Тарас Шевченко: «Мене неволя і горе не побороло…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Проект “Подробиці Шевченкового життя” народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Як і обіцяв автор у попередній публікації, цього разу він розповідає про Шевченкове ставлення до вживання алкогольних напоїв.

“Думка думку поганяє”
На початку навчання в Академії мистецтв молодий Тарас Шевченко поринув, за словами його біографа М. К. Чалого, в “світські насолоди й артистичні гульбища”. Та наступний видатний Шевченків біограф О. Я. Кониський ще в позаминулому столітті переконливо показав, що його “такими гулянками не годиться попрікати”:
“Молодість — найліпший час в житті чоловіка, і тільки серце заскориніле, що не мало власної молодості або забуло про неї, не хоче знати, що молодість двічі не буває!.. на час прийде і швидше втікає. На мою думку, коли б Шевченко і справді справляв навіть товариські загри, то вони не шкодили йому пильно працювати біля освіти і штуки малярської”.
Щодо цього періоду зустрічаємо цікаві міркування в Шевченковій повісті “Художник”. Вони зводяться до того, що прихильниками веселого бога Бахуса завжди і скрізь були особи, які перебували за колом пересічних людей: “Это уже должно быть, непременное свойство необыкновенных людей”. Разом з тим, однозначно засуджувалося пияцтво: “Тогда прощай все — и гений, и искусство, и слава, и все очаровательное в жизни. Все это уляжется, как в могиле, на дне всепожирающей рюмочки”. Через багато років, наприкінці заслання, Шевченко зафіксував якось зневажливо ментальну рису росіян і солдатофіцерів, які залежали від “всепокоряючої владичиці горілочки”.
Саме такою була принципова життєва позиція поета. Його друг, лікар А. О. Козачковський, у якого в Переяславі Шевченко гостював у 1845 і 1859 рр., згадував: “Деякі звинувачували його в пияцтві. Двічі, у день його іменин і на весіллі, де ми були дружками, я бачив його п’яним тією мірою, якою доводиться бувати часом і тверезим людям…”
Шевченків приятель Ф. М. Лазаревський свідчив: “Мене обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий із ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його п’яним до неподобства. Випивав він, щоправда, іноді чимало, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру. Чотиривірш, який він написав десь вуглем на стіні шинку, повністю характеризує такий стан:
Вип’єш першу — стрепенешся,
Вип’єш другу — схаменешся,
Вип’єш третю — в очах сяє,
Думка думку поганяє”.
Ф. М. Лазаревський познайомився з арештантом Шевченком в Оренбурзі 9 червня 1847 р., і наступний десятирічний період у засланні важко назвати “кращими роками його життя” та й цитовану строфу поетів приятель, очевидно, записав із чиєїсь розповіді. Проте це жодним чином не заперечує сутність свідчення Ф. М. Лазаревського.
До речі, П. О. Куліш також наводив цей чотиривірш, який Шевченко, за його словами, “написав ув одному шинку на стіні вуголем”. Пантелеймон Олександрович розповідав про Тараса Григоровича: “Вернувшись на Україну 1847го р., знайшов я його, можна сказати, непитущим”. Звичайний варіант розвитку подій після застілля Шевченко сам описав у повісті “Капитанша” (1855): “Долго мы сидели за столом молча, изредка поглядывая друг на друга и на бутылочку со сливянкой, и, когда увидели, что на сухом дне бутылки ничего достойного внимания не оказалось, встали изза стола и, выразительно пожавши друг другу руки, пошли спать”. Так само закінчувалася випивка в абсолютно інших умовах Новопетровського укріплення, зафіксована в Шевченковому Щоденнику 28 липня 1857 р. Ішлося про те, що напередодні ввечері засланець повертався з гостей, виспівуючи українських пісень, а його зустрів знайомий А. Обеременко: “Андрий, убедившись, что я совершенно пьяный, взял меня осторожно под руку, привел к вербе, разостлал свою шинель, нарвал и положил под голову бурьяну, положил меня, перекрестил и ушел… Я от души молча поблагодарил его и, недолго поворочавшись, уснул”.

“Випив, щоб загасити образу”
Щоправда, є й інші свідчення. Безпосередній начальник Шевченка в Новопетровському укріпленні, командир роти, а потім півбатальйону Є. М. Косарев, спогади якого записав М. Д. Новицький, розповідав, що засланець любив іноді випити, як він сам говорив, “убити з горя муху” й одного разу нібито випив за раз із кимось три пляшки горілки. Проте врештірешт Є. М. Косарев, до якого Шевченко ставився неприязно і пов’язував ім’я його здебільшого з тупою солдатською муштрою, свідчив про, сказати б, інтенсивність випивок рядового таке:
“Ну!… часто не часто, а бывал таки. Да “под шефе”, это что! — пустяки: тогда одни только песни, пляски, остроумные рассказы. — А вот худо, когда, бывало, он хватит уже через край. А и это, хотя, правда, редко, а случалось с ним последние этак года два, три…”
Тож явний Шевченків недоброзичливець, який, за словами поета, вживав щодо нього “майже паличну догану”, так і не зібрав на підлеглого вбивчого компромату.
М. Ф. Савичев, який побував у Шевченка в Новопетровському укріпленні в травні 1852 р., розповідав: “…Ми пішли гуляти і, певна річ, за укріплення. Тарас Григорович цього разу зайшов у вірменські крамнички, де серед інших товарів продавалися вина і горілка; останньої він узяв пляшку і сказав: “Ходімо тепер на одне моє улюблене місце”, — і ми пішли вниз, до підніжжя тієї скелі, на якій стоїть укріплення, у бік моря”. Шевченко попросив розповісти про життя в Україні до подробиць, тим більше, що М. Ф. Савичев побував у його рідній Кирилівці, слухав задумливо, довго мовчав, а затим прочитав українською мовою, ніби сам собі, вірш, але М. Ф. Савичев не запам’ятав його: “Змісту тепер не пригадую, але згадувалося море, “хвилі і хмари”. Годі було б і намагатися точно назвати вірш, який Шевченко прочитав, але, здається, в його поезії немає словосполучення “хвилі і хмари”. Мені хотілося б, аби то був уривок із “Гамалії”:
“Ой нема. Нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України!
…………………………………………………….
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу”.
А ще в “Гамалії” є молитовні слова: “О милий Боже України! / Не дай пропасти на чужині…”
Хоч як би там було, М. Ф. Савичев навіть не згадав більше про ту пляшку, й це свідчить, наскільки вона була другорядною для Шевченка…
Особливо важливо звернутися до розповіді А. О. Ускової — дружини коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова, — з якою засланець був близько знайомий, як і з комендантом. У їхній родині наприкінці заслання Шевченко бував практично щодня, чаював, обідав, грався з дітьми. Влітку його життя зосереджувалося на зеленому комендантському городі, де були збудовані літній будиночок, альтанка, киргизька кибитка та землянка, і Шевченко мав змогу писати й малювати, ховати свої твори, відпочивати. Наприклад, 4 липня 1857 р. він записав у Щоденнику: “Ночував на городі в комендантській бесідці. Це моя теперішня резиденція”.
Так от, у спогадах А. О. Ускової, написаних у вигляді відповідей на поставлені Шевченковим біографом О. Я. Кониським конкретні питання, згадується про такий випадок:
“Раз ми обідали в альтанці. Іраклій Олександрович сидів вже за столом. Шевченка не було. Аж ось і він іде, підпираючи стіну, і сідає за стіл. Мені стало прикро за нього. Я встала зза столу і мовила, що не бажаю обідати з ним, коли він у такому вигляді. На другий день він прохав вибачити його і розповів, що коли він сидів в альтанці, так лакей, прийшовши лаштовати стіл до обіду, гукнув на його “геть звідсіль”. Оце так образило його, що він пішов та й випив, щоб “загасити образу”.
Справді, для засланця то була неабияка образа, і немає підстав не довіряти Усковій, яка твердо заявила, що Шевченко, який у них “щодня обідав і пив увечері чай, ніколи, опріч одного разу (про який вище сказано, — В. М.), не приходив п’яний”.
На мій погляд, абсолютно правдивою є також інформація А. О. Ускової про те, що “траплялося бачити його, як він літом на городі в товаристві одного чи двох з молодих солдатів веде, було, бесіду за чаркою, закусуючи воблою (рибою)”. Більше того, з Шевченкового Щоденника видно, що він і сам міг вихилити чарку під шинку власного приготування чи, закусивши редькою з огірком, або розпити пляшку горілки з штабскапітаном М. В. Мостовським. Але тут не йдеться, що вже наголошено в попередній статті, про “всепожираючу чарочку”. В ментальній пам’яті національного генія залишився й жив справді безневинний національний звичай. Пам’ятаєте в Епілозі “Гайдамаків”?
Бувало, в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало.
Як бачимо, непорочна чарка вільно й просто поставлена Шевченком між церковною книгою з текстами церковних відправ на кожний день місяця і Коліївщиною — грізною сторінкою вітчизняної історії, вершиною гайдамацького руху.
Не забудемо й гірку Шевченкову сповідь у Щоденнику про те, як іноді йому не вдавалося ухилитися від застілля з “напівлюдьми” і “щоб уникнути гауптвахти з блохами і блощицями, знайомитися з новоприбулими офіцерами та в очікуванні майбутніх благ пиячити з ними”.
Упродовж десяти років заслання таки можна було спитися… Але з Шевченком цього не сталося!

“У мене народився та швидко виріс
чудовий проект:
за обідом напитися п’яним”
Годі було б і сподіватися, що восьмимісячне повернення Шевченка з заслання в Петербург не дасть живого, цікавого матеріалу про його стосунки з алкоголем, тим більше, що Тарас Григорович акуратно вів Щоденник. За винятком днів, коли земляки, скажімо, в Астрахані, самі зробили записи 15—20 і 25 серпня, а 10 і 11 вересня Тарас Григорович здійснював свій проект… “напитися п’яним”. В результаті 11 вересня запис у Щоденнику зробив капітан пароплава “Князь Пожарский” В. В. Кишкін (Шевченко плив із Астрахані в Нижній Новгород), “так как от глумления пьянственного у Тараса колеблется десница”, тобто, тремтить права рука, а з подальшого тексту зовсім ясно, що й ліва рука була йому непідвладна. Цікаво, що В. В. Кишкін описав, як Шевченко похмелявся. Випивши чимало вишневої горілки, “при оной цыбуль и солёных огурцов велие множество”. Сімнадцятого вересня Шевченко занотував, що “таки порядком напоздоровлявся” на відзначенні дня народження Л. Г. Явленської — бабусі з сім’ї Сапожникових, і передбачав неминучу “нову перепойку” з приводу дня народження О. О. Сапожникова. Характерно, що в цій атмосфері поет намагався всетаки працювати. Вчора, 16 вересня, він записав вірш французького поета А.О. Барб’є та двічі брався малювати; сьогодні, попри іменини Л. Г. Явленської, продовжував переписувати вірш А.О. Барб’є; завтра, 18 вересня, незважаючи на нове застілля, переписував вірш російського соціолога і публіциста А. Л. Лаврова…
Перед прибуттям до Нижнього Новгорода Тарас Григорович записав, що “випили останній херес, мадеру і, здається, шампанське…” Якщо до цього переліку додати чихир, лафіт (червоне вино), горілку, зокрема лимонівку, вишнівку, слив’янку та самогон (полугар), то матимемо уяву про те, які напої вживав Шевченко на засланні. Щодо петербурзького періоду в Щоденнику згадуються джин, англійський портер і шампанське, а в російськомовних повістях — ром, лікер, джаксон, італійське лакрімакрісті, яке пили під макарони, та стофато.
Стосовно Нижнього Новгорода, в якому Шевченко затримався більш як на 5 місяців, торкнуся двох легковажних епізодів. Привертає увагу, що 4 жовтня 1857 р. запис у Щоденнику було зроблено під диктовку нетверезого Шевченка малограмотним слугою П. А. Овсянникова Михайлом, а наступного дня він уже сам зафіксував, що у нього “і сьогодні ще коливається десниця від позавчорашнього глумління п’янственного…”
Ці слова вже зустрічалися в Щоденнику у згаданому записі В. В. Кишкіна від 11 вересня. Їх не прийнято було коментувати. Мовляв, і так зрозуміло! Втім, нагадаю, що у статті російського журналіст Г. П. Дем’янова, написаній за спогадами К. А. Шрейдерса (чиновника з особливих доручень при нижньоновгородському генералгубернаторові), зазначалося: “В последнее время Шевченко все чаще и чаще искал случая пропустить однудругую “калишечку горилки”, что очень дурно отражалось на его болезненной натуре; обыкновенно после третьей “калишечки” он совсем слабел, почему К. А. (Шрейдерс. — В. М.) старался всеми силами, чтобы дело не переходило за пределы третьей”. Окрім того, що Шевченків приятель не лише значно перебільшував його гріхи, виявляється, насправді К. А. Шрейдерс жодним чином не впливав на Шевченкові забаганки, все залежало лише від нього самого, й у записі якраз ішлося про його жорсткоіронічну та нещадну самооцінку.
Інша річ — великий поетів друг М. С. Щепкін! У період його приїзду до Шевченка в Нижній Новгород із 24 до 29 грудня 1857 р. Тарас Григорович був п’яний лише від щастя спілкування з великим артистом: “Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга”.
А поки що, 26 листопада, “добре помогоричувавши, вирушив я в чарівне сімейство мадам Гільде й там переночував”. Згадана мадам Гільде утримувала в Нижньому Новгороді специфічний і необхідний у всі часи заклад, який Тарас Григорович одного разу (1 січня 1858 р.) назвав “храмом Пріапа”. Шевченкові нотатки в Щоденнику свідчать, що він бував тут неодноразово. Це також не коментувалося, проте шевченкознавці не мають права позбавляти пересічного читача інформації про будьякий Шевченків запис чи будьяку подробицю його життя. Хто кине камінь в українського Поета, який після десяти років каторжного заслання й жорстоких обмежень і принижень, вирвавшись на волю, намагався нею надихатися, навіть замислив проект “напитися п’яним” в оточенні друзів і доброзичливців?
А найголовніше не забудемо, що в Нижньому Новгороді Шевченко створив поеми “Неофіти”, “Юродивий”, триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”, закінчив повість “Прогулка с удовольствием и не без морали”, почав ґрунтовну редакційнотворчу роботу над віршами, написаними на засланні. Він намалював “Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді”, виконав понад 20 портретів, 3 автопортрети, низку пейзажів з історичними пам’ятками міста.

“Я не поїхав на лукуллівський обід…”
Видатний шевченкознавець С. О. Єфремов зазначав, що, “починаючи з приїзду Шевченка до Петербургу, журнал його робиться сущим калейдоскопом зустрічів, знайомостей, осіб; сторінки журналу аж рябіють од прізвищ давніх і нових знайомих; поета просто ловлять, обгодовують обідами і вечерями. Звичайно, це була не сама тільки мода на все надзвичайне, а й потреба виявити своє спочуття жертві режиму, і цілком слушно вбачає тут біограф Шевченків (О. Я. Кониський. — В. М.) “живий суд історії”.
Навряд чи “непомірні” петербурзькі застілля варто зараховувати до виявлення справедливого суду історії, що вже тоді насправді віддав належне Шевченкові, який став на прю з царизмом і переміг. Адже в Москві, починаючи з 17 березня 1858 р. і до від’їзду в Петербург 26 березня, також у Шевченка щодня були дружні зустрічі, візити, гостювання, звані обіди, а кількість нових знайомств із “освіченими москвичами” на, так би мовити, дні перебування, перевищувала петербурзькі: “Впродовж тижня я тут зустрівся і познайомився з такими людьми, з якими й упродовж багатьох років не вдалося б зустрітися”. Втім, у Москві Шевченко жодного разу не поскаржився на те, що можна “сурйозно захворіти” від застілля в Щепкіновому оточенні. Тоді як у цьому середовищі він і зустрів “найтеплішу привітність особисто до мене і невдаване співчуття до моєї поезії”.
Але й стосовно Петербурга необхідно пам’ятати, що в тому ж Щоденнику Шевченко занотував якось про необхідність “десь заховатися” від чергового запрошення чи зафіксував: “обід… майже царський, теж виявився якимсь нудотним…” Або записав, що “не поїхав на лукуллівський обід”. Б. Г. СухановПодколзін, який хлопчиком у 1858—1860 рр. брав у Шевченка уроки малювання, розповідав: “У домі моєї матері, де він часто обідав і де вина подавалися на стіл у достатку, ніколи він не був напідпитку…” Поет зустрічався та знайомився не лише з випиваками, а й з достойними людьми, відвідував виставки й театри, працював у Ермітажі, готував офорти на академічні виставки та на здобуття звання академіка, став академіком із гравірування, творив поезії…
Все це було б неможливим, якби Шевченко постійно пиячив. “Але ж не так думає заздрісна бездарність і вульгарна зарозумілість людей, які не визнають над собою нічиєї моральної переваги і кидають зза рогу каміння у пророків землі своєї”. Хай би ці слова М. К. Чалого, опубліковані невдовзі після смерті Шевченка, нарешті стали моральною засторогою для цих людей.
Важливим є сучасний науковий висновок лікаря та шевченкознавця І. Б. Марцинковського, зафіксований у його статті “Здоров’я Шевченка” в “Шевченківській енциклопедії”:
“Свідчення деяких мемуаристів про те, що Шевченко нібито серйозно зловживав алкоголем, очевидно, слід визнати перебільшенням. Наслідки синдрому алкогольної залежності не дали б змоги митцеві досягти надзвичайної точності рухів (малюнок на мідній дошці витравлювали сильною кислотою за допомогою сталевої голки). Митець виявив досконале володіння складною технікою гравірування”.
Шевченко, як пише наш великий сучасник І. М. Дзюба, не був принциповим ворогом чарки, та він і не був її бранцем, як це пробували і пробують подати пасквілянти. Поет усім їм відповів сам: “Я свою п’ю, а не кров людську”.

“Вони споювали в столиці
великого поета”
За словами П. О. Куліша, вимальовується така загальна картина його зусиль щодо “врятування” Шевченка від пияцтва в Петербурзі:
“Перебивали Кулешеві в його спасенному силкуванні ті приятелі Тарасові, що, мов кажани проти світла, летіли з темряви своєї проти слави великого кобзаря. Вони потурали всім його дурощам… вони споювали в столиці великого поета”. На Шевченкових “приятелів”, які “були приводцями до п’янства, замість того, щоб навчати його історії і соціології” (!), П. О. Куліш нарікав у листі до Ол. Барвінського 12 березня 1876 р.: “Чого я не робив, щоб визволити зміж них Тараса! Дак що ж? У мене одні уста, а в їх сотня. Вони йому брехали про мене, що в дурну голову їм поналазило, і, розлучивши з моєю тверезою бесідою, вели його в таку бесіду, де тільки пили та всячину вигукували: се в їх був лібералізм! Так було спочатку, так було і при останці Тарасового віку”.
Безперечно, що П. О. Куліш чудово розумів і глибоко цінував геній Шевченка, неодноразово сприяв йому у публікаціях, а його поради поет нерідко визнавав слушними. Тож не можна нітрохи применшувати значення творчості й особистості П. О. Куліша чи важливості його приятелювання з поетом, але треба пам’ятати, що, говорячи Шевченковими словами, П. О. Куліш “лише іноді скаже правду” та й то в жорсткій формі.
Не вважаю можливим забувати чи замовчувати й іншу правду, зокрема, слова М. П. Драгоманова, про те, що П. О. Куліш був найбільш разючим прикладом “повертання” Шевченка, “як йому на той час було треба”:
“…Куліш, який у 1857—1861 рр. виславляв Шевченка як навіки славного громадянина, поета й навіть “першого історика” України… в 1875—1877 рр. знайшов у ньому тільки “пьяную музу, поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родины”… В цьому примірі крутіння Шевченка діло доходить до явного скандалу тільки через те, що його робить один, той самий чоловік…”
Нагадаю, що П. О. Куліш поселив українського генія (з М. І. Костомаровим) у свою поему “Куліш у пеклі” (1890), куди й потрапила Шевченкова “душа, на оковиту ласа”. Неважко здогадатися про що мріяв Кулішевий поет у пеклі:
“Що хоч би чарочку маленьку
Горілки промочити пельку!”
Через три десятиліття після смерті Шевченка, коли П. О. Кулішеві було понад сімдесят років, він уперто писав про “п’яного кобзаря Тараса”, який бився “лобом об знану в Петербурзі “скелю”.
Останній раз справді сильно п’яним Шевченка бачив, очевидно, М. І. Костомаров, який описав появу у нього поета з П. І. Якушкіним наприкінці 1860 р.—на початку 1861 р. (наведені нижче рядки, вперше опубліковані 1880 р., у радянські часи зі “Спогадів про Тараса Шевченка” вилучалися):
“Оба были пьяны до безобразия, особенно Якушкин; Шевченко всётаки держал себя приличнее… Это был, однако, первый и последний раз, когда я увидал Шевченка положительно пьяным… Как бы то ни было, видевши Шевченка пьяным только один раз, но видевши его много раз пьющим, я остаюсь при том убеждении, что слухи о его порочной преданности пьянству произошли от его многопития, невредившего, однако, его духовным силам…” Який сенс замовчувати це свідчення Шевченкового друга, тим більше, що саме на закінчення попередніх слів М. І. Костомаров і висловив загальновідому заяву про те, що “неправы те, которые, благоговевши при жизни поэта пред его музою чуть не до идолопоклонства, после смерти Шевченка стали презрительно называть эту музу пьяною”. Йшлося, насамперед, про П. О. Куліша…
М. І. Костомаров окремо зауважив і таке — найважливіше: “Даремно п. Куліш… презирливо облаяв музу Шевченка “п’яною”… вона завжди залишалася чистою, благородною, любила народ, печалилась разом з ним його стражданнями і ніколи не грішила неправдою і неморальністю”.
До речі, вже невдовзі після смерті П. О. Куліша у 1897 р. вийшло у 1898—1900 р. перше видання ґрунтовної біографії Шевченка в авторстві О. Я. Кониського — “Тарас ШевченкоГрушівський. Хроніка його життя”, — в якій поетів сучасник, не згадуючи в цьому контексті П. О. Куліша, переважно спростував історичну неправду й намагався сказати, що було насправді:
“Запевне ми бачимо одне, що коли Тарасові і траплялося коли випити зайву чарку, або, як сам він каже, “нализатися”, так траплялося се до осені р. 1860 тільки в товаристві таких людей, що самі не вміли вгадати міри та і його спокушали, силовали до чарки, а він у такому разі не орудовав стільки потужною силою характеру, щоб встояти проти спокуси. Товариське почуття розвинено було у його так широко, що з того часто надуживали товариші його на лихо доброму і потульному поетові”…
Через 120 років після виходу в світ хроніки Шевченкового життя у викладі його сучасника О. Я. Кониського хочу віддати належне вченому, який уперше системно довів, що всі намагання паплюжити Кобзаря надмірною схильністю до чарки були “сороччиними” плітками, говорячи словами автора, “брехня дійсне була клеветливою брехнею”.

“Я жодного разу не бачила його
в нетверезому стані…”
Насправді, були друзі, в присутності яких Шевченко завжди був тверезим. У Петербурзі можна назвати сім’ю Федора і Анастасії Толстих. Їхня донька К. Ф. Юнге згадувала: “Протягом двох років, коли я бачилася з Шевченком, за поодинокими випадками, щодня — я жодного разу не бачила його в нетверезому стані, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поведінці чимось відрізнявся від інших добре вихованих людей…” Так і було в цій сім’ї! Втім, О. М. Лазаревський, який навесні 1858 р. постійно зустрічався з Шевченком, бо поет тоді мешкав у його старшого брата М. М. Лазаревського, свідчив, що “в ці перші місяці свого перебування в Петербурзі Тарас Григорович провадив життя досить безладне…”
Нічого подібного не було (не могло бути!) в березні того ж 1858 р., поряд з М. С. Щепкіним. І знову повторю, що з артистом за частих дружніх зустрічей і знайомств у Шевченка жодного разу не траплялося надмірної випивки, не було жодної безсонної ночі, нездорового застілля, на відміну від Нижнього Новгорода, а потім і Петербурга. Приміром, після “званого обіду” в книгарні сина Михайла Семеновича М. М. Щепкіна 24 березня 1858 р. Шевченко і М. С. Щепкін спокійно поїхали на музичний вечір до купця М. М. Варенцова. Так само наступного дня після великого святкового обіду на честь Шевченка, що його дав М. О. Максимович, поет відвідав сім’ю Аксакових, а затим О. І. Кошелєва, де познайомився з декабристом С. Г. Волконським. В аурі М. С. Щепкіна культура застілля не стільки дотримувалася найсуворішим чином, скільки була закладена в його духовній ментальності.
М. С. Щепкін єдиний міг на правах старшого друга жорстко шпетити Тараса Григоровича, як, скажімо, в листі від 6 лютого 1858 р., коли дізнався, що той гульнув у Нижньому Новгороді:
“Ти, кажуть, друже, кутнув трохи, никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано… Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвел меня в друзья, и потому пеняй на себя”.
І тоді Тарас Григорович виправдовувався!
“Яка оце тобі сорокабрехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня!.. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся… Люби мене, оклеветанного твоего щирого друга Т. Шевченка”.
Звертаю увагу на ці могутні й пронизливоточні слова: “мене неволя і горе не побороло…” Вони не належать до тих, які часто цитуються, проте саме в них — увесь нескорений Шевченко, який зафіксував їх у генетичному коді українського народу…
На підтвердження своїх поетичних трудів, а не дозвільного бенкетування, Тарас Григорович надіслав Михайлу Семеновичу в цьому ж листі (!) щойно створений уже згаданий триптих “Доля”, “Муза” і “Слава”. Геніальний і незаперечний доказ! У цій дивовижній подробиці міститься вся мораль нашої розповіді: після наклепників і партачів — колишніх і новітніх — залишаються доноси та плітки, а після генія — неперевершені художні твори.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment