Тінь Варрави

Катерина МОТРИЧ

Таких політичних пристрастей і такої полярної напруги, емоцій, як у переддень виборів і після них, Україна давно не знала. Таких “гадань”, додумувань, прогнозів і тривоги мисляча та патріотична частина українців ще не звідала за останні, може, й сто років, і такого шоку від ребуса рідного народу, який “ніколи не помиляється”, також давно не було. І ця патріотична мисляча Україна долає справжнє потрясіння, шукає відповіді — й дедалі менше у тих роздумах оптимізму. І все ж, одні делікатно і надто толерантно говорять про демократію, чесні вибори, за що й постав Майдан Гідності. А категоричніші й більш прямолінійні гнівно говорять про голодомори, репресії, війну, в яких було знищено елітний генофонд нації, про оновлене рабство. Ще хтось вдається до лексики й розпоясаності “95го кварталу” й батькує “рагулів”, які вибори сприйняли, як “лігу сміху” з новими обличчями і “приколами”. Поінформованіші говорять, що знову українці власними руками вхопили себе за горло там, де сонна артерія. Запевняють, що на цій землі плодиться “унікальний” народ, в генетиці якого є гени поневолювачів і вони дрімають й прокидаються в доленосні періоди. І тоді ніяких ворогів народу вже не треба: він сам у мирний спосіб все вирішує. Хтось згадує тих, що будили той ген самознищення. Згадує Генерального суддю Василя Кочубея, ображеного на гетьмана Івана Мазепу за доньку й дружину, закоханих у гетьмана. Почуття помсти змушує його робити доноси на гетьмана. Врешті, переконує царя у зраді Мазепи, і той руками Меншикова та розлютованих москалів знищує гетьманську столицю Батурин і топить у крові батуринців. Те ж почуття помсти (ми його згадуватимемо не раз, бо воно фатальне для України) охопило й козацького отамана Семена Палія, який привів під Полтаву 30 тисяч козаків, що билися зі своїми побратимами на боці царя. Це, мабуть, і забезпечило перемогу царського війська. Помсту було вчинено. Впала Україна! Чи й мстиві настрої Директорії до Гетьманату 1918го… Зворохобили й народ, може, навіть 73 відсотки. Україна впала у більшовицькі “обійми”. Чи згадаймо не такі вже й давні президентські перегони, де кинули клич “проти всіх”. Його висловили найбільші патріоти, і в результаті виплив “двічі несудимий”, який довів, що він таки ж “порожняк нє гоніт”.
І ось знову, як кажуть французи, дежавю. Тепер уже вчинено помсту Президенту Петру Порошенку. Замовник інший, виконавець таки ж той, але до невпізнанності омолоджений: вічний хохолмалорос. Слабомислячий, хронічно непатріотичний, охочий до чужого ярма і батога. Пряником його можна поманити, але вмить поміняти його на батіг. Україна ще поки що стоїть, але Росія збадьорилася, впадає в “паспортний креатив”, і на цьому її пошуки “ахіллесової п’яти” нової влади не зупиняться, бо така її земна місія: брехати, красти, завойовувати й чинити пекельне зло українцям та й усім планетянам. Бо, як сказав її останній цар, “у Росіі граніц нєт”. Тобто, уся планета належить їй, і її відстійники мають рознести сморід якнайдалі.
Про стадність, силу натовпу, демос і охлос людство говорить стільки, скільки існує. Як можна скерувати натовп, як можна нав’язати йому ту чи ту ідею, як легко і просто добратися до його емоцій. Тактак, не до мислення, а саме до почуттів. У натовпу це вирішальне. Сила думки має шляхи індивідуальні, вибіркові, елітні, а сила емоцій невибаглива. Вона здатна заволодіти масами водночас. І з усіх їх проявів — любові, ненависті, веселощів — емоції сміху, гумору чи не найбільш “інфекційні”. Вони здатні захопити мільйони, бо приємні, радісні й позитивні. Не треба думати, напружуватися, аналізувати. Носії позитивних емоцій стають кумирами, улюбленцями. Їм вірять, навіть якщо вони в реальному житті деспоти і тирани. Володарі людських почуттів, звісно, люди непересічні, харизматичні. І здебільшого демонічні. Такою силою впливу на маси володів Ленін, що зумів підняти тисячі на революцію. Це були емоції гніву й ненависті. Такою силою впливу на німців володів Гітлер. Він розбудив у арійців ген “голубої” крові, і вони повірили у свою вибраність. Такою силою впливу володів Сталін, і він опромінив тисячі ненавистю, жорстокістю, людиноненависництвом дияволової сили. Він дав поживу і “настанову” усім провладним совітам пасти людські емоції, формувати їх у певному напрямі, не дозволяти їм виходити за рамки дозволеного, неодмінно любити “тюрму народів”, “гдє так вольно дишіт чєловєк”. І над цим працювали ЦК, кедебе, кіноіндустрія, журналістика, література, все мистецтво. Цими ж второваними дорогами прямує нині й путінська Росія, тримаючи людські емоції в тій зоні суворого режиму, які не нестимуть загрози тоталітарній системі. Так радянських людей переконали, хто такі “вороги народу”, і до сьогодні живе ненависть до справжніх героїв України.
Сила натовпу не від Творця. Чи не найпереконливіше її змалювали євангелісти. Мовби й безпристрасно, інформативно, але скільки болю й осуду за тим прочитується. Ті, що зустрічали Ісуса Христа, коли Він на ослі в’їхав у Єрусалим, і кидали йому під ноги пальмове гілля й вигукували: “Осанна, сину Божий!”, за тиждень вже волали “Розіпни його!”. Бо над їхніми емоціями вже “попрацював” синедріон. І для помилування вони вибрали Варраву. У давніх іудеїв була традиція: незадовго до Великодня дарувати помилування якомусь засудженому злочинцеві. Перед натовпом розгніваного люду були Ісус Христос і розбійник Варрава. Обох чекав суд. І доля обох була в руках народу. І ті, що лише недавно кричали “Осанна, сину Божий!” і готові були нести Його на руках, вибрали для помилування розбійника. Бо це було рішення синедріону. І дарма, що вони ходили за Ним, що Ісус зцілював їх, милував, що вони бачили його чудеса, як Він воскрешав мертвих і повертав до життя одержимих, як Він проповідував Царство Боже і сіяв зерна віри. Це не спрацювало, бо для цього треба було “включати” мислення, розум, а у натовпу були зомбовані емоції, і добрі почуття враз переродилися на лихі. Тому замість пальмового гілля на чоло Спасителя одягнули вінок з колючого терну. Його били й плювали в обличчя, шаленіли в насмішках і ненависті до Нього, а коли Він просив пити, то йому зволожували вуста отцом і воловою жовчю й несамовито знущалися, зваливши на плечі важенний хрест.
Справді, у натовпу батько сам князь пітьми. І не варт шукати у наших грішних днях аналогій, але чомусь нав’язливо вимальовується той день на Софійському майдані, усміхнені заплакані обличчя людей, які чекали цілісінький день (!) обрання глави нашої Церкви, щасливе лице Президента, його дитинна радість і вигуки киян: “Порошенко! Порошенко! Порошенко!” І невдовзі стається раптова амнезія загалу. Значна його частина, нехай молода та непросвітлена, забуває, що він той віртуозсмертник, який улітку 2014го вистрибнув з літака без парашута і вижив… Забуває чи не знає, що він очолив Україну — голу, босу, обікрадену варравами. З голою казною, деморалізованою розпроданою армією, зрадливою міліцією, жорстокими силовиками, зруйнованою економікою, азійською навалою. І протягом неповних п’яти років створено професійну армію, яка зупинила ворога, налагоджується економіка, поповнилася державна казна, світ відкрив для себе Україну, яка трагічно й стоїчно виборює собі європейський простір, нагороджує санкціями Росію. І все це той “пілотсмертник” без парашута та його професійна команда. Європа дедалі ближче впускає до себе Україну, надає їй безвізовий режим, дедалі частіше звучить абревіатура НАТО і крок за кроком Україна віддаляється від фашистського режиму путінської Росії. І врешті перемога перемог, довгих століть — Томос! Українська православна церква здобуває викрадену в неї всепожираючим “русскім міром” самостійність аж через 333 роки. Подія епохальна. І той, хто переміг підступного й жорстокого москаля, стоїть на тих історичних “валах”, де височіють найпотужніші й найвеличніші постаті нашої історії. Поруч зі славними князями та гетьманами. Бо духовна свобода — це та енергетична оболонка, яка захищає фізичну. Це лад у психічному здоров’ї нації. І ми, називаючи Володимира Великого рівноапостольним, прощаємо йому і його 500 наложниць, і його жорстокість, і його виснажливі походи, де гинули тисячі, і, напевно, узаконену корупцію, бо все це осідає в тих історичних рецепторах, в тій ніші людських слабкостей і гріховності, а на поверхні залишається усе національно домінатне, доленосне і величне. І між охрещенням Київської Русі і нинішнім Томосом пролягає золотий нетлінний міст із того “матеріалу”, який принесли нам ангели з Божого світу. І це усвідомлюють усі великі українці. Ті, що давно випасають господні череди, і ті, що стояли довгий холодний день на Софійському майдані, чекаючи доленосного рішення.
І ось тут пролягає глобальна межа, швидше, прірва у нашому соціумі — між просвітленими, патріотичними, що зі сльозами на очах зустріли радісну звістку, і тим охлосом, що відмежовується від елітної частини народу інтелектуальним слабомислієм і ментальністю невигубного совка. І це епохальна межа — століть, а, може, й тисячоліть. Межа різних світів, різних цінностей й духовних величин. На цій межі завжди тирлувалися вирожденці і яничари, тут потоптували українські святині, зневажали українських світочів і національних героїв, плодили анекдоти про “дурного недорікуватого хохла”. І автор цих антиукраїнських чудовиськ “нічтоже сумняшеся” хронічно демонструє свою інтелектуальну убогість та зарозумілість, знаючи, що йому ніхто не дасть по зубах, не вліпить, як казав поет, “подсвєчніком по мордасам”, ба термосом по фейсу. І демократія дозволяє їм все, але є та заповідна зона, той олімп, куди невігласи і маргінали не повинні пролазити, бо вони — звульгаризовані совки попри їхні мерси, офшори і вкрадене на цій нелюбленій ними землі багатство.
І Ваш біль, Петре, Олексіїв сину, і Ваша передчасна сивина зрозумілі багатьом, що бредуть у ці дні через цей таки біль і гнів. І навіть хочеться провести іншу паралель між вами і Володимиром Великим: після охрещення князь перестав карати злочинців; до нього прийшли обурені києвопечерські ченці, мовляв, чого, князю, не караєш злодіївзлочинців? Дивись, як вони розперезалися. На що князь відповів: “Боюся гріха”. Щось подібне прозвучало із ваших уст на подібне звинувачення: “Хіба я кат?” І ти чуєш у собі голос натовпу: “А хто каже, що треба бути катом? Всього лиш чинити так, як сказав ще в сиву давнину наш народ: “Катюзі — по заслузі”. І коли б усі злочинцізлодії проявили своє волевиявлення зза ґрат, а ті, що одержали свої дипломи з печаттю Понтія Пилата і теж “бояться гріха” й не садять їх, назавжди втратили право чинити земне правосуддя, то це була б перемога не століть, а тисячоліть. І не було б оцих ганебних 73 відсотки. Ба, може, й були б, але — Ваші, пане Президенте!
На нашій землі, робиш невтішний висновок, лише козаки були нещадні до злодіїв та казнокрадів і карали злочинців суворо й жорстоко, вважаючи це ганьбою й невимовним гріхом. А наше правосуддя — просто таки “ангели милосердя” до всіх казнокрадів, корупціонерів. Між ними і правосуддям пролягає “мана” у сотні чи то мільйони валюти, за якою не видно ні вкраденого в народу, ні вчиненого злочину. А оскільки ця “мана” ховає злочинців, то їх і “немає”. Можна відриватися на тих, хто вкрав щось у сусіда, або посадити довічно безневинного, який не має того “таємничого” захисту.
Отож український синедріон і креатив “русского міра” все зробили, щоб помста ненависному Порошенку переросла у волевиявлення народу. Методів було багато. Інтернет — це та продажна дівка, яка віддається кожному охочому. Та й патріоти каналу “1+1” дружними лавами перейшли в ряди того придворного догідництва, яке славило “голого Короля” і потоптувало Порошенка до непристойності, з одержимістю вірнопідданих лакеїв. Вишукувало й винюхувало, йшло на слід і таки наслідили знову проти України. А ще інші телеканали, власниками яких є ображені й спроваджені від державної казни і грошових потоків мільярдери, запустили мало не цілодобове споглядання “Володимира ясне сонечко”. На всіх каналах він, улюбленець мас, усміхнений, радісний, “прикольний”. То на “вєліку” їде, як простий смертний, то на сцені поруч із бідовою соратницею відтягує матню і викликає в мільйонів справжній шал, ерекцію сміху. То кривляється, пританцьовуючи, як колотронний паяц, і все лагідненько, трішки дебілувато, гугняво, щоб викликати водночас любов і співчуття. І ні натяку тобі на злий оскал, залізні нотки, неприховане хамство, зарозумілість і комплекс царька, котрий з царського паяца раптово переродився в царя. Словом, “Володимир ясне сонечко”. Та так все це мило й смішно, що аж 73 відсотки “прикольного” соціуму водночас заковтнули цю приманку. І наживка солоденька, і “бльостка” як по маслу пішла. Ось тільки як висмикуватиме гачечка, то, може, буде й “прикольніше”. А таки буде. Бо всі прогнози до цього вже є. Бо від пана до хама — один крок. І хам уже засвітився..
Отож ведеш мовчазну суперечку із тими майже однодумцями, які переконують тебе, що серед цих упійманих на приманку аж понад 73 відсотки народу, до якого ти маєш нещастя належати, є цілком адекватні “карасики” і розумні “коропчики”. Може, це й так, ось тільки в тому, що вони з українських ставків і озер, ніхто мене не переконає. Що вони люблять Україну і думають про її і свій завтрашній день. Хоча про що це я? У риб же відсутній апарат мислення. Там усе вирішують зябра…
Досить популярна думка, що трішки кидає тінь на самовпевнене личко “ясного сонечка”: не всі за нього голосували, а проти чинного Президента. Не вмер Данило, та галушка задавила. Ми вже бачили це не раз. Помста щораз закінчувалася крахом нації на довгі роки чи й століття. А от мудрості з своїх немудрих вчинків не беремо. У таборі, який розбив Генеральний суддя Кочубей, куди зайшов із 30тисячним військом Семен Палій, куди були вскочили і Винниченко з Петлюрою, зводячи рахунки з успішним Скоропадським, надто тісно. Бо туди пропхалися не так давно мудрі патріоти “противсіх”. Проти всіх — укотре проти України.
Тепер — проти Порошенка. І ось він — “вимріяний месія”. Всі князі, гетьмани і все військо запорозьке виструнчилися на Небесах і вдивляються в зарозуміле і не таке вже розсміяне личко, дрібну поставу, а зневажена Кліо скорботно і гнівно промовляє: “Оце заради цього лилася кров століть, вмирали у муках на палях і за ребра повішені козаки, конали в неволі і на галерах, в темницях і по чужинах! Оце заради нього зотліли тисячі праведників! Виляг цвіт нації на Майдані й тисячі на війні на сході. Чи ти, Україно, стуманіла, чи геть “оприкольніла” і перетворилася на “95й квартал”?
Коли до України насувалося московське пекло, коли у січні 2014го в Борисполі приземлився російський військовий літак з напалмом і був відданий наказ московського царька васалу застосувати його і спопелити Майдан разом з людьми, “ясне сонечко” кривлялося на сцені, не відаючи, серед якого народу живе і називаючи українців хохлами, перекривляло політиків, непристойно й образливо показувало у власнім виконанні українців як дебілів і недорік, що дуже веселило майбутній електорат. Дозволяло собі те, що годі назвати речами притомними. А лідер Майдану Андрій Парубій, за голову якого йшло полювання, просто таки став посміховиськом. І хочеться запитати у батькапрофесора новообраного президента: невже ви не вчили свого сина простим життєвим мудростям, що з природних людських вад не те що насміхатися непристойно, а навіть грішно. І життя неодмінно поверне ті кпини несмішними речами. Тоді, коли наші хлопці падали під кулями, вигукуючи “Україна понад усе!”, “ясне сонечко” обурювалося незручностями і видавало на сцені палацу такий гумор, що червоніли навіть його стіни. А електорат аж відкидався у кріслах регочучи, потішаючись тим огиддям. Бо такий нестатурний чоловічок, що з кислою міною заглядає собі в штани, викликає в “електорату” “ржачку” і тому, що у його “годиннику” зупинився “маятник”, і тому, що цей несмак і вульгарність дуже ж таки “прикольні”. І він та його ляльководи знають, що чим нижча планка цього гумору, тим вищим буде його рейтинг. І хотілося б не згодитися, але де вже правди діти! Як сказав мудрий Лесь Подерв’янський, — це мистецтво для бидла. І немає жодних аргументів, щоб це заперечити. Бо справжнє мистецтво спущене людству з Небес, і воно натхненне Святим духом. І тому воно вселенське, що хвилює народи століттями. Є національне, що живить душі націй. Є тимчасове, прив’язане до якихось історичних подій. А є упосліджене, що подразнює найнижчі людські інстинкти, задовольняє того дракончика, який вибиває копитами, крутить ріжками та лоскоче автораприколіста і його шанувальників у тих місцях, про які говорять у підворітнях і пишуть на парканах. Саме таку поживу дуже часто й дає “95й квартал” та його “слуга народу”. І, вже обраний на найвищу посаду держави, він красується з телеекранів у трусах десь в Туреччині, і хтось із майбутніх керманичів держави цікавиться, чи Вова пісяє у воду. Не лише у воду, а хочеться, щоб струмінь потрапив на кожного з 73х…
І в ці передінавгураційні дні відкрилося одне з облич “слуги народу”, яке він ретельно ховав за гримасами клоуна. Самовпевнене, зухвале, владне і хамувате. Обличчя диктатора, який не приховує, бо всі це знають, свого політичного невігластва, але який готовий вихопити “шашку наголо” і помахати нею, а то й позносити голови всім без винятку політикам. Щось там дражливо і злостиво базікає про “шведський стіл”, безпардонно ображаючи ще чинного Президента Петра Порошенка. Не відомо, чи то був “шведський стіл”, чи лише пишне застілля, на якому визначили цьому “слузі народу” роль цапавідбувайла. Хтось із кимось зводить рахунки, а йому написав іншу роль, поміняв роль коміка на трагікоміка. І та успішна роль президента з іменем великого сучасного поета Василя Голобородька дуже швидко реіркарнується в неуспішного, закомплексованого диктатора, який стрімко скочуватиметься з примарного олімпу в провалля. Вже без велосипеда. Бо всі диктатори — це сув’язь комплексів. А в нього вони будуть, бо це не його роль, і співавтором цього сценарію був вічний спокусник.
У чомусь навіть співчуваєш йому, що вимушений був прийняти вирок “синедріону” розіп’яти Порошенка, де він має виконати невдячну роль того, що забиває цвяхи. Уже говорилося, що помста — річ фатальна. І та роль на велосипеді, що розчулила мільйони, примарна і оманлива. Бо краще програти, але в приязні розумних і мислячих, ніж виграти серед тих, кого легко спокусити, обдурити і нав’язати чужу думку. Або, як каже наш народ, краще з розумним загубити, ніж із дурнем знайти. Бо всі ці “приколи” з простяцьким дядьком — міраж для простого люду, який мріє, щоб до влади прийшов один із них, схожий на них, що їздить в електричках, переповнених автобусах, на велосипедах. І те, що його “вело” — дорогий мерс з охороною, і що образ “слуги народу” лише вдало знайдений ефект 24го кадру, — хто про це думає!
І от учора стало сьогодні. Треба йти в “підготовчу групу” і починати вчити і вчитися. А ще намагатися полюбити те, що не любиш і вважаєш чужим: Україну, її мову, народ, культуру, державу, що впала зненацька на простягнуті руки. І дати відповідь на надскладні запитання: навіщо мені це все? Нащо я вліз у цю гру багатих людей? Нащо псую карму своїх дітей і власну? Чи мені було мало всього, успішному, реалізованому, багатому, що має усього через край! Чому юдоль вибрала саме мене, адже у мене щаслива добра доля? Чому вона з короля сміху, насмішок та насміхань прагне перетворити мене на “Голого Короля”? Привести до краху і поразки?
І доведеться підняти непосильний і не свій хрест, ба ярмо, і крізь піт та втому побачити криваве обличчя війни і дати собі відповідь: а як я її буду зупиняти? І в цій борні з Путіним я як дрібне мишеня поруч із досвідченим котом. І треба дати відповідь і вирішити щоденно сотні проблем, чужих тобі, неприємних. І це не “Ліга сміху”, і віднині на твоєму “кварталі” зачаїлися підступні вовки, лисиці, що чекають твоїх поразок і спотикань. І ти, ще не прийшовши до влади, зухвало відсік усіх, хто міг простягнути тобі руку, поділитися досвідом і не бути у ворожому таборі.
І твоя “фортуна” — це витівки “Пікової дами”, витівки лукавого, бо він любить гратися харизматичними, непересічними, до яких належить і цей “слуга народу”. А він спокушав самого Ісуса Христа і готовий був кинути Йому до ніг усе багатство світу, аби лиш Той поклонився дияволу. Але то був Син Божий. І все ж той, хто чує в собі Бога, не спокуситься на дармову владу, славу, багатство. Але безбожний повірить у свою велич, вибраність і що все він зможе і все його. Лукавий веде спокушеного дорогою примарної слави, а тоді… А тоді зіштовхує його в прірву неслави, осуду, осміяння, ганьби. Цією дорогою пішло багато “попєрєдніков”, окрім Порошенка. Бо він вигрібав із прірви і витягував із неї Україну. Але це усвідомлюють лише 25 відсотків українців. І хтось із тих 73х не розуміє, що це все ж з любові до України. Бо він прийшов до влади дуже багатим чоловіком і міг ці п’ять каторжних років вивчати курорти світу й просто жирувати, спостерігаючи за подіями, лежачи на дивані. Але він вибрав українську Голгофу… І хоча до нього і в його прихильників є безліч запитань, але Україна буде пам’ятати його руки, коли він разом із найпатріотичнішими, найжертовнішими і люблячими витягував її з провалля. Вона не забуде його густої сивини і болю на ще молодому обличчі. А ще вона, як Христова обраниця, знає одну таїну про найкращого Президента: диявол не простив йому Томосу і збурунив проти нього легіон. Однак, Петре Олексійовичу, це ж лише мірками земними і дочасними. А на Небі велика радість за Україну, яка так багато встигла за ці останні п’ять літ, і на скрижалях серед її вірних дітей Ваше ім’я також зоріє. І нехай ці 73 відсотки не з Вами, але з Вами віруючі, люблячі і вдячні українці. І це та перемога, яка вимірюється генетичним відбором. І Ваше сподвижництво Україна ніколи не забуде, і ця четвертина народу готова йти за Вами й далі, бо це золоте осердя нації і воно справжнє.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment