Леонід ТЕНДЮК
“Слово Просвіти” продовжує друкувати уривки з нової книги Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, що завершує своєрідний цикл авторської мемуаристики, з якого вже побачили світ “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі” з огляду на те, що ці публікації викликають підвищений інтерес у наших читачів.
Закінчення. Поч. у ч. 22 за 2019 р.
Федоровська звинувачувала поета в усяких смертних гріхах. Її критичній фразеології позаздрили б погромники з часів сумнозвісних “Пролеткульту” й РАППу. У відповідь на Ладину інвективу зі сторінок “Литобозрения”, котре так пригрівало Федоровську, я надрукував у “Літ. Україні” різку статтю “Симптом критичної аберації”, де звинуватив її в естетичному дальтонізмі. Тобто інкримінував іменитій критикесі елементарну непрофесійність. У Лади знайшлися адвокати в керівництві Спілки письменників. Мене пробували перевиховувати, однак я стояв на своєму. До того ж мене під оборону взяв Павло Загребельний, який знав матримоніальну історію Тендюка, відверто симпатизував йому і не приховував своєї антипатії до Федоровської.
Десь уже в роки незалежності Лада Костянтинівна почала видавати одну за одною збірки віршів. Звичайно, російською мовою. Котрась із книжечок трапила мені на очі. Я прочитав і не повірив собі: римування на аматорському рівні.
І ця особа вчила всіх писати?! Федоровськакритик не підказала Федоровськійвіршувальниці, що те віршотвориво просто не можна показувати людям.
А тепер знову повертаюся в цій історії до світлої особи Леоніда Тендюка, який світить мені з пам’яті привітним усміхом і звучить дотепними анекдотами, котрих він знав неймовірно багато і дуже любив їх розповідати.
Він надовго пропадав із Києва.
А потім хтось повідомляв: “Тендюк повернувся!”
І було дружнє застілля. Шумувало в келихах шампанське, вдаряв у голову коньяк, а Льоня розповідав нам про далекі одіссеї, про коралові атоли, про екзотичних аборигенів, про пасати і мусони. Ми дивилися на нього, обпаленого тропічним сонцем, обвіяного солоними вітрами, і ніяк не могли зрозуміти, що ж його жене кудись на край світу. Має вже чимало зароблених грошей. Може нікуди не йти на службу. Сиди й строчи мемуари про всю екзотику, котру тобі пощастило взнати самовидячки. Але він заперечливо махав головою і казав, що ось уже чекає виклику для нового плавання, котре триватиме півроку.
Якось зацитував нам із Максима Рильського:
В далеких джунглях сивіє факір
Під сонцем рожевіє Гонолулу,
І дальніх арф незнаний перебір
Поетові торкає душу чулу…
Тоді я ще не читав Джозефа Конрада, який описав той магічний вплив, котрий має на людську душу море. Очевидно, не на кожну воно діє. Але є ті, що відразу ж стають його довічними полоненими.
Цікаво, що найбезнадійнішими мореманами робляться ті, хто народився і виріс на суші. Хто того моря й в оці не тримав до якогось часу. А потім із чоловіком щось сталося — і він пропав для суходолу. Його інфікувало море невиліковно.
Думаючи про Тендюка, я почав подумки перебирати імена відомих мені мариністів. Здається, всі вони — з безнадійно сухопутних родин і далеких од морів країв.
І сам поляк Коженьовський із Житомирщини, що став класиком англійської літератури Джозефом Конрадом. І Юрій Яновський із південних українських степів, де завжди навіть не вистачало води. А він створив натхненний гімн морю і його людям — роман “Майстер корабля”, та ще книжку “Голлівуд на березі Чорного моря”, де також учувається плескіт хвиль і бентежна морська атмосфера, що огортає собою вічні береги. Це ж молодий степовик Яновський вклав в уста свого героя ті слова: “Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля і поставити вітрила? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого духу?”
А юний син суходолу глухий Олекса Влизько, що, загіпнотизований неоглядною водною стихією, вибухнув феноменально експресивними “Морськими баладами”! Де вони взялися в нього?! Чи ще один безнадійний сухопутник — Ґео Шкурупій, “король футуропрерій”, епатажний соратник ексцентричного Михайля Семенка, якого теж уразила ця прекрасна бацила, і він зізнався в тому:
В краї незнані запливли
Де сонце пестить смачний банан,
Де в задушні, пахучі дні
Приглушено стогне “тамтам”…
Виблискує там огнями далечінь
І море, як зелений луг,
Де плюскає зомліла лінь
Од соняшних потуг.
Дзюрчить під кораблем вода,
Навколо ж розрізає глиб
Дельфінів іскробарвна гра.
І пурхання летючих риб…
І раптом десь далекий грім
І течія, як водоспад,
З осель стовпом курчавий дим
І поруч пальм високий ряд.
Припливу шум і рифів рик
Гуде навколо корабля,
І з щогли вищої бадьорий крик:
— Земля!.. Земля!..
Відома журналістка і талановита поетеса Юлія Косинська, що разом із чоловіком Олегом Круком обмандрувала хтознаскільки країв, розпитувала Тендюка, як у нього почалося все те, що стало головною сторінкою книги його життя. Попервах ніби й нічого особливого. “Про море і мандри я мріяв змалку, певне, як кожен хлопчик. Хоча ніколи його не бачив, бо народився в українських степах. А от поштовхом до дії стала моя несподівана подорож на Далекий Схід, коли я, вже як кореспондент газети “Молодь України”, взяв участь у відкритті повітряної траси “ОдесаВладивосток”. Повернувся до Києва, відзвітував серією нарисів і знову подався туди, де сонце сходить… Зачарувала мене природа тих країв — неозора тайга, величні сопки, грізне море. Отож швидко зробив свій вибір… Так я на звіробійному кораблі вирушив у свій перший рейс…”
То був старт у нове життя. Інфекція, що спричиняє мандроманії. І пішли за рейсом рейс.
Селюкстеповик назавжди омореманився.
Щоб уже ніколи не позбутися від цієї залежності.
У Тендюка чимало віршів, де він звіряється про свої почуття і враження, винесені з далеких мандрів, і про те, що незбагненними таємничими силами прикувало його до морів та океанів. Адже ж ніхто не приневолював його до такого життя. Він сам вибрав його, і якщо людина таки буває щасливою, то був щасливий у ньому. Ось один із таких віршів:
Коли закінчуєш походи —
Бронзовотілі, молоді,
На тихі трави, чисті води
Ми повертаємось тоді.
Я — степовик. Та б’ється змалку
Морська стихія у душі.
Штормами хрещені рибалки —
Мої брати й товариші.
Блукав із ними, що й казати! —
І до пуття й не до пуття.
Уклін тобі, старенька мати, —
Моє збентежене життя!
1981 року він мав ювілей. Зустрів своє 50ліття. Тоді була традиція: на кожен ювілей “Літ. Україна” відгукувалася статтею про винуватця торжества. Тендюк чомусь попросив, щоб про нього написав я. Може, виходив із того, що я — на противагу деяким з його кола — всетаки читав книжки. Не було характерною традицією нашого письменництва читати одне одного. Здебільшого обходилися вислуховуванням лаконічних автокоментарів і з них виносили якесь враження про книжку колеги. Леонід регулярно дарував мені свої видання зі зворушливими дедикаціями. Я щось із них читав і казав йому свої враження. Він, певно, вірив, що знайду щось важливе у його поезії і прозі. Отоді я й почав читати Тендюкові книги мандрів: “Одіссея східних морів”, “Шукачі тайфунів”, “Люди з планети океан”, “Альбатрос — блукач морів”, “Полінезійське рондо”, “Експедиція “Гондвана”, “Голова дракона”, “Слід Баракуди”…
І коли він усе це встиг понаписувати?
Матрос Тендюк мав на кожному кораблі, де він був членом екіпажу, масу обов’язків. А вакації на суші, як правило, були короткими. Тількино опинившися в Києві, Леонід уже починав ностальгувати за морем.
Океани й моря озивалися й у його віршах. Це відчутно в поетичних збірках “Береги моєї землі”, “Тиша, стривожена штормом”, “Голос моря і степу”. Але проза в нього брала гору над поезією. Віршів Леонід писав дедалі менше. Подеколи місяцями в нього не з’являлося жодного рядка. Натомість документальна проза вилітала мовби з конвеєра. Він поспішав розповісти про все, що йому пощастило побачити. Колись так писав свою знамениту “Льодову книгу” естонець Юхан Смуул. Але він одбув лише один рейс, а Тендюк плавав кілька десятиріч.
Я тоді — наскільки це мені вдалося — передав у статті своє зачудування “трудами і днями” невгамовного Леоніда Тендюка. Радів, що відкриваю такого знаючого і цікавого оповідача тим багатьом читачам, які не знають його. Вірю, що хтось і справді став читати його з моєї підказки. (Врахуймо ж: тоді наклад “Літ. України” був під 80 тисяч! Це ж щось важило!)
Тендюк, очевидно, єдиний із українців, хто побував на острові Уполу (архіпелаг Самоа) на могилі Роберта Луїса Стівенсона, чиїм “Островом скарбів” зачитуються ось уже стільки поколінь. Тут доживав свій недовгий вік популярний письменник. До речі, “Острів скарбів” він сам не сприймав серйозно. Стівенсон писав історичні драми, складні філософські тексти, віддавав данину найновішим тогочасним літературним шуканням. А щоб розважити свого пасинка, вигадував неймовірну історію про екзотичних піратів, про заховані скарби та всякі інші таїни й чудасії, що безмежно інтригують і вражають юну душу. І сталося диво: Стівенсон знаний у світі завперш “Островом скарбів”, перекладеним на десятки мов.
Тендюк розповів в інтерв’ю Юлії Косинській про місце поховання Стівенсона: “Тут, на лоні природи, у тиші і спокої він знайшов справжнє щастя в останні роки свого життя. “Море, острови, тубільці, місцевий клімат дають мені абсолютну втіху”, — писав він. Цікаво, що на меморіальній гранітній брилі вибиті слова: “Під небом просторим і зоряним поховайте мене. Я радіючи жив і радісним умер. Тут спокійно лежатиму. Моряк повернувся з моря, мисливець з пагорбів зійшов”. Я був там разом зі своїми друзямиукраїнцями Ернестом Гуртовенком і Костею Скориком… Ми поклали квіти і почали читати вірші Тараса Шевченка, Володимира Сосюри, Павла Тичини, власні поезії. “Це був неповторний і, мабуть, єдиний вечір української поезії на далекій полінезійській землі…”
А ось — Таїті. Сюди втік із Франції постімпресіоніст Поль Гоген. Художньо виразно всю ту епопею бунтівного художника в романі “Місяць і гріш” описав Сомерсет Моем (у романі митець фігурує як містер Стрікленд). Тендюк усе те знає і шукає на острові сліди присутності Гогена. Знаходить тут музей Гогена на околиці Папете і знайомиться з сином Гогена, який прижив його з таїтянкою.
Кого тільки не зустрів у своїх нескінченних мандрах Леонід Тендюк. У кенійському Момбасі познайомився з легендарним Кусто. В Токіо зустрівся з дружиною радянського шпигуна Ріхарда Зорге Ханако Ісією, а в канадському Ванкувері потрапив на лекцію Олександра Керенського, експрем’єрміністра Тимчасового уряду Росії.
Юлія Косинська нагадала Тендюку його повість “Атол Туамако” і попрохала розповісти, як усе було в реальності. Це було в архіпелазі Фіджі. Виявилося, що це також одне з найяскравіших Леонідових вражень. Мореплавці вирішили навідати вождя місцевого племені, який зрадів таким поважним візитерам. І ось він приймає їх на найвищому рівні — у своїй резиденції, що виявилася чимось на взір хатки на курячих лапках та ще й без стін і дверей. Довкола вождя — весь його урядовий кабінет.
“Ми, звісно, розраховували на екзотику, але на таке навіть не сподівалися, — розповів Тендюк. — Вибігли три місцеві вродливиці: в ніздрях перламутрові скалки, вуха теж проколоті, на шиї — вінки з духмяних квітів. Поставили поперед себе великі дерев’яні макітри, поруч поклали жмутки якогось зілля. Посідали й стали жувати оту флору та випльовувати в макітру. Долили води і, взявши макогони, почали товкти. Кілька хвилин дали настоятися — і питво готове”.
Відразу впоїли шановних гостей. Тендюк зізнається, що від напою з макітри їм замакітрилося в головах. Він запам’ятав, що аборигени називали той напій кавакава.
“Далі почався знаменитий полінезійський танок хулахула. Мене запросила до танцю донька вождя на ім’я Амалані. Я називав її понашому Маланка, а вона, не вимовляючи “Льоня”, говорила “Лона”. Перед цим красуня накинула поетові на шию важкий вінок з тропічних квітів. Поетові одразу ж натерло шию, і він згинався під вагою вінка. Тому він перевісив вінок на шию Амалані, анітрохи не підозрюючи, який сигнал у такий спосіб подає всій публіці. Виявляється, це означало, що він просить руки красуні. Вождь, звичайно, анітрохи не заперечував проти того, щоб одержати такого зятя. І красуня була категорично за. Вождь урочисто оголосив, що на посаг доньці будуть уся лагуна та великі кокосові гаї. Зрозпачений і стривожений од такої перспективи поет пустив у хід усе своє красномов’я, щоб пояснити: це для нього аж надто висока честь, він її не заслуговує, бо це ж — кричущий мезальянс. Ледве пощастило залагодити ту ситуацію. А якби холостяк Тендюк спокусився отим посагом і пошлюбив Амалані, то, може, колись став би авторитетним вождем аборигенного острівного народу.
На Гавайських островах, у Гонолулу, на борт корабля, де був матрос Тендюк, раптом зійшла світловолоса жінка, що привіталася українською мовою. Він описав її в своїй книжці під іменем Ольги Степюк (у миру вона була Ольгою Давидюк). Була родом із Волині. Її примусово вивезли у війну до Німеччини. Згодом остарбайтерка через табір переміщених осіб виїхала до США. А далі зорі в небі стали так, що вона, навчаючись у коледжі, вийшла заміж за принца з Західного Самоа, який згодом успадкував королівський трон. Ольга з України стала королевою. Королівське подружжя влаштувало екіпажу корабля прийом, на котрому король і співав їм, і витанцьовував і навіть заговорював українськими фразами.
Своє прекрасне інтерв’ю Юлії Косинській Тендюк закінчив такими словами: “Джозеф Конрад, коли повернувся зі своїх плавань, писав: “Скажіть же мені: чи не найкращим був той час, коли ми були молоді і блукали в морях?” Навіть зараз, коли заплющу очі, переді мною гойдається південне лагідне море, віє легкокрилий пасат, тріпотять вітрила, видніються розсипи коралових островів і атолів, казкової краси пальмові гаї, блакитні лагуни, смагляві рибалки та шукачі перлин, чуються зітхання хвиль та туземні мелодії…”
Скільки світлої ностальгії в цих словах поета моря Леоніда Тендюка!
Мені здається, що коли він перестав плавати, в ньому поселилося гірке відчуття сирітства.
Я абсолютно переконаний: Юлія Косинська, яка блискуче писала в співавторстві з Олегом Круком про великих мандрівників Тура Хейєрдала, Мирослава Зікмунда, Юрія Сенкевича та Станіслава Лема, поставила в їхній ряд і Леоніда Тендюка. Розумію — і поділяю — її захоплення ним. Це чоловік, якого ми належно так і не оцінили.
“Нема пророка в своїй Вітчизні”?
Гадаю, саме Тендюк і його пронизані солоним голосом хвиль і суворими надморяними вітрами книги навіяли Юлії такий вірш, котрий міг би бути епіграфом до Тендюкового життя чи до всіх його “одіссейних” книг.
Десь там, за смарагдовим морем,
де трави —
у зріст людини,
Де ходить навшпиньках вечір
в пурпурносинім плащі,
Живе незбагненна радість,
не бачена ще донині,
І кличе мене, і вабить, і сниться моїй душі.
Та радість — щоразу інша, у неї облич багато,
Із нею — ясніше сонце, від неї —
біліший сніг…
І я вирушаю в далеч, я мрію її пізнати,
Я маю знайти єдину з усіх можливих доріг.
…Там місяця срібне лезо тремтить в океанських хвилях,
Там казку правічних джунглів несуть на спинах слони,
Там мій мимовільний сумнів змиває тропічна злива,
І в затінку пальм фламінго пильнують рожеві сни.
Там магію надвечір’я гойдають піски пустелі,
Там зорі — просто в долоні. А небо — завжди голубе —
Потоками водоспаду зривається вниз
зі скелі…
…Шукаю у мандрах радість. Знаходжу
у них себе.
Коли згадую Леоніда, мені знову й знову виринає перед очима та картина.
Гамірний літній день, ревище автомобільних моторів на Бессарабці. Перед виставковим центром Віктора Пінчука (там була тоді зупинка 156 автобуса, що йшов до “Феофанії”) стоїть Тендюк. Він незвично сумний, плечі похилені. Обличчя помарніле. Я думав, що це так на нього вплинула смерть Пірадової — здається, недавно він став удівцем. Він більше не плаває, отже, вирваний зі своєї звичної стихії. Душа паралізована самотністю. От і депресує чоловік.
Але коли розговорилися, він сказав, що в нього — рак. Він приголомшений, як це буває з кожним, на кого, мов грім із неба, падає цей вирок. Не діагноз, а вирок. Десь комусь щастить вижити, маючи цей діагноз, але переважній більшості — це повільне (і в страшних муках) чекання близької смерті. Я поховав убитих раком матір і брата та ще кількох друзів. Отож зблизька бачив, що це таке.
Я не знав, які слова підтримки сказати Леонідові. Промимрив щось невиразне. Він промовчав у відповідь.
Підійшов його автобус. Ми хапливо попрощалися — і більше я його вже не побачив.
Згадувалося: ще навіть коли він плавав, розповідав, що в нього є мрія. Коли скінчаться всі одіссеї, побудує в рідному селі хату. Велику, справжній палац. І посадить коло неї сад. І доживатиме віку там, серед південних степів. І писатиме, писатиме…
Бо йому ще є так багато чого розповісти. Він ще не розповів і десятої частини всього того, що перебачив у своїх мандрах.
Не склалося йому з домом у селі. Не перейшла з його уяви в реальність хата в оточенні саду.
Моряк повернувся на берег.
Але його остання пристань виявилася не такою, як йому мріялося. Згадалося: “Якщо хочеш насмішити Бога, розкажи про свої плани…”
Зрештою, багато всякого містичного в голову лізе, якщо йдеться про одвічну загадку смерті в її конкретному вираженні, коли вона забирає твого приятеля чи доброго знайомця.
Подеколи беру до рук Тендюкові книжки. Здебільшого вони виходили у “Веселці” — там особливо дорожили цим автором. Бо ж він був із тих небагатьох авторів, кого охоче замовляли бібліотеки й книготорги. Його читали не менше, аніж Майн Ріда, Фенімора Купера, Ернеста СетонТомпсона, Тура Хейєрдала, Сабатіні чи Стівенсона. Здається, після смерті Тендюка (це сталося 12 липня 2012 року) нічого з його творів не перевидавалося. І, на жаль, його вже призабуто. Чи й треба казати, що це велика несправедливість. Ціла низка його творів — це абсолютна класика жанру. Тендюк чекає свого Колумба, який перевідкриє його для сучасного читача. Вірю, що тоді з’явиться і його видавець, який перевидасть зібрання цих захопливих творів.
В історії літератури не раз бувало, що письменника після смерті чи навіть ще за життя забували, здавалося б, назавжди, а потім він несподівано злітав на високу орбіту популярності. Відбувалося мовби друге його літературне народження.
Я свято переконаний, що так буде і з Леонідом Тендюком.
Саме такого, як він, більше нікого в нашій літературі не було.
Леонід Тендюк — це унікальне життя й унікальний талант прожити саме так, як йому запраглося, йти за своєю провідною зіркою і так неповторно й захопливо розповісти про екзотичні закутини світу та екзотів роду людського.
