Вадим ПЕПА
У Національній спілці письменників України презентували книжку Вадима Пепи “Віч-на-віч з вічністю”. Це авторська відповідь на працю Сергія Плохія “Брама Європи”, присвячену Україні. 2015 року вона вийшла англійською мовою. Автор — професор Гарвардського університету Сергій Плохій. Але в його дослідженні, вважає Пепа, багато неточностей.
Голова НСПУ Михайло Сидоржевський назвав Вадима Пепу одним із кращих українських публіцистів сучасності, в полі зору якого — глибоке осмислення історії України, нашої сучасності, мовних проблем. Голова Товариства “Знання” Василь Кушерець також підтвердив, що нова праця — це дослідження про українську долю, проникливе бачення процесів, що сьогодні змінюють світ. Своїми думками про творчість Вадима Пепи поділилися письменниця Марія Морозенко, представники Черкаського земляцтва.
У “Літописі руському” вивірено згідно з іншими списками:
“У рік 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: “Кому ви данину даєте?” Вони ж сказали: “Хозарам”. І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”. І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать”.
За написаним — як у казці. У дійсності ж урвати щось у когось, тим більше, відняте у других, не так просто:
“У рік 6472 [964]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, як пардус (гепард — В. П.), багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів], кажучи: “хочу на вас іти”.
І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: “Кому ви данину даєте?” Вони ж одказали: “Хозарам. По шелягу од рала даєм”.
У рік 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і город Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва.
У рік 6475 [966]. Переміг Святослав вятичів і данину на них наклав”.
Насправді хозари були приходнями на значно коротший строк, ніж інші здобичники. І їхній вплив на корінних, вдамося до поки що загальноприйнятого, хоч воно й умовне, слов’ян, був мізерний. А чим вони, хозари, запам’яталися, повідує правдива народна пісня. Її знищували, як ніяку іншу. Але не вдалося. Жива. І промовляє, хоча все ще не на повний голос.
У середині січня 2019 р. наче ж обдарований телеведучий на каналі “Новий” потішає заповнену слухачами й глядачами залу глузуваннями з пісні, яку вкрай необхідно навести повністю:
Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю та взяли з собою.
— Ой ти Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Галя согласилась, на віз почепилась,
Та й повезли Галю темними лісами.
Прив’язали Галю до сосни косами,
Підпалили сосну сухими дровами.
Сосна догоряє, Галя промовляє:
— Ой хто в лісі чує, нехай порятує.
А хто дочок має, нехай научає,
Нехай своїх дочок гулять не пускає.
Насміхаючись, телеведучий силується розвеселяти публіку: чому про таке співається весело й грайливо? Та із сократівською зморшкою на чолі розводить руками: “Бо наш менталітет такий!” І захлинається від сміху. З кого сміється? Із себе? Зі своїх батька-матері? З роду свого?
Які ж всевишні сили втовкмачують у голови недалекоглядних стільки дурості? І допоки ж це триватиме? Невже провидіння не до всіх народів ставиться так, як годилося б. Не насмілювалося б виокремлювати тих чи тих вибірково, а нехай би було справді толерантним, неупередженим — як вищий судія, справіку омріяний людством у жорстокій юдолі земній.
Українськомовному телеведучому годилося б мати хоч якесь уявлення про подвижницьку творчість відомого бандуриста, заслуженого артиста України Василя Литвина, на жаль, віднедавна покійного, та про невтомну пропаганду правдивих народних пісень його вірною дружиною Антоніною Гармаш, засновницею Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва. До багатьох виконавців українських народних пісень вони навідувалися, щоб дістатися до першоджерел, які б’ють з народної душі, з невмирущої народної пам’яті.
У селі Гребені на Київщині літня Єлисавета Антонівна Назаренко зустріла Василя й Антоніну як дорогих гостей, не випадкових, а довгоочікуваних. Тільки-но зав’язалася бесіда, як господиня вхопилася за серце.
— Ой, болить воно, болить, коли почую, як знущаються з дорогої мені пісні. Та кожний же народ у світі плекає свої ідеали. А в нас це козак. Захисник роду свого і оселі своєї. Оборонець рідної Матері-Землі. Втілення доблесті й честі. Та споконвіку ж у кожній хаті промовляв зі стіни образ козака Мамая: “Козак — душа правдива!” То як же можна глумитися так, як ото “Їхали козаки із Дону додому”? Та ми ж замолоду співали зовсім інакше. За день так було натрудишся, що ноги підкошуються. А як зачуєш голоси дівчат та й хлопців на вигоні, то де й сили беруться. І я ж на віки-вічні запам’ятала, як ми співали. А над тим, що часто чую, поглумилися, як хотіли, злі вороги. Ще й хтось обізнаний з українською мовою чи то сам зморозив, чи підказав ще підлішому, щоб насміятися: “за воза вчепилась”. Мені злощасне не перебороти, а ви вже доносьте до людей правдиве:
Їхали хозари із торгу, з розбою,
Підманули Галю, забрали з собою.
— Дівчинонько гарна, поїхали з нами,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Галя спокусилась, на воза вмостилась.
Та й повезли Галю темними ярами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Стали спочивати в глибокім ярочку,
Там і оганьбили материну дочку.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Розійшлись по лісу, назбирали хмизу
Та обклали сосну від гори донизу.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Прив’язали Галю до сосни косами,
Підпалили сосну, поїхали сами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Кричить Галя криком, кричить, репетує:
— Ой хто мене чує, нехай порятує!
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Сосна догоряє, Галя примовляє:
— Ой хто дочок має, нехай научає!
Ой ти Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Навчіть, батько й мати, кого дочкам знати,
А кого здалека треба обминати.
Ой ти Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Василь Литвин з Антоніною Гармаш очистили не одну пісню від непотребу. Допекло їм зумисне перекручене супостатами в “Розпрягайте, хлопці, коні”. Знову таки ж козак — символ палкої любові до дівчини-обраниці. То як же він може похвалятися:
Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе розгнівив:
Що я вчора ізвечора кращу тебе полюбив.
Насправді ж зовсім не так:
Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе уразив:
Що я вчора ізвечора йти на Січ оголосив.
Через те ж і “Розпрягайте, хлопці, коні”, що приїхали побратими, аби вранці рушати на Січ. Та й парубка ж із собою взяти.
Дівчина в розпачі. Хто знає, коли чекати на зустріч та чи й дасть Бог повернутися милому живим-здоровим.
А він перед тим, як полетіти до орлиного гнізда славних запорожців, іде “в сад криниченьку копать”. Щоб щоразу, як вийде кохана воду брать, згадувала, не забувала його. Ось яка чиста драматургія сюжету. Не вигаданого, не придуманого, а узятого із життя.
Вийшла, вийшла дівчинонька
рано-вранці воду брать,
А за нею козаченько веде коня напувать.
Просив, просив відеречко, вона йому не дала,
Дарив, дарив з рук колечко, вона його не взяла.
Якщо він “учора із вечора” кращу від неї полюбив, то чого б “рано-вранці” “дарив з рук колечко”? Де ж логіка? Козак у сприйнятті народу — образ ідеальний. А не якийсь там безвідповідальний гульвіса. Він вірний обраниці. Але серце повеліває іти на Січ. А дівчина не погоджується на заручини. Вона ж у мріях про заміжжя. Та не так виходить, як їй хотілося б. Через те не взяла колечко. Не присягає чекати судженого. Для обох на майбутнє вільний вибір. Їй — кому рушники подавати. Йому — до кого сватів слати, якщо доля благословить. Мабуть же, на своє лихо цураємося спроквола одвічних народних звичаїв і потроху забуваємо про них. А без предковічної пам’яті — куца свідомість. Тож по ній і топчуться всі, кому заманеться.
Пояснення змісту пісні може здатися таким, що не на часі з огляду на теперішні загрозливі для України обставини, коли необхідно відбиватися од окупантів. Справді, викладене не звучить як урапатріотичне. Та коли мати на мислі віки шляхетського гніту в Україні, то комусь же треба було й народжувати, зокрема й майбутніх козаків. А за козацького минулого позашлюбних дітей з’являлося на світ незрівнянно менше, ніж за наших часів.
Тоді кобзарі, нехтуючи смертельними загрозами, під передзвін струн виспівували на базарах і так званих точках (з наголосом на “а”): “Хто не боїться смерті, хто готовий за віру православну на палі сконати, — приставай до козаків”. Не лякалися, відважувалися жертвувати самовіддані захисники рідної неньки-України і життям, і коханням, а то й подружніми обов’язками. Співається ж про Петра Конашевича-Сагайдачного, “що проміняв жінку на тютюн да люльку, необачний”.
Останніми десятиліттями з’явився розвеселий доважок до “Розпрягайте, хлопці, коні”:
Маруся, раз, два, три, калина!
Чорнявая дівчина в саду ягоди рвала!
Так воно так, але трохи й не так. Придумане Кубанським хором до першооснови не клеїться. Затуманює або й нівелює первинний зміст. Мабуть, не варто захоплюватися полегшеними витребеньками.
Міркуймо глибше. Маємо величезний масив колядок. І народних пісень такий океан, що досі фахівці ніяк не визначать, скільки ж їх сотень тисяч з безмежними варіаціями. Усе — без імен. Без прізвищ. Семен Климовський. Маруся Чурай — одиницям пощастило. І переважно з героїчних козацьких часів. А мали ж вивищуватися ще з часів Трипільської цивілізації.
А ще ж ясно, що відколи вже вистачало супостатів, аби гасити з лютою ненавистю героїчний дух пісень. Після жорстокого руйнування Запорозької Січі царат намірявся на всі часи вирвати з народної пам’яті саме ім’я — козак. Дякувати долі, вистачило національній свідомості і сили, й розуму зберегти багато що зі святого для рідного народу, сокровенного.
Всіма помислами віддане народній пісні подружжя — Василь Литвин і Антоніна Гармаш — в усіх аудиторіях, на всіх зібраннях доносило до слуху ущерть заповнених залів правдиве, не замулене, чисте, як сльоза, народнопісенне. Записали три диски. Позначили їх промовисто: “Етнологія, фольклор”. Та за великим рахунком на те виходить, що як горохом об стіну. Невже український народ приречений залишатися об’єктом глузувань на телеканалах не деінде, а в рідній Україні? Не на приниження даються народові тисячоліття й віки вічності, а на утвердження гідне, достойне, як засвідчують титанічні духовні здобутки геніїв і гідних глибокої пошани видатних особистостей.
