Тарас Шевченко: «Якби ще хорошу сигару вткнути в лице…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проект “Подробиці Шевченкового життя”, який народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цього разу автор звертається до маловідомої, але цікавої подробиці поетового життя — куріння.
Публікацію приурочено до Всесвітнього дня боротьби з тютюнопалінням 31 травня.

“Та капшук з тютюном десь дівся…”
Конкретні факти про те, що Шевченко курив (палив, смалив), треба збирати по крупинах. Отже, це й зробимо. Є відомості, що він почав курити у 1838 р., тобто в рік визволення від кріпацтва та початку навчання в петербурзькій Академії мистецтв. Очевидно, так і було стосовно постійного паління. Проте, напевне, йому траплялося курнути люльку ще тоді, коли козачком набивав і подавав її своєму панові П. В. Енгельгардту, чи приготовляти собі самокрутку в отроцтві та юності. Цікаво, що 1 липня 1857 р. Тарас Григорович описав у Щоденнику, як у липні 1836 р. він — безправний підмайстер цехового майстра кімнатного живопису, також колишнього кріпака В. Г. Ширяєва, — не питаючи дозволу, втік прямо з роботи на святкові гуляння в Петергоф, прихопивши з собою шматок чорного хліба й полтину міді в кишені. Втім, йому не вдалося дочекатися головного дійства — ілюмінації, бо зголоднів і, до того ж, побачив у натовпі “свого грізного хазяїна з пишною хазяйкою”, що примусило негайно повернутися на своє петербурзьке горище. В згаданому записі в Щоденнику, радіючи з того, що наприкінці заслання має можливість насолоджуватися зранку на комендантському городі склянкою чаю, Шевченко раптом записав таке: “Якби ще хорошу сигару вткнути в лице… тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі”. Виходить, що на розкішному гулянні, серед багатих, аристократично вдягнених людей, двадцятидворічний юнак у бідному халаті, який зазвичай носили учніремісники, зшитому зі смугастої цупкої бавовняної тканини для обтягування матраців, особливо був вражений дорогою сигарою, що стирчала з якогось губатого рота. Вражений настільки, що й через більш як два десятиліття з іронією згадав її як атрибут яскравого свята, достатку, комфорту, насолоди. З того часу в нього з’явився потяг до сигар.
Свою першу сигару Шевченко викурив, очевидно, навчаючись у К. П. Брюллова — великого їх любителя. В Шевченковій повісті “Художник” описано той момент, коли К. П. Брюллов уперше дізнається про молодого талановитого кріпака: “После минуты раздумья он бросил на пол сигару, взял шляпу и вышел, но сейчас же воротился и сказал: — Я дождусь его, мне хочется еще взглянуть на его физиономию. — И, закуривая сигару, сказал: — Покажите мне его работу!”. В тій же повісті молодий художник, який уже живе у К. П. Брюллова, розповідає, як той запросив його на обід: “Обедал я, однако ж, один, а Карл Павлович… курил сигару”.
Шевченко також віддавав перевагу смакуванню сигар, скажімо, є цікавий штрих у спогадах В. І. Аскоченського, який у червні 1846 р. відвідав поета на квартирі в будинку І. І. Житницького на Козиному болоті, де той тоді мешкав: “На великому, нічим не накритому столі валялися найрізноманітніші речі: книги, папір, тютюн, недопалки сигар, тютюновий попіл…”. Але, судячи з усього, Тарас Григорович не закурив із гостем, як, до речі, й незадовго до цього при випадковій зустрічі з В. І. Аскоченським на Михайлівській горі над Дніпром. Той згадував: “Я дістав сигару і запалив… Довго сиділи ми потім мовчки… Ходімо, — сказав він, — підводячись. Ми зійшли з гори на Хрещатик…”
Упродовж життя Шевченко курив і люльку. В спогадах Ф. Г. Лебединцева є розповідь зі слів його старшого брата про те, як у 1845 р. Шевченко їхав із села Зелена Діброва в село Княжа на поштову станцію. Пора була вечірня, а коли в’їхали в ліс Довжок, зовсім стемніло: “Раптом Тарас спохватився свого кисета з тютюном і ніде не може його знайти. Спинили коней, злізли з брички і заходилися шукати, присвічуючи сірниками, що швидко гасли”. Шевченків старший брат Микита Григорович, який їхав позаду з родичем, зупинився й нетерпляче чекав:
— Та яка там згуба? — крикнув він Тарасу Григоровичу.
— Та капшук1 з тютюном десь дівся, — відповів той.
— Тьху! — відізвався на це Микита Григорович, — катзнащо шукають.
А затим крикнув родичу: “Звертай!” Вони об’їхали Тарасову бричку і помчали вперед.
Ф. Г. Лебединцев пояснював таку поведінку Микити Григоровича тим, що “традиційну в минулому козацтві люльку бідне селянство тепер зневажало, принаймні в наших сусідніх селах, як пусту панську забаву, часто небезпечну, якщо поблизу була солома”.
Звичайно, що це твердження не є всеосяжним, і насправді люлька в Україні залишалася, поряд із шаблею та вишиванкою, символом козацької доби.
Хрестоматійно відомо, що в українській народній пісні “Ой, на горі та женці жнуть” в уста шанованого Шевченком гетьмана Петра Сагайдачного навіть вкладено такі слова: “Мені з жінкою не возиться, / А тютюн та люлька / Козаку в дорозі / Знадобиться!..” Гоголівський Тарас Бульба загинув, аби його люлька не дісталася ворогові. У Шевченка запорозькі козаки в поході на Стамбул “Люльки з пожару закурили, / На байдаки — та й потягли…”
Так само в моторошному контексті згадуються козацькі люльки в “Гайдамаках”:
Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Гонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить.
Відомо, що люлька була популярною й серед інших народів, зокрема, Російської імперії, тож і серед солдатів. Характерно, що рядовий Шевченко невдовзі після поселення в казармах Орської фортеці, повідомляв у грудні 1847 р. М. М. Лазаревського, що “до люльок, смороду і зику став я потрохи привикать…”
Та повернемося до Шевченкового старшого брата, котрий зневажливо поставився до Тарасового захоплення тютюном і байдуже — до втрати ним кисета. “Коли ти не пан, то й не личить тобі панським химерам віддаватися”, — так міркував собі Микита Григорович. Нагадаю, що саме йому Шевченко писав 15 листопада 1839 р., тобто, через півтора року після звільнення з кріпацтва: “Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком…”
Таким він духовно відчував себе й на засланні, де не зрадив своїй звичці, про що свідчать спогади М. Ф. Савичева, який познайомився з Шевченком у Новопетровському укріпленні в травні 1852 р. Коли М. Ф. Савичев прийшов до нього в казарму, Тарас Григорович читав, лежачи в кутку на нарах із тонким матрацом, застеленим рядном. Поруч не було ні стола, ні стільця, зате над головою висіла полиця, де лежали книжки…
“Він підвівся, поклав книжку на полицю… й почав одягатися. Поки він брав кисет, тютюн, застібав на три ґудзики коротеньке парусинове пальтечко, я взяв на полиці одну з книжок. Це були історичні драми Шекспіра…”
Отже, Шекспір і вже знайомі нам кисет і тютюн…

“Як закурив сигару, то так мені запахло волею…”
Якщо вірити відомому й серйозному шевченкознавцю П. І. Зайцеву, в казематах ІІІ відділу навесні 1847 р. “виконували навіть забаганки в’язнів — купували для них сметанку, сигари, цигарки і навіть коньяк”. Однак, очевидно, що не це турбувало Шевченка. У вірші “Н. Костомарову” (19 травня 1847 р.) відзначив лише, що “Гостей закованих своїх / Сердешним чаєм напували…” Цей пронизливий вірш поет написав, побачивши через ґрати вікна в дворі його нещасну матір Т. П. Костомарову, яка прийшла до Л. В. Дубельта просити за сина:
Дивлюсь — твоя, мій брате, мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
На засланні справді здійснилася Шевченкова мрія про сигару. Розповім, як це сталося. Найперше процитую повністю вже заторкнутий сюжет зі Щоденника від 1 липня 1857 р.: “Якби ще хорошу сигару вткнути в лице, таку, наприклад, як прислав мені 25 штук мій добрий друг Лазаревський, тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі”. Коли і з якого дива М. М. Лазаревський прислав у каторжне заслання сигари?! На перше питання відповідь знаходимо в листі Шевченка з Новопетровського укріплення до М. М. Лазаревського, розпочатого засланцем 22 квітня 1857 р. такими словами: “Христос воскресе, брате мій любий! Удався ж мені сьогорішній Великдень! Такого святого радостного Великодня у мене ще й зроду не було. Якраз 7 апреля прийшла до нас почта і привезла твою дорогую посылку и твое радостное письмо от 17 генваря. Я трохи не одурів, прочитавши його. Та ще як закурив твою сигару (я десять літ уже не курив сигари),2 то як закурив твою гавану, то так мені, друже мій єдиний, запахло волею, що я заплакав, як тая дитина”.
У тому листі М. М. Лазаревського йшлося про можливе звільнення Шевченка з заслання з милості нового царя Олександра ІІ, і сигари М. М. Лазаревського виявилися достойним доважком до цієї радісної звістки, хоча насправді збулася вона не швидко. Все ж, як М. М. Лазаревському прийшло в голову вислати Шевченкові сигари? Невже сам засланець попросив? Найближчий лист із проханнями до друга Шевченко написав 8 жовтня 1856 р. Ось що він замовляв: “Мені тепер дуже і дуже треба одну акварельну краску, називається вона сепія… вона буває різних фабрик, але найлучша Римская сепія… Пришли ради святого искусства дві плитки. Та ще якби ти мені з краскою прислав пару кистей добрих акварельних толщины в обыкновенную папиросу…” Мене ніби током вдарило! Звісно, Шевченко не посмів би просити М. М. Лазаревського вислати йому курива та, можливо, той зачепився поглядом за Шевченкове порівняння ручки для пензля з папіросою й згадав, що його друг любить сигари…
Нічого дивного, в Шевченковій поетичній аурі з’являються дивовижні метафори з улюбленою Тарасовою сигарою. Скажімо, Павло Тичина писав у поезії “На могилі Шевченка”:
І уклонившись праху,
ми сходили з гори.
— І знов тиран. І знов неволя.
Хрипкий, далекий пароплав
сигару закурив…
Сонхвиля.
Втім, якщо М. М. Лазаревський і не був спонуканий саме Шевченковим словом, немає сумніву, що він таки вислав йому в Новопетровське укріплення 25 дорогих гаванських сигар.
Ці сигари Тарас Григорович курив ощадливо, принаймні через три місяці в нього залишалися ще три штуки, про це читаємо в Щоденнику 11 липня 1857 р., де занотовано, що, відправляючись на комендантський город, він взяв із собою “три позоставлених сигари, з числа тих 25 сигар, які прислав мені Лазаревський разом із сепією. Відмінні сигари, справжні гаванські”. Ввечері на городі Шевченко “пригостив Іраклія Олександровича (коменданта) і Миколу Єфремовича (наглядача півгоспіталя) своїми завітними сигарами”. Для друзів не шкода! “І сам закурив останню”. Так було вичерпано дорогоцінний подарунок М. М. Лазаревського.
Шевченко тішився з того, як сприйняли його з сигарою в зубах:
“Всі, починаючи з Наташеньки (чотирирічна донька І. А. Ускова. — В. М.), немало здивувалися, побачивши, що в моєму лиці стирчить і димиться сигара. А нянька Авдотья, уральська козачка, та зовсім у мені розчарувалася, вона досі думала, що я принаймні капличник. А я такий же єретикщепотник, як і інші. Всі ж загалом погодилися, що мені сигара до лиця і що з сигарою в лиці я схожий на вояжера порядного тону. Такому вдалому порівнянню я і не думав перечити. І подумки переносився на палубу пароплава “Меркурія” або “Самольота”.
Ішлося про назви недавно заснованих відомих пароплавних компаній на Волзі. Тарас Григорович іронізував з того, що раптом шлях на волю почав пов’язувати з сучасним річковим транспортом, а не з “скромною розшивою”, тобто, дерев’яним парусним судном. Уже згадана Наташенька — Н. І. Ускова пізніше зазначала:
“До якогось часу вона не бачила, щоб дядя Горич курив, а тому одного разу була вражена, побачивши його ввечері у саду із запаленою сигарою в роті; і коли він пробував піймати її, щоб поцілувати, вона перелякано тікала, боячись, що він обпече її”.
Між іншим, здивування близьких поетових знайомих свідчить про те, що він або намагався взагалі не курити в родині Ускових, або їх вразила саме незвична, дорога сигара у Шевченка.
Втім, судячи з усього, Шевченкове куріння взагалі не було показовим, особливо відмітним, істотним для зовнішнього вигляду поета. Не випадково зпоміж понад 80 осіб, спогади яких про Шевченка видано, тільки кільком він запам’ятався з кисетом чи сигарою.

“Андрій Обеременко взявся знову за свою люлькубуруньку”
Такий запис поет мимохідь зробив у Щоденнику 28 липня 1857 р. Назва “бурунька” — від турецького “бурун”, тобто ніс. Видатний історик запорізьких козаків Д. І. Яворницький писав, що у вільний від походів час вони любили побалагурити, “тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або люлькибуруньки, і попихкуючи з них димком”. Вони були популярними й серед селян. У повісті “Княгиня” (1853) Шевченко любується в селі на річці Трубіж неподалік од Козельця господарем привітної хати, який під дощиком “стоит как ни в чём не бывало, стоит себе, облокотяся на тын, в новом нагольном тулупе, курит коротенькую трубку…” У народі люльку частіше називали бурулькою. В словнику Шевченкового сучасника й знайомого В. І. Даля: “Бурулька — дудочка, трубочка, комишинка, ствол дудкою”. До речі, часто для чубука до люльки служила саме порожниста всередині комишинка (комиш — очерет), якого доста було в дніпровських плавнях. Такого чубука зазвичай не чистили, а замінювали на новий очеретяний.
Вкрай цікаво, що Шевченко ніколи не згадував, щоб він сам займався люлькою. Взагалі в Шевченковому Щоденнику, який засланець вів із 12 червня 1857 р. до 20 травня 1858 р., тобто 11 місяців, окрім згаданої розповіді про показовопублічне куріння останньої сигари від М. М. Лазаревського, відсутня жодна згадка (!) про те, що Тарас Григорович курив чи хоча б думав про куріння. Ні в Новопетровському укріпленні, ні дорогою з заслання через Нижній Новгород і Москву, що тривала майже 8 місяців, ні в Петербурзі!
У Новопетровському укріпленні Шевченко час від часу записував, що, скажімо, подумував “про чарку горілки”, або навіть фіксував, як випивав “фундаментальну чарку горілки” чи частенько розповідав, як смакував чай, “благословляючи долю, що послала мені мідний чайник”, бо “ледве встигну налити в склянку чай, як перо само проситься в руку”, проте поет жодного разу не поставив натхнення в парі з курінням. Скажімо, так, як це робив американський письменник і великий шанувальник сигар Марк Твен.
У щоденникових записах Шевченка згадується “тютюнник” Онисим Головкін із Петербурга, крім того, в поетів сон приходила, у фантасмагоричній суміші з кумисом, кіньми, верблюдами, фонтанами й театром, навіть цигаркова фабрика, втім це не викликало у нього найменшого бажання негайно курити люльку. Дорогою з заслання в Астрахані Тарас Григорович шукав, як відомо, копчену ковбасу та сарептську гірчицю, але не тютюн і курильну трубку. Ніде правди діти, в Шевченковому Щоденнику є навіть запис, зроблений у Нижньому Новгороді 9 лютого 1858 р. про те, що “після безпутно проведеної ночі я відчув потяг до віршування, спробував і без найменшого зусилля написав цю річ”. Ішлося про триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”! Проте годі шукати у Шевченка хоча б натяк на те, що він дещо створив, викуривши сигару чи з люлькою в зубах.
Отже, висновуємо, що куріння не займало важливого місця в побуті та житті Шевченка, люлька чи сигара не стимулювали його творчий процес, і поет, очевидно, не був тютюнозалежним.

“Я в той час ще курив сигари…”
Настав час уважно поцікавитися темою куріння в Шевченкових повістях, адже вони не лише відображають спостереження прозаїка за курцями в повсякденному житті, а й іноді мають автобіографічний характер.
Візьмемо для прикладу першу з відомих повістей Шевченка — “Наймичка”, написану орієнтовно в 1852—1853 рр. у Новопетровському укріпленні. На самому початку твору, розповідаючи про багатого чумака Романа, який застряв у корчмі під Ромнами на майбутньому Ромодановому шляху біля красивої шинкарки, автор описує, як вони день і ніч просиділи вдвох: немолодий чумак пив горілку гірку, а молода шинкарка — мед солодкий. Доцільність і достойність такого заняття наголошено кілька разів: “Долго они вдвоем себе сидели, пили, разные песни пели”; “…Сидят себе, пьют и поют”; “Уже и полночь на дворе, а он всётаки сидит и пьёт, а шинкарочка знай наливает…” І сприймається це як приємний перепочинок, із якого кожен має свою втіху, як безневинна риса усталеного способу життя… Щодо люльки, без якої неможливо уявити собі чумака, сказано побіжно, спочатку при появі героя в корчмі: “Сидит чумак Роман в конце стола, закуривши свою чумацкую люльку…” Та наприкінці приємного застілля під ранок: “Чумак Роман как бы опомнился, взял шапку, люльку и вышел из корчмы…” Отже, люлька так само необхідна як шапка на голові чи, скажімо, ґудзик на штанях, або й на самій люльці, щоб вона вільно висіла на поясі, проте в цьому випадку не є джерелом задоволення, тим паче, насолоди, як, приміром, оковита чи пісня.
Ще один епізод, в якому наймичка Лукія зустрічається з угорцем — мандрівним торговцем ліками. Той просить у рахунок оплати пригостити його горілкою та харчами. Лукія дістала з мисника восьмигранну розмальовану пляшку з горілкою, поставила паску, холодне порося та пиріжки з сиром і сметаною, затим поклала гостю на коліна білий рушник, вишитий по кінцям червоною заполоччю… Здається, в кожному слові присутній автор, який любується перечисленим… А далі — така фраза про угорця: “Окончивши всё, что было на стол поставлено, он вежливо раскланялся с Лукией, потом попросил огня, закурил свою фарфоровую трубку с кривым чубуком и начал собираться в дорогу”. Врахування національного колориту щодо форми чубука та матеріалу, з якого виготовлена трубка, не заважають переконатися в її необхідній другорядності в очах автора. Нарешті, коли героїня повісті Марта Гирло з чоловіком побувала у колишнього кривдника Лукії, російського улана, який вгощав їх і чаєм, і цукром, і всякою всячиною, їй не сподобалось таке: “Одно только Марте не понравилось, что у него везде табак: и на столе табак, и на окнах табак, и на лаве табак — везде табак. Она думала, что у него и чай из табаку… до чаю и рукой не прикоснулась”. Так іронічнозневажливо розправився автор із ненависним уланом, якого називає підлою, лукавою людиною, схильною до скотських насолод.
Рідкісну для російськомовних повістей згадку про те, що автор і сам палить, зустрічаємо в “Капитанше” (1855). Він береться до читання, “закуривши сигару (я в то время ещё курил сигары)…” Ще в цій повісті є невеличкий епізод, в якому розповідач дорогою з Москви в Україну купує в Орлі в тютюновій лавочці — ні, не люльку чи тютюн, а… гармонію, невдовзі подаровану новим знайомим.
Тепер погортаємо повість “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1855—1858 рр.). Як видно, розповідач виступає неабияким цінувателем жінок (“Это был тип моей землячки, в высшей степени совершенный”) і любителем книг (“…Книги для меня, как хлеб насущный, необходимы”); в той же час він абсолютно не сприймає картярів, особливо жінок (“В обществе картежников, занятых своей профессией, самая жалкая и пошлая фигура — это зритель”). Цим антипатіям або симпатіям у повісті присвячено окремі сюжети. Проте тема куріння заторкується мимохідь. Адже сам автор не смалить, а лише зрідка спостережливо фіксує тих, що палять. Починаючи з подорожнього знайомого, відставного ротмістра, поміщика Курнатовського: “Ротмистр закурил колоссальный трабукос…” Нагадаю, що це сорт товстих, але коротких сигар. Через півтора десятка сторінок той же ротмістр “под самым носом своей приятельницы закурил тёмную огромную сигару и развалился, как только мог, на узенькой кушетке”. Пристойніший вигляд мав кучер, який віз розповідача в гості: “…Достал изза пазухи трубку, огниво и стал высекать огонь… кучер покуривал трубочку и не давал воли своему кнуту… отвечал он, не вынимая изо рта трубки”.
Нарешті, в Шевченковій повісті “Художник” є фраза, в якій автор укупі засудив очевидні людські пороки — неробство, п’янство та надмірне куріння: “А он только и выйдет пообедать да напиться пьяным и опять лежит на диване — или спит, или трубку курит”.

“А табачок істинно Лубенський…”
Жоден із автопортретів Шевченка не містить навіть натяку на будьяке приладдя для куріння чи сигару. Це стосується і портретів, створених ним, за винятком “Портрета Микита Савичева” (1852), який тримає в правій руці люльку. Шевченко ніби передбачив, що М. Ф. Савичев єдиний залишить у спогадах згадку про його “кисет, тютюн” у Новопетровському укріпленні. Про створення цього портрета М. Ф. Савичев згадував:
“Після чаю він узявся за мій портрет, перед тим запнувши одне вікно, а в другому залишивши світло тільки на горішній половині. До обіду зроблений був абрис і прокладка… Ми добре виспались; після чого Шевченко підтушував ранкову роботу, почистив контури, і портрет був готовий”.
Щодо жанрових картин, то, здається, вперше люлька з’являється в полотні Шевченка “Селянська родина” (1843) в руці чоловіка. Автор статті про цей твір у “Шевченківській енциклопедії” Т. П. Чуйко цікаво тлумачить його:
“Композиція картини і трактування образів спонукають до прочитання полотна як традиційного сюжету “Свята родина”, проте перенесеного на український ґрунт. Автор підкреслює значущість гуманістичних цінностей, таких, як сім’я, схиляння перед жінкоюматір’ю, що надає твору символічного значення, загальнолюдського звучання”.
У такому контексті зрозуміло, що малу дитину Шевченко зобразив спиною до батьківської люльки, без якої образ молодого господаря був би, здається, позбавлений важливої ознаки. Водночас особливо дбайливий порух вільної батькової руки, сполучений з обгортанням дитини материними руками, надає полотну виняткової природності й теплоти. На мій погляд, “Селянська родина” композиційно є однією з кращих у творчості Шевченка. Зауважу, до речі, щоб розгледіти ту люльку в руці чоловіка, треба таки пригледітися.
Зате в офорті “Казка” (1844) люлька виокремлена й увиразнює обличчя солдата. Щоправда, вона незвична для українського села — з довгим чубуком і маленькою чашечкою для тютюну. Зміст офорта пов’язано з сюжетом народної казки про Солдата і Смерть. Як відомо, в одному з варіантів казки, опублікованому Шевченковим знайомим по Москві, російським фольклористом О. М. Афанасьєвим у 1859 р. (художник знав казку за переказами), солдат пригощає смерть тютюном. Смерть із косою запитує солдатакаліку, який повертається додому на милиці, відкіля і куди Бог несе москаля та де таки табачок брав — чи не з чимиричкою3 часом?! Солдат відповідає: “Из самой Расеи идём на тот свет, судариня смерть… а табачок истинно Лубенский4”.
Люлька у солдата з’явилася вже на зарисовці до офорта “Казка” (1843 або 1844). Добре видно люльку на одній із зарисовок до офорта “Старости” (1844). Влітку 1843 р., подорожуючи Україною, Шевченко зробив окрему зарисовку “Селянин з люлькою”. На малюнку “Коло Седнева” (1846) двоє чумаків на тлі мальовничого краєвиду зображені з люльками…
Шевченко художньо фіксує традиційний і необхідний предмет для куріння, проте не поетизує його, не виступає національним оспівувачем всюдисущої люльки. Тим більше, куріння!

———————————
1 Кисети – “капшуки” для зберігання тютюну, часто вишиті матір’ю чи нареченою, вважалися, як і кресала для видобування вогню, причандаллям до люльки й були поширені серед українських козаків. Знаменно, що Шевченко вжив саме цю назву. С. А. Гальченко вважає, що Тарас Григорович користувався тоді люлькою“носогрійкою”, тобто, з коротким чубуком, до речі, найпоширенішою серед козацтва, шанованою на Січі. Підтвердженням Шевченкової прихильності до куріння люльки є подарована йому М. І. Костомаровим люлька зі слонової кістки, що нині зберігається в Літературномеморіальному будинкумузеї Тараса Шевченка за адресою провулок Шевченка, 8а. Заодно нагадаю, що серед меморіальних поетових речей у Національному музеї Тараса Шевченка є його табакерка.
2 У листі В. М. та Ф. М. Лазаревських до Шевченка в жовтні 1847 р. із Оренбурга в Орську фортецю є така фраза, написана Федором Лазаревським: “Один Ваш добрий петербурзький знакомий не забув Вас — прислав із Петербурга через брата ящик сигар, который при сем и препровождается”. Пізніше, майже через півстоліття, Василь Лазаревський підтвердив: “За короткое время пребывания в Оренбурге мне не пришлось съездить в Орскую; но я переслал Шевченке привезенные из Петербурга карандаши, краски, сигары, книги”.
Можна припустити, що тим “добрим петербурзьким знакомим” і був Михайло Лазаревський, який познайомився з Шевченком в Орській фортеці лише влітку 1848 р., але, знаючи про поетів інтерес до сигар, передав їх із своїм братом В. М. Лазаревським, який від’їжджав з Петербурга в Оренбург. Утім, ще пізніше Ф. М. Лазаревський стверджував, що саме В. М. Лазаревський, “який приїздив до Оренбурга, подарував Тарасові два ящики сигар…” Очевидно, щодо кількості тих ящиків і можливого їхнього покупця, слід довіряти першоджерелу, тобто листу від жовтня 1847 р. Але незмінним залишається те, що ці сигари від Лазаревських Шевченкові передали.
3 Йдеться про тютюн із дурманним зіллям.
На відміну від одуряючого зілля, козаки додавали до тютюну (махорки) різні цілющі трави, зокрема, материнку проти безсоння, м’яту для пахощів і заспокоєння, як і звіробій, листя терену для очищення крові, падуб — антисептик, буркун (донник лікарський) від ревматизму, який викликав і галюциногенні прояви. Ще до тютюну додавали деревій, чебрець, полин, будяк, сухе листя валеріани, борщівника. В сукупності ці трави заспокоювали нервову систему козаків, знижували кров’яний тиск, покращували апетит і сон.
4 У повітових Лубнах Полтавської губернії діяла відома тютюнова фабрика, що переробляла зілля з нікотином із околишніх тютюнових плантацій. Шевченко побував у Лубнах у 1843, 1845 і 1846 рр. До вересняжовтня 1845 р. належить його археологічна нотатка “Лубны”. В ній ішлося про монастир, земляні укріплення, кам’яну вежу в містечку Лукім’я, перетворену в дзвіницю… Коментатори не звертали увагу на останнє речення в лубенських нотатках Шевченка щодо цієї дзвіниці: “На верху вместо креста московский орёл”. Готуючи книги “Шевченківська Москва”, “Тарас Шевченко у Москві”, “Москва у творчій долі Тараса Шевченка”, вповні зрозумів, наскільки пронизливим був для поета душевний біль од повсюдної, зверхньої, випалюючої присутності двоглавого “московського орла” в Україні, що, здається, несподівано виплеснулася навіть у науковому звіті, зробленому за завданням Київської археографічної комісії.
У двох різних творах Шевченка — мистецькому й науковому — містичновіртуально перетнулися лубенські сюжети з ненависним “московським орлом”, який і покалічив українського селянина, порвав його життя: “Из самой Расеи идём на тот свет, судариня смерть…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment