Що робити з українською демократією?

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ
Нас не тішить те, що минулі вибори визнано демократичними. Результат всенародного голосування змушує задуматися над глибинним процесом народовладдя. Бо на поверхні людського сприйняття лише зачовганий слоган “демократичні цінності”. Насправді демократія є не цінністю, а лишень одним із недосконалих способів публічної реалізації народом усієї повноти влади. А цінності — це все те, що робить народ гідним мати владу для полегшення щоденного життя, а в ідеалі — щастя жити на своїй, Богом даній землі. Кожен народ творить демократію в особливий спосіб, згідно з традицією та ціннісними орієнтирами. Якщо нас дивує чи засмучує наша демократія, то не “система злочинної влади” винна, а біда чи загадка криється в нашому “особливому способі” реалізації народовладдя.

Досі нас орієнтували на зміну формальних інститутів демократії, але без знання природи нашої демократії ми не зможемо нею цивілізовано, вигідно для себе користуватися. Відтак нами маніпулюватимуть чужинці й ті, хто належить до класу політиків і власників політики. В українському виконанні влада волею арифметичної більшості — це ще не демократія. Тарас Возняк говорить про владу некомпетентних простаків, а філософ Володимир Сабадуха вважає проблемою сучасності домінування посередньої людини, яка втратила розуміння і потребу в особистісній ієрархії. Про фатальну втрату органічної особистісної ієрархії говорив відомий теоретик української державності В’ячеслав Липинський у своїй статті “Ієрархія”. Якщо повернутись до історичних основ філософії, ми відкриємо собі зовсім несподіване — Арістотель вважав демократію як владу чисельної більшості протилежністю політії, владі більшості, яка має єдину мету. В сучасному сенсі політія — це справжня демократія, яка досягає мети суспільства, яка визнає особистісну ієрархію і дослухається до слова особистостей, еліти. Ми — нація затятих індивідуалістівзаздрісників, яка не визнає авторитетів із власного середовища, рідко і нетривало готова підпорядковуватись соціальній дисципліні і здебільшого вважає особистісну ієрархію вигадкою філософів. Це було актуально для виживання етносу в умовах століть бездержавності, але згубно діє в умовах незалежної України. Досвід сучасної незалежності засвідчив, що самостійно, без підтримки власної держави, своєчасно подолати цю слабкість українців неможливо. На жаль, досі у владі домінували ті, що відкрили для себе необмежені можливості заробляння на рефлекторній слабкості українців. Так утворилося закляте коло української демократії, необхідність розірвати яке особливо гостро постала зараз. Ми можемо це зробити лише сподіваючись на власні сили і довірившись особистостям з власного середовища. Так звана прогресивна світова громадськість насправді є жорстко конкурентним середовищем і теж вирішує, чи скоро вирішуватиме, схожу проблему слабкості громадянського суспільства.
Наша проблема успадкована, майже генна, а світ переживає це вже як наслідок, як побічний ефект глобалізації та інформаційного самозамкнення у віртуальності соціальних мереж і через надмірну раціоналізацію сучасного життя. Світ бореться за права всіх і вся, вважаючи метою максимальну незалежність особи, мимоволі втрачаючи головну суть людини, яка є передовсім істотою залежною, тобто такою, що живе завдяки прийняттю особистісної ієрархії, завдяки принципу дії “розумного людського вулика”. Про особливу важливість емоційного спілкування в суспільстві, яке рятує від інформаційної атомізації, я прочитав недавно в одному з інтерв’ю відомого французького філософа Пітера Маккорміка, і це наштовхнуло мене на думку: там, де живемо, нікому зібрати охочих для живого спілкування про мету і можливості нашого спільного життя в державі. Партії “міського типу” і організації без живих осередків спілкування, грантоїдна імітація самоорганізації — це та ціна, яку ми заплатили, щоб стати формально демократичним суспільством при олігархічній владі посередностей, для яких мета і цінності суспільства реально “за дужками”.
При демократії суспільство повинно знати свою мету — і тоді результат вибору арифметичної більшості генеруватиме владу, яка цю мету наближатиме і утверджуватиме. Суспільство повинно чинити компетентно, хоч не кожна людина окремо може бути до цього здібною. Мова, віра, українська сила є цінностями, без яких немає спільної мови про народну мету, але концентрація народної уваги мусить бути на меті, інакше її не досягнути. Народ повинен щоденно чути це від авторитетних особистостей, розуміти потребу підпорядковуватись особистісній ієрархії, навчитись слухати свою еліту. А це велика проблема, бо у питанні демократії українцям явно бракує чесного просвітництва, опертого на просту філософію життя.
Стародавні філософи називали демократію найгіршим ладом, який веде до деспотії. Сучасний технологічний прогрес значно полегшує деградацію демократії, звузивши поле живого спілкування особистостей і ускладнивши здійснення народної політики досягнення спільної мети. Йдеться про інформаційні виборчі кампанії, голосування онлайн і референдуми ледь не щодня. Тому ризик підміни демократії деспотією групи осіб чи некомпетентної, інформаційно маніпульованої більшості, дуже великий. Це завжди відбувається непомітно і несподівано для всіх, коли зупинити вже неможливо і неправильний вибір на шкоду спільній меті вже зроблено. Виявляється, що зростаючий прогрес автоматично не покращує демократію, бо це справа не бізнесу, а спосіб життя людської спільноти, незалежно від її заможності й оснащеності гаджетами. Без домінування спільного ціннісного чинника і визнання принципу особистісної ієрархії формальна демократія більш людяною і справжньою не стане.
Люди, яких ми обираємо у владу, завжди керуються власними цінностями. Це аксіома. Реальну владу над масою завжди мали і матимуть люди з домінуючим соціальним статусом — багаті, популярні й яскраві особистості. Народ повинен вміти розпізнавати в людині особистість, здібну до влади. Це єдине, в чому громадяни мусять бути компетентними. Долання емоційного інфантилізму та невігластва маси — це велике поле для просвітницької роботи еліти нації. Звісно, ніхто з апологетів фальшивої демократії в цьому не зацікавлений, бо це працює проти їхнього способу збагачення коштом людської маси. Якщо штучно обмежити формування елітарних особистостей (духовної аристократії) і їхній вплив на масу, то демократія рано чи пізно перестає навіть віддалено нагадувати демократію, перетворюючись у ритуал закляття маси на послух владній верхівці. Ми можемо несподівано для себе голосувати проти власних цінностей, в невіданні, якою є мета нашого народу насправді. Так не повинно бути, якщо ми хочемо собі добра.
Висновки:
1. Українське суспільство самостійно не може змінити застарілу парадигму виживання без глибокого і масового просвітництва про закони користування власною демократією для досягнення простої, однакової для всіх мешканців планети мети — блага, справедливості, захисту і духовного задоволення на своїй, Богом даній землі.
2. Просвітництво про справжню демократію об’єктивно не може відбуватися під нищівним інформаційним тиском тих, хто заробляє на слабкості українців, тому важливе живе спілкування, інформаційна грамотність та інформаційна свобода.
3. Бідна еліта і бідна народна маса не здатні до спілкування і формування єдиного суспільства. Тому соціальна справедливість передує самоорганізації і створенню умов для повноцінного відтворення громадянства та особистісної еліти.
4. Якщо це не станеться впродовж півстоліття, українському етносові загрожує закритична втрата державотворчої сили і винародовлення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment