Що нам каже новий Президент України?

Осип ЯКИМЧУК
З 20 травня 2019 року в нашій державі почався новий відлік часу — часу Володимира Зеленського. Йдеться про вступ на посаду нового Президента України, обраного 21 квітня.

Впевнений, що саме так — часом Зеленського — за кілька років термін його правління буде названо в українській історії, незалежно чи буде успішним його президентство, чи ні. Річ у тім, що Зеленський прийшов до влади не шляхом діалогу з опонентами про перспективу України, а шляхом тотального зомбування суспільства, шоу-демонстрацій та нехтування законом визначених процедур. Сприйнята суспільством така форма боротьби за президентський мандат вплинула на його ультимативну форму спілкування з суб’єктами українського політичного процесу.
Увесь український світ був шокований ультимативним домаганням Володимира Зеленського від парламенту, аби дату інавгурації призначити на неділю 19 травня. Згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року, було встановлено День пам’яті жертв політичних репресій, який відзначається у третю неділю травня, з метою привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології. Цьогоріч третя неділя травня це 19 травня. Тому парламент відхилив запропоновану В. Зеленським дату, що викликало незадоволення і новообраного президента, і людей з його виборчого штабу.
Хоч під час перших консультацій з приводу дати інавгурації В. Зеленський навіть готовий був погодитися на 28 травня, проте після репліки Дмитра Разумкова наполягав на запропонованій ним даті. Доводив, що День пам’яті ніяк не суперечить проведенню інавгурації. Твердив, що вже запрошені іноземні гості. Хоч гостей запрошує не особисто президент, який складає присягу, а держава в особі МЗС.
Отже, не в гостях тут справа. Люди, які трішки знають середовище В. Зеленського, кажуть, що наполягання на 19 травня якимось чином пов’язане з його вірою у магічність чисел. Цим чомусь дуже захоплювалися усі диктатори. І коли власне “еґо” ставиться вище святих цінностей нації, таких, як пам’ять про “скошений” більшовизмом цвіт народу, то це або крайня неповага до нації, або початок диктатури. Від простих гасел, які запалюють маси, поєднаних і показовою демонстрацією сили волі, починаються диктаторські режими. Чи омине Україну ця чаша? Це було головне питання, відповідь на яке я сподівався отримати під час інавгураційної промови нового президента. На жаль, не отримав!
Думаю, що і численні закордонні гості, котрі прибули 20 квітня до Києва на інавгурацію нового Президента України, не так засвідчували повагу до нового політика, як повагу до України, передусім очікували відповіді: чи буде збережено європейський курс України. Чи отримали її — не відомо.
На рівні президентів на цій події, значення якої виходить за національні межі, було представлено 5 держав — Грузію, Естонську Республіку, Латвійську Республіку, Литовську Республіку, Угорщину. Туреччину представляв віце-президент Турецької республіки. Польщу представляли дві особи: керівник канцелярії Президента Республіки Польща та міністр закордонних справ цієї країни. Німеччину представляв колишній Президент. Інші країни (загалом 28) були представлені керівниками парламентів (або їх заступниками), віце-прем’єрами, міністрами, спеціальними представниками, послами.
Усе це свідчення високого авторитету України, який після ганьби Януковича вибороли президент Петро Порошенко та міністр закордонних справ України Павло Клімкін, та великого значення України у системі європейської безпеки. Це своєрідний аванс новому президенту, від якого світові партнери поки ще не знають чого очікувати.
В інавгураційній промові він по суті нічого не сказав про шляхи реалізації курсу європейської інтеграції. Його суто мітингова фраза “Ми обрали шлях до Європи, але Європа – не десь там. Європа ось тут (у голові — ред.)” не дає ніякої відповіді на кардинальне питання дня: як поглиблювати європейську інтеграцію при щоденній протидії Росії? Подібних фраз за останні 30 років українці чули тисячі. Проте від них процес інтеграції не ставав активнішим.
Не внесла ясності й фраза про європейську інтеграцію у вітальному слові Президента України на урочистому прийомі для глав іноземних делегацій з нагоди вступу його на посаду: “Намагатимусь робити все, щоб і в європейській сім’ї, і у великій світовій родині Україна була не надокучливим далеким родичем, який усіх розчаровує, а стала надійною сестрою, якою всі пишатимуться! І щоб “Слава Україні!” лунало не тільки у нас, а й в усьому світі!”
Звучить це, може, і пафосно, але є сувора реальність, яка дуже швидко зіб’є цей пафос. Глава Служби безпеки України Василь Грицак у поданому на ім’я президента В. Зеленського рапорті про відставку написав: “Буду відвертим перед українцями: свій рапорт написав із важким серцем. Так само, як всі інші, переживаю за майбутнє Служби і держави, бачу, як піднімає голову проросійський реваншизм в Україні”.
Видимими симптомами активізації проросійського реваншизму в Україні є повернення в Україну одіозних політичних втікачів Андрія Портнова та Олександра Онищенка. Заступник глави Адміністрації президента часів Віктора Януковича Портнов уже встиг заявити, що подав до Державного бюро розслідувань заяву про вчинення “злочину” п’ятим президентом України Петром Порошенком. Обіцяє такі ж заяви і щодо людей з оточення екс-президента. Аналітики вважають, що такі позови (а може, й вироки) нині вигідні середовищу, яке Володимир Зеленський хоче привести до української політики, проте у далекій перспективі вони матимуть катастрофічні наслідки для цієї команди…
Не лише я сподівався, що демагогія виборчої кампанії — вже закрита сторінка. У народі є приказка: велике бачиться здалеку. Побачена здалеку, з-за кордону, інавгурація 6-го президента України та його інавгураційна промова викликала неприховану тривогу в закордонних українських середовищах, про що вони пишуть у соціальних мережах. Знаковим вважаю коментар журналістки й української волонтерки з Варшави Єви Почтар (Ewa Pocztar), яка організовує у Польщі волонтерську допомогу українським захисникам східних меж європейської цивілізації.
Цитую її коментар: “Дивилася у телебаченні інавгурацію нового Президента України. Перший висновок від почутого: в умовах війни з Росією президент повинен бути гарантом стабільності. Але не є! Навіщо ж у державі президент і головнокомандувач, який сіє хаос? Напрошується риторичне запитання: кому це до вподоби?
Здавалося, наче цей виступ — не слово глави великої європейської держави, а черговий ролик артиста Зеленського. До речі, він навіть добре не вивчив тексту, бо зазирав у листок. Його промова сповнена негативних емоцій, наче розрахована на парламентські вибори. Він та його оточення добре знають, що час працює проти них. Електорат врешті-решт зрозуміє, що не можна виконати обіцянок, зокрема тих, які не лежать у компетенціях президента. Мабуть, тому я побачила у тому тексті стільки мови ненависті, відкликань до найнижчих інстинктів.
Мені особисто сподобався заклик до українців світу про набуття ними громадянства України, заклик, аби діаспора приєдналася до будівництва української держави. Але це не новина, не кажу вже про згадку про Ізраїль. Про це кілька місяців тому говорив президент Петро Порошенко наприкінці його президентства. Зокрема в Любліні, під час зустрічі з украї­нською громадськістю в Польщі. Однак, щоб українці відгукнулися на таке звернення, потрібна довіра. Західна діаспора Зеленському не вірить. Під час інавгурації він не тільки не зміцнив своєї позиції. А навпаки — погіршив справу. Боже, Україну збережи!”
Мене також вразили підмічені Є. Почтар негативні емоції В. Зеленського у стилі 95-кварталу, які він відніс до розряду очікувань його виборців, повністю нехтуючи українськими інтересами, найголовніший із яких нині — стабільність. Замість пошуку шляхів для їхнього досягнення лунали неприховані образи на адресу усіх, хто будував Україну від дня відновлення її незалежності. Мовляв, системі політики за 28 років створили країну можливостей (…) “відкатів”, “потоків”, “дерибанів”. Нині дуже легко знаходять ґрунт заяви, що треба їх усіх “садити”. Однак від перенасичення популізмом втомлюється навіть спрагла видовищ чернь. А її бунт, як свідчить історія, буває безпощадним.
Не менше від розпалювання негативних емоцій мене шокували чужомовні вкраплення В. Зеленського в його промові. І його не зовсім зрозуміла, проте двічі нагороджена оплесками частини залу, реакція на зауваження з цього приводу депутата Олега Ляшка: “Так, дуже дякую. Дякую, що ви продовжуєте ділити людей, пане Ляшко. Бо українець…” Це дає підстави для побоювання, що в імплементації закону про функціонування української мови як державної Україну може чекати мовний регрес на зразок того, що сталося, коли далекого 1994 року Леонід Кучма в інавгураційній промові заявив про російську як “офіційну мову”.
А заява Володимира Зеленського про розпуск парламенту на тлі натяку, що йому не дали провести інавгурацію у день, коли він про це просив (а це був день поминання жертв політичних репресій!) також нічого доброго не віщує українцям. Конфронтація до добра ніколи не доводила. Тим паче, коли в діях певних людей читається мстивість. Так у житті ведеться, що коли хтось починає діяльність з конфронтації, погано закінчує…
Шостий Президент України сказав, що його дотеперішня місія (насправді — не місія, а дуже великий бізнес, як видно з оприлюдненої 20 травня декларації про багатомільйонні статки актора Зеленського) полягала в тому, щоб українці усміхалися. Однак не всі здатні сміятися, коли людину зневажають. Хоча продемонстровану вже у перший день президентства зневагу до законодавчого органу голова Верховної Ради Андрій Парубій підсумував коротко: “було весело”…
Однак не тільки у мітингових випадах проти парламенту і проти уряду, як голов­них інститутів функціонування держави, думаючі українці побачили зневагу до себе. Вона виразно прочитувалося в тому, що у потоці популізму в інавгураційній промові (насправді це був набір простих гасел, які використовуються у соціальних мережах) поза увагою залишилися прописані у Конституції обов’язки Президента України. Однак маленька фраза, зафіксована в оприлюдненій на сайті Президента України інавгураційній промові: “Це кажу не я, а народ України” (у стенограмі Верховної Ради вона звучить по-іншому!) — вказує, що не закон, а “воля народу” буде первинною у діяльності нинішнього гаранта Конституції. Не без підстав з’явилася фраза, що не обраний народом президент, а кожен з народу несе відповідальність за ситуацію в країні.
У промові ані словом не було сказано про Росію як про окупанта, про загрози, які вона несе українцям. Заява “не ми починали війну” на тлі риторики з виборчої кампанії, що влада зацікавлена у війні, дає підстави припускати, що тут буде багато демагогії.
Перший заступник голови Верховної Ради Ірина Геращенко звернула увагу, що у промові нового президента не прозвучали слова Революція гідності, РФ, ЄС, ­НАТО, перемога. Вона вважає це показовим моментом.
Тому після інавгурації українці з навіть більшою тривогою, ніж до неї, дивляться у завтрашній день. Що він нам принесе? Особливо це запитання актуальне на тлі самовпевнених заяв Азарова про його повернення до влади в Україні!
Багато людей коментують зафіксований телебаченням факт, як вручене головою ЦВК Володимиру Заленському посвідчення Президента України, невдало покладене ним особисто на подушечку, яку ніс один із солдатів, впало.
Щось подібне у нашій історії вже було. Коли інавгурувався Янукович, то перед ним зачинилися двері сесійної зали. Одні це вважали не вартою уваги випадковістю, інші знаком. Як виявилося — Янукович змушений був не просто піти, а тікати.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment