«Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю»

Михайлина БОДНАР,
м. Івано-Франківськ

Тут, на Канівському Подніпров’ї, настільки неповторно і природно поєдналися основні стихії землі — і “лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, що перед нами ніби відкрився “рай на землі”.
Від зустрічі з такою красою усе людське єство наповнюється позитивною енергією та любов’ю, і стає зрозумілим, чому канівський панотець Гнат Мацкевич, проводжаючи 1861 року Шевченка в останню дорогу, уподібнював Чернечу гору Голгофі, а Канів — Єрусалиму. І через сто років відомий майстер романтичного пейзажу киянин Ілля Штільман одну зі своїх найкращих робіт назвав “Канівські Карпати. Тарасова гора”, а львів’янин Євген Манишин дорогу до Шевченкового меморіалу — сходженням “До світла”.
У ці дні річниці перепоховання нашого генія ми мали щасливу нагоду піднятись на Чернечу гору і поклонитись великому сину українського народу. Делегації з різних областей України та й зза кордону прибували цілий день, щоб запричаститись патріотичним духом невмирущої слави Тараса Шевченка.
Серед нас були лікарі, вчителі, журналісти, священики, студенти, митці, підприємці, інженери, працівники різних сфер діяльності. Серед них і дев’яностооднорічний керівник народної чоловічої хорової капели “Червона калина” Володимир Зварун, який часто колись виступав із капелою у Будинку культури Канева та кланявся цьому святому для кожного українця місцю. Не зраджує він своїх традицій і тепер, у такому поважному віці.
І якби не наш мер міста Руслан Марцінків, який забезпечив нас комфортабельним автобусом вищого класу, нам би не вдалось здійснити свою мрію.
Поки їхали, кожен з нас, п’ятдесяти осіб, розповідав, ким є для нього Шевченко, читали його вірші, співали пісні.
А вже в Каневі, серед перших, після Черкаської народної хорової капели, біля підніжжя пам’ятника мали можливість показати своє мистецтво.
Тематичною була програма молодіжного хору з ІваноФранківська “Осанна” (кер. Любов Терлецька), солістки обласного Народного Дому “Просвіта” та Центрального народного дому Лесі Мельник, фольклорноетнографічного гурту ОО “Жіноча громада” “Пшеничне перевесло”, яким вона теж керує. Поліна Дідух майстерно прочитала виступ Василя Стефаника на Шевченківському святі 1910 року. І всі разом заспівали “Заповіт”, уявляючи собі, як то було багато років тому. Як на стражденних руках понад сивим Дніпром Україна несла домовину. І пригадалися Шевченкові слова:
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить…
І знову ведемо боротьбу за рідну мову, за яку тут спалив себе 1978 року наш краянин Олекса Гірник. Зустріли вчителя з Луганщини, який добре його знав і дав нам листівки з його гаслами проти російської окупації і русифікації українського народу. В останньому листі до своєї дружини Кароліни Олекса написав: “Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то слово Шевченка, а я тільки його учень і виконавець”.
Та щось не дуже спішать до Шевченка наші високопосадовці, хоч ніхто не розганяє, як колись.
Як писав Рене Депестр: “Шевченко з його сонячним темпераментом – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу”.
Треба ширше відчиняти всі двері поетичному вітру Шевченка, що лине з берегів Дніпра. Робімо це всі, тоді краще житимемо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment