Леонід ТЕНДЮК
“Слово Просвіти” продовжує друкувати уривки з нової книги Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, що завершує своєрідний цикл авторської мемуаристики, з якого вже побачили світ “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі” з огляду на те, що ці публікації викликають підвищений інтерес у наших читачів.
Це було ще тоді, коли молоді журналісти й поети Борис Олійник і Леонід Тендюк працювали в популярній газеті “Молодь України”. Вони приязнилися. Молодість щедро малювала їм грандіозні плани на майбутнє. Очевидно, обидва вони бачили себе вже незабарно літературними корифеями, бо ж усе в них складалося чи не від перших кроків так обнадійливо. І не на периферію заслали після закінчення факультету журналістики, а приземлилися відразу в великотиражній республіканській газеті, і їхні поетичні дебюти не лишилися непоміченими — класики виявили до них свою милосердну увагу. Одне слово, в них уже були всі підстави задоволено сказати: “Життя вдалося”, і надалі перед ними ширшатимуть творчі обрії.
Як пам’ятаємо, Борис Олійник зробив карколомну кар’єру. Тонкий лірик, чиїми текстами захоплювалася молодь (“Я летів красивим чортом…”, “Я лежав під вагою століть…”, “Реготали фізики до сліз…”), став правофланговим комсомольським поетом, а далі його муза охоче оспівувала комуністичну партію, при якій він був як Державін, придворний поет, при царському троні. На Олійника впали всі можливі почесті (він — і лауреат Государствєнной премії СССР, і лауреат Шевченківської премії, і всіх комсомольських літпремій, і Герой України, й академік Національної академії наук України, і ще, і ще чимало різних “еполетів”). А Леонід, у якого літературний талант виявився скромнішим, ніж в Олійника, і який не зумів його так вигідно продати, прожив у літературі якось безшумно, й на нього не посипався золотий дощ відзнак та премій. Тільки премія Лесі Українки (вона присуджується за книги для дітей та юнацтва) сиротливо самотіє в реєстрі його літнагород. Не вмів Тендюк — чи не хотів — вибудовувати собі архістратегію творчої біографії і не продемонстрував тактичний арсенал офіційного закріплення літуспіхів. Уся його увага й наполегливість мали зовсім інший вектор.
Але про все те — згодом.
Мені добре впам’ятку той день, коли я, літпрацівник райгазети “Шполянські вісті”, читав у часописі вірш Бориса Олійника з присвятою Леонідові Тендюку. Вірш, котрим так захопився, що відтоді й аж донині пам’ятаю його. Є в ньому романтична енергія та розчарування ліричного героя через те, що і наш світ недосконалий, і люди в ньому неідеальні. Очевидно, такі вірші автори пишуть лише замолоду, коли так невиправно багнеться світ переінакшити, все вдосконалити в ньому, щоб він став комфортним і прекрасним, як наші мрії. Це вже з літами людина з гіркотою допевнюється, що світові немає ніякого діла до її настроїв та пожадань. Він може не тільки не зауважити їх, а й не помітити самого земного існування тієї людини.
Леонід не намагався, як його колега Б. Олійник, перестворювати світ. Коли Борис Ілліч натхненно рецитував: “Ми світ новий задумали // Створить руками чистими…”, він жадібно вивчав той світ, що є, плаваючи і плаваючи морямиокеанами.
Той вірш Олійника з присвятою Тендюкові, певно, вже мало хто пам’ятає. Десь там у зібранні творів поетаакадеміка він загубився серед “бронзи декларацій” і комуноод, котрими талановитий замолоду поет одвернув од себе та відлучив од своїх писань немало колись захоплених його читачів. Тому наводжу тут “Романтичне інтермецо” повністю.
Романтичне інтермецо
Л. Тендюку
Я родивсь безнадійним романтиком —
Дон Кіхот у масштабі села…
А любов моя з синім бантом
До практичнішого пішла.
Потім хтось по секрету (між нами!)
Передав мені з уст в уста:
“Я до нього з серйозним наміром,
А він — чуєте?! — вірші чита!”
Але я не пославсь на рейках
І до циніків не помчав.
Тільки пізнім осіннім рейсом
Завітала до мене печаль.
Журавлиним крилом ласкаво
Повела: “Не сумуй, відболить”.
І за спомин у чуб русявий
Запекла сріблянисту нить…
Дон Кіхоте, гідальго мужній,
Що це кінь твій баский поник?
Часом важко бува нам, друже,
В цей двадцятий практичний вік.
Скільки їх, од вдоволених сонних,
Добре виглажених, як плац,
Приміряло на стіл кухонний
Твій легкий романтичний плащ.
Чуєш: он вони, добре влаштовані,
І за всяких умов — “на коні”, —
Із своїх умебльованих штолень
Пропонують програму мені:
— Що ти, хлопче, розводиш паніку
І нервуєш людей щораз?
Ну, нехай Казахстан.
А Іспанія?
Що вона тобі — тітка, сестра?!
Рвешся у бій. А кому це нада?
Хочеш грому — сходи в кіно.
І, між іншим, уже барикади
Вийшли з моди давнимдавно.
Дон Кіхоте, давайно пісню,
Та поділим на двох плаща…
А їйбогу, вона залізна,
Древня логіка у міщан.
Може, справді і нам вже треба
Якоритись на супокій?
Почекайте: а як же небо?!
А дорога, а вірний кінь?!
А земля, що петляє колесом,
А фіалки, а солов’ї!
А іще ж не відкриті в космосі
Орхідеї твої й мої!
І не всі теореми доведені,
Не дочитані всі казки.
І не вся ще земля заметена
І побілена на святки.
А іще…
За далеким квітнем,
Аж на станції Солов’ї,
Жде мене Дульсінея в блакитному
Із моїх заворсклянських країв…
Дорозмножуйтесь в теплім болоті,
У помірність одягши свій ляк…
Я кажу:
не було б Дон Кіхотів,
Вже б давно посивіла земля!
Вже значно пізніше, коли я працюватиму в “Літературній Україні” завідувачем відділу критики, довідаюся, що вірш той інспірований розривом уз Гіменея, котрими були пов’язані Леонід Тендюк і Лада Федоровська.
Гадаю, сучасному читачеві треба пояснити, хто така Лада Федоровська.
Давно в минулому той час, коли це ім’я голосно лунало в літературних та білялітературних колах. Ширший читач його майже не знав. Бо хто знає літературних критиків? А Лада Федоровська “проходила” тоді по їхньому відомству. Зубата критикеса викликала в письменників (якщо вони не були хоч якимсь боком при владі) або побоювання, або навіть страх. Вона багато друкувалася. І переважна більшість її публікацій мала розносний характер. Цікаво, що чимало патентованих графоманів у неї були недоторканими. Об’єкти для злісних нападок вона обирала за своєю незбагненною логікою. А ось книжки про Бориса Олійника і Юрія Мушкетика, які були секретарями Спілки письменників (а Олійник — ще й секретарем парткому), вона написала з такою кількістю суперлативів, мовби об’єкти її вихвалянь — то, як мінімум, нобелівські лауреати.
…Ось я вперше бачу Ладу Костянтинівну Федоровську — найактивнішу авторицю “Літературної України”. І — не тільки “Літературної України” — вся літературна періодика республіки заповнена її екзерсисами, в котрих вона карає і милує, як їй заманеться.
Висока, цибата, ще й на високих каблуках, а тому незграбна в ході, гордо несе чорноволосу голову, зі злим обличчям, вузькогуба та з важким підборіддям, дивлячися тільки перед себе. Може, я помиляюся, але такі жінки мають себе за королев, хоча вони, звичайно ж, не королеви. Королевами, як відомо, здебільшого народжуються або стають з примхливої волі небес.
Ексдружина поета Леоніда Тендюка особливо неприємно вразила мене ще двома моментами. Перший — це агресивна чванькуватість. Вона не тільки, невпевнено похитуючись на своїх “шпильках”, все ж несла себе, мов пам’ятник чи дорогоцінну вазу, а й із міщанським снобізмом почала глузувати з Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Романа Андріяшика, чим просто мене роздратувала. І я щось різке їй відповів. Потім вона поскаржилася в секретаріаті Спілки, що я їй нагрубив.
Друге, що неприємно вразило: “она вся из себя была русская” і “только порусски изъяснялась”. А на хліб насущний (та й на масло до нього, бо гонорари були високі) Лада Костянтинівна заробляла українською, повчаючи українських же письменників, як і про що їм належить писати. До речі, тоді було в критиці таких індивідів чималенько, починаючи з безнадійно одіозних Іллі Стебуна, Лазаря Санова і Євгена Адельгейма. Вони вважали себе літературним бомондом, бо вони, бачте, не “від плуга”, як переважна більшість українських письменників — сільських дітей. Це були агресивні паразити на тілі української радянської літератури, які намагалися зробити її ще радянськішою.
Зізнаюся відверто, після візиту Федоровської до відділу критики ми, як мовиться, перемили їй кісточки. Не було в Анатолія Скрипника, Віктора Грабовського та Юрка Пригорницького, що тоді працювали там зі мною, жодних нахилів до пліткарства, однак Федоровська інспірувала той спалах. “Оце таке було Льонине кохання?!”. “Господи, оце тая цяця?! Лишенько з тобою!”. “Кохання — то таки хвороба, бо вона робить людину сліпою!” Приблизно так ми вигукували один до одного, посилаючи Федоровській навздогінці залпи жорстокого сарказму. Нам було образливо за Тендюка, бо ми всі ставилися до нього з великою симпатією.
Не знаю всіх подробиць їхньої матримоніальної історії і сюжету розриву. Чув лише, що Лада втекла від Леоніда з якимось бравим офіцером. Правда це чи вигадка — не знаю. Лише знаю, що шлюб раптово розпався. Леонід довгенько холостякував, а потім зійшовся з піаністкою Елеонорою Пірадовою.
Тут я повинен завершити тему Лади Федоровської. У письменницькому довіднику я вичитав, що вона — землячка самого Льва Толстого. Народилася 1934 року в Ясній Поляні в сім’ї службовців (Леонід був на три роки старший). Не знаю, яким чином Лада Костянтинівна потрапила в Україну. Зрештою, це не аж так важливо. Закінчила філфак (росвідділення) Київського університету, де й запізналася з молодим поетом Леонідом Тендюком. Його вже знали, бо він широко публікувався в періодиці. Отже, поет. А в ті часи звання поета було незмінно оточене романтичним ореолом. Навіть посередній віршар ставав такою ж знаменитістю, як футболіст чи артист. Це сьогодні навіть талановитий поет може втішатися широкою популярністю хіба що у вузьких літературних колах.
До Леонідового соціального статусу треба додати й те, що він був справді вродливець (такі завжди обціловані дівочими поглядами), тож і не дивно, що Лада впала саме на його голову. На їхньому весіллі був справжній парад молодих поетів. Тоді журфак і філфак Шевченківського університету родили їх особливо рясно.
Після невдалих спроб молодого подружжя жити в мирі та злагоді сталося те, що сталося. Лада Костянтинівна опинилася в Херсоні і через якийсь десяток літ раптом оприсутнилася в критиці. Я не хочу тут приховувати свого негативного до неї ставлення. В мене тоді з’явилися на те серйозні підстави. Я неоднораз мусив виступати її опонентом після того, як вона оприлюднювала (часто в московській літперіодиці) свій — здебільшого гнівний — вердикт на адресу українського твору.
Добре пам’ятаю, як вона рознесла другу книгу дилогії Василя Земляка “Зелені Млини” (перша називалася “Лебедина зграя”) в “Литературном обозрении”. Критикеса твердила: мовляв романтичне крило не настільки потужне, щоб піднести на собі до вершин високої художності такий драматичний матеріал — і саме це спричинило творчу поразку автора. Одне слово, Химині кури, Мотрині яйця, або ж на городі бузина, а в Києві дядько. Я висміяв те претензійне словоблуддя, пояснюючи, що так звана химерна проза, одним із яскравих представників якої був Земляк, має свої “правила гри” й судити її треба тільки за ними. Бо в цьому опусі критикуха нагадує людину, яку запросили на роль рефері футбольного матчу, а вона підходить до нього з правилами для самбо чи класичної боротьби.
Другий ексцес був спричинений ескападами Федоровської на адресу талановитого лірика Анатолія Кичинського (теж із Херсона; може, він своєю присутністю в місті заважав їй бути там першою літературною зіркою?)
Звичайно, що творчі величини Кичинського й Федоровської абсолютно неспівмірні. Кичинський має за собою ось такі ліричні шедеври, як, скажімо, “Жива і скошена тече в мені трава”.
…А буде так:
принишкнуть дерева —
і всесвіт мовби нерухомим стане.
І я відчую вперше і востаннє:
жива і скошена тече в мені трава.
Таки не все в житті було даремним.
Моєї мислі пружна тятива
дала політ і рікам, і деревам.
Лиш я не знав,
як пристрасно і ревно
жива і скошена текла в мені трава
жагучою зеленою рікою.
Глибока хвиля, чую, під рукою.
Висока хвиля в серце заплива!
Хмеліє, і світліє голова,
Й радіє,
що нема їй супокою.
Жива і скошена тече в мені трава,
лиш потім — вічно — наді мною…
Далі буде.
