«Нестандартні» документи

о. Юрій МИЦИК,
д. і.  н., проф.

Автор цих рядків займається переважно козацькими часами, але інколи доводилось писати про події ХХ ст. і працювати у відповідних архівах.  У дніпропетровському партархіві працював ще у 1976—1977 рр., коли писав про минуле Дніпропетровської області в “Історії міст і сіл”.
Тоді я звернув увагу на те, що третина документів Дніпропетровського міського комітету компартії була знищена, в машинописному описі  фонду за 20—40-ві роки навпроти цих справ стояв штамп “уничтожено” (переважно це були справи про “сині конверти”, в яких партійній верхівці видавали подвійну чи потрійну платню, понад офіційну, котра не перевищувала зарплати кваліфікованого робітника). Цікавішими й важливішими були справи іншої третини фонду, навпроти яких в описі стояв штамп “В читзал не выдавать”. Тут були справи про український визвольний рух, насамперед про підпільні організації УНР та ОУН. Коли в незалежній Україні партархів припинив своє існування і був злитий з обласним держархівом, я поспішив до нього (1992 р.), щоб попрацювати з забороненими справами. На мій подив, замість замовленого опису справ міськпарткому був виданий новий опис, у котрому не було й згадки про справи, на котрих стояли штампи. Ясно, що вони були знищені. Довелося задовольнятися тим, що “Бог послав”. Але й тут було чимало важливого. Коли мій колишній студент Дмитро Мешков витягнув справу про діяльність УПА в 1943—1944 рр. на території Дніпропетровської та Кіровоградської областей і я тут же видрукував їх на сторінках дніпропетровської рухівської газети “Вільна думка”, працювати в колишньому партархіві стало неможливо. Мешкова невдовзі звільнили, і він тепер науково працює в Німеччині, а мені стали видавати не всі справи і забороняли копіювати навіть телеграми. Довелося покинути негостинні стіни партархіву, яким, видно, негласно продовжував керувати “подпольний обком”, і повернутися до своїх козаків…
Але дещо тоді таки вдалось витягти. Це стосується справ про селянські заворушення 1930 р., про справу братів Бинат (у колгоспі “Червона зірка” Запорізької області) того ж періоду, про чистки “націоналістів” у школах Дніпропетровська 1934 р., про підпільну антирадянську листівку 1947 р… Про деякі справи варто нагадати.

Маленька сенсація
Скільки пам’ятаю, книжки з “Політвидаву”, шкільні підручники та й  сучасні російські кінострічки постійно стверджувли думку про те, що гітлерівці тотально винищували комуністів і комсомольців на окупованих землях. Тим сильнішим було здивування від правди, яку старанно приховували від людей в архівній пилюці. Виявляється, гестапо ставило комуністів на облік, і репресувало їх лише тоді, коли були якісь додаткові підстави, насамперед участь у русі Опору. Після вигнання гітлерівців компартія стала проводити “чистки” серед цих людей. Так, у грудні 1944 р. з лав ВКП(б) виключили Д. Ю. Тарасова, котрий стояв на обліку в гестапо і всю окупацію працював у трамвайному парку та на заводі ім. Петровського. Так само виключили з партії й М. І. Ролендера. Цей був німцем за походження, і гестапо дозволило  йому навіть не відмічатися… Цікаво, а як же було з комсомольцями?

Деякі “доблесті” НКВД
Лицарі беріївського відомства до своїх героїчних вчинків зараховували й боротьбу з поверненцями — колишніми розкуркуленими. Ці люди під час воєнної завірюхи поверталися за можливості до рідних осель, і оскільки по селах вже не було “совєтської” влади, то займали свої хати з дозволу старости. Ось, наприклад, Сергій Михайлович Іванченко повернувся із заслання до с. Соловянки Межівського району Дніпропетровської області. Тут “при содействии оккупационной власти”, тобто односельця-старости,  зайняв свою хату. Більшого компромату НКВД не знайшов. Наслідок: 10 років таборів, з яких Іванченко мав вийти (чи вийшов?) якраз на своє 70-річчя. 10 років “припаяла” компартійна влада і Павлові Донцю, котрий не тільки зайняв свою хату, а й “клєвєтал” на соввласть, тобто говорив правду про несправедливі репресії. Були й складніші історії. Так, Іван Швайка теж повернувся до своєї хати, теж “клєвєтал”, але ще й “занімался прєдатєльством”. Правда, чомусь не конкретизували, в чому ж було те “прєдатєльство”, але накинули за це ще 5 років: 10+5=15. Ще складнішою була історія з Романом Івановичем Лихманом, 1894 р. н. У 1930 р. розкуркулили його батька і вислали разом з сім’єю. Повернувшись у воєнні роки до свого села, Лихман звернувся до поліції, бо в його хаті мешкав комуніст-нквдист Нетесов. Німці заарештували Нетесова, а Лихман зайняв свою хату. Нетесова через якийсь час розстріляли. У 1944 р. Лихмана засудили за це до розстрілу, але він заявив, що два його брати і два сини воюють у лавах Червоної Армії. Тоді було ухвалено таке ж рішення, яке ухвалив білий офіцер щодо брата свого денщика — Митьки (у фільмі “Чапаєв”). На знак великої милості той замінив смертну кару шпіцрутенами, від чого Митька помер. Лихману гуманний суд дав 20 років каторги, з якої він, видно, вже не повернувся. Суд не взяв до уваги, що Лихман повернувся до своєї хати, з якої його ні за що вигнали разом з батьками…
Таких знахідок архіви ховають безліч. Тому комуноїди секретили й секретять їх навіть зараз. Але рано чи пізно вся правда вийде на світ!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment