомовному оточенні, почала досліджувати свої витоки. Ставши істориком, закінчивши Люблінський університет, Григорій Купріянович почав досліджувати історію українців саме східної частини Польщі. Його праці співзвучні з працями митрополита Іларіона. Він викладав у Люблінському університеті історію, повсякчас пам’ятаючи, хто він. А прославився Григорій Купріянович тим, що торік, 9 липня, у селі Сагринь, яке недалеко від Холма, українська громада світу вирішила пошанувати пам’ять жертв невинно убієнних 1600 українців! Їх убили війська Армії Крайової і польські так звані партизани за те, що були українцями. За одну ніч, напередодні Великодня. Про цю трагедію не знав світ, поки про неї не сказав Іван Огієнко, митрополит Іларіон. Фактично Григорій Купріянович через 50 років повторив те, що сказав Огієнко. Але Огієнко сказав тоді, коли Україна цього не знала і не мала права знати, тому що архіви, рукописи віддавна були там. І ось з’являється молодий історик, у якого мала бути блискуча наукова кар’єра — доктор, професор, голова Українського товариства, член Національного інституту Польщі. І саме тоді, коли наш Президент України Петро Порошенко вирішив приїхати до поляків, до наших земляків, на польські терени відзначити цю дату, саме серед українців знайшлася людина, яка вийшла на радіо, на телевізію, в Інтернет і розповіла правду. Ця його доповідь, яка прозвучала торік 5 липня у селі Сагринь, стала фактично його вироком. Рік перед тим польський уряд ухвалив так званий “антибандерівський” закон. Світова спільнота виступала проти нього, оскільки українці були показані в неправдивому і нечесному світлі. Там, фактично, правда про Бандеру, про національновизвольний рух українців, про їхнє прагнення мати свою волю викривлена, це все критикується і забороняється.
Президент України потиснув руку Григорію Купріяновичу, який на весь світ сказав, що то була гірка несправедливість і маємо її відстояти. Ми повинні цю правду знати. Польський уряд витрачає великі кошти на те, щоб поляки знали про кривди, завдані їм так званими бандерівцями на території Польщі. Але наш уряд не виділяє жодної копійки на те, щоб довести, що було насправді 1944 року. Які кривди робили поляки українському населенню. І не тільки в рамках операції “Вісла”, яку було ухвалено рішенням Москви і Варшави.
Наступного дня після того, як Президент потиснув руку Григорію Купріяновичу, польська влада відкрила на нього судову справу. Вісім місяців цю людину принижували, вісім місяців дві прокурорські й судові інстанції досліджували 1372 слова, які виголосив Григорій Купріянович під час траурного мітингу в селі Сагринь на честь майже двох тисяч невинно і несправедливо убієнних, молодих і старших, дітей і старих людей тільки за те, що вони називали себе українцями. Світ про це писав, світ про це кричав. Організовувалася зустріч Григорія Купріяновича в конгресі США, але Україна мовчала. За цей час через сотні судових позовів Григорій Купріянович втратив здатність ходити. У нього четверо маленьких дітей. Г. Купріяновича виключили з університету, з членів товариства. Сьогодні на родину українця Григорія Купріяновича — атаки безкінечні, погрози. “Слово Просвіти” — єдина газета, яка розповіла правду про Григорія Купріяновича. Матеріал називається “За правду і незраджену національну пам’ять — до криміналу?” Коли весь світ говорив про несправедливість поляків щодо українців, Україна мовчала. Що вартувало Петру Порошенку зателефонувати Дуді наступного дня і сказати: не чіпайте нашого професора. Вашого професора, але нашого патріота. Облиште в спокої його дружину, родину, нехай він займається своєю історичною справою, і хай історики розбираються, хто кому більше кривди завдав. Не зателефонував… Що заважало міністру закордонних справ Клімкіну від імені МЗС України зробити офіційну ноту. Не зробив!
В останній розмові Купріянович мені сказав: “Публікація в газеті “Слово Просвіти”, рішення Комітету присвоїти мені премію надає мені додаткові сили і я вірю, що одужаю і здійсню свою давню мрію — побувати на Великій Україні, на землі Огієнка. Вклонюся тим землякам, подякую Комітету, який присвоїв мені цю високу нагороду”.
Не можна було спокійно слухати промову професора Тимошика. А ще більше розбурхали людей, коли вони довідалися, що влада не видає грошовий еквівалент до премії Огієнка зарубіжному лауреату Григорію Купріяновичу. На це тут же відгукнулися брусилівці, Володимир Габанець, голова місцевої селищної об’єднаної територіальної громади і місцеві вчителі зі школи. Вони вирішили, насамперед Володимир Габанець, компенсувати невиплачену грошову частину премії нашому польському українцю з власних коштів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment