З Україною у серці

Богдан ГОРИНЬ
Заслуженому митцю України, автору понад 500 камерних керамічних пластів з української історії та понад 30 монументальних керамічних панно в архітектурних спорудах кількох міст, автору численних графічних і малярських творів 18 травня ц. р. виповнилося 90 років. Цього дня у Музеї шістдесятництва — філії Музею історії міста Києва — відбулася презентація живопису і графіки Галини Севрук до 90-річного ювілею художниці, учасниці шістдесятницького руху, Клубу творчої молоді “Сучасник”. Галина Севрук — шанована в Україні постать — лауреат премії Української асоціації незалежної творчої інтелігенції ім. В.Стуса (1991), премії ім. Митрополита А. Шептицького (1994). Оцінку творчості мисткині та її місця в українській культурі дав відомий письменник-документаліст, мистецтвознавець, активний учасник Руху шістдесятництва, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Богдан Горинь.

У духовному світі багато загадок, на які давно звернули увагу дослідники. Згадаймо, що 1929 року відбувся перший великий удар по українській інтелігенції — судовий процес над учасниками вигаданої чекістами Спілки визволення України (СВУ). 45 видатних особистостей насильно вилучили з творчого життя. З якихось невідомих законів вищої сили саме у 1929 р. народжується гроно талантів, яким випала доля компенсувати ті втрати. У Східній і Західній Україні — як єдиній національній спільноті, у 1929 р. народилися Іван Світличний, Алла Горська, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Еммануїл Мисько, Володимир Патик і ще низка інших, не менш видатних імен. Саме завдяки загадковій компенсації (регуляції втрат і надбань) Україна століттями існує як національна цілісність.
Щоправда, Галина Севрук народилася не в Україні, а в Самарканді (Узбекистан), але тісно пов’язана з українським корінням. Батько, Сильвестр Мартинович Севрук (1891—1971), за фахом був архітектором, мати — Ірина Дмитрівна (1899—1989), походила зі славного й давнього київського дворянського роду Григоровичів-Барських. Під час революції дід Галини — адвокат Дмитро Григорович-Барський, — емігрував до Франції з сином Глібом. Донька адвоката Ірина (мама Галини) відмовилася емігрувати й була переслідувана совєтською владою, відрахована з університету, де вчилась на юридичному факультеті. Щоб бути подалі від очей чекістів, виїхала в Узбекистан, вступила до університету, але й там чекісти перервали її навчання, дізнавшись, що листується з батьком-емігрантом. Вийшла заміж за архітектора Сильвестра Севрука, 1928-го народила доньку Оленку, а 18 травня 1929-го — Галину. Через рік переїхали в Україну, жили в Харкові, де батько Галини Сильвестр Севрук отримав роботу в проектному інституті “Гіпроград”.
Після війни — у Києві. Десять років мешкали в монастирській келії у Софії Київській. Галина навчалася в художній школі при Київському художньому інституті, а згодом на факультеті живопису Київського художнього інституту, який закінчила 1959 року.
Вихід Галини Севрук на мистецьку арену збігся з початком короткочасної відлиги у громадському, суспільному, політичному й культурному житті України. В роки критики культу особи Сталіна на свідомість вихованої у сталінські часи творчої молоді діяло кілька чинників. Передусім приголомшувала інформація про жахіття репресій у 1920—1930-ті роки в Україні. Вибіркова реабілітація жертв сталінського терору, поява їхніх імен у газетах і журналах змушували творчу інтелігенцію України по-іншому глянути на історію й культуру рідного народу. В такому суспільно-політичному кліматі народжувався Рух шістдесятництва, який охопив літературу, мистецтво, театр, кіно, сприяв пробудженню громадської активності. Скупченням енергії молодих талантів став Клуб творчої молоді “Сучасник”, одним із засновників якого була Галина Севрук.
У підвищеній емоційно-патріотичній атмосфері Клубу формувалася національна свідомість Галини, розуміння, що мистецтво покликане забезпечувати високий духовний рівень нації. Саме у Клубі творчої молоді вона познайомилася з багатьма його видатними учасниками — митцями, письменниками, режисерами, акторами, істориками, літературознавцями й мистец­твознавцями — Іваном Світличним, Надією Світличною, Лесем Танюком, Людмилою Семикіною, Василем Стусом, молодим Сергієм Білоконем — першим укладачем покажчика її творів, та багатьма іншими. Активістку Клубу Аллу Горську знала ще з художнього інституту. Тоді ж під керівництвом Надії Світличної почала разом Аллою вивчати українську мову, історію та культуру України, знайомилася з матеріалами самвидаву.
Клуб став середовищем, в якому жваво відбувався обмін інформацією, думками, кристалізувалися погляди на сучасність і завдання культури. У такому високодуховному кліматі не можна було бути дріб’язковим, час вимагав осмислити українську історію, ширше й глибше глянути на завдання мистецтва, шукати свій шлях і власне місце в історичному процесі українського відродження. Від прочитаної (забороненої) літератури перед внутрішнім зором Галини Севрук вимальовувалася вся історія України — від її прадавніх часів і до сьогодення. Мисткиня поставила перед собою велику мету: в різних видах і жанрах мистецтва — малярстві, графіці, кераміці, мозаїці, скульптурі відображати дух історії України. У подальші роки вона реалізувала свій задум, створивши образи-символи видатних історичних і культурних діячів України різних періодів її історії — від Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи до представників другої половини ХХ століття — Михайла Брайчевського, Івана Світличного, Алли Горської, Василя Стуса.
Реалізації цього великого задуму сприяли розмови й консультації з авторитетним істориком Михайлом Брайчевським, екскурсії видатними історичними і культурними місцями України, які проводив мистецтвознавець Григорій Логвин, дружні поради літературознавця Івана Світличного, ознайомлення в привітному помешканні з унікальними книжками його великої бібліотеки з творчістю діячів “Розстріляного відродження”, а також ненадрукованими поезіями Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, що поширювалися в самвидаві.
Галині Севрук щастило на друзів і добрих порадників. Монументаліст Сергій Кириченко став її учителем в оволодінні техніки мозаїки, і 1963 р. Галина Севрук створила перший монументальний мозаїчний твір “Лісова пісня”, закуплений державою для Львівського університету, де й нині зберігається в університетському музеї. Після завершення у 1964 р. ще одного монументального мозаїчного твору “Лілея” Севрук упродовж 1964—1985 рр. працює у розміщеній на території Софійського заповідника експериментальній керамічній майстерні, де душею і серцем зріднилася з її талановитим керівником, ентузіасткою в царині української кераміки Ніною Федоровою (1907—1993). Збагнувши таємниці й творчі можливості глини, оволодівши технікою кераміки, мисткиня звернулася до створення в кераміці образів давньоукраїнської міфології (“Сварог”, 1966, “Перун”, 1984) та яскравих особистостей Київської Русі. Упродовж цих років створено сотні камерних керамічних пластів з історії України та десятки монументальних керамічних панно в архітектурних спорудах Києва та інших міст.
Над відтворенням у техніці кераміки діячів давньоукраїнської держави вона працювала багато років. Першим творчим успіхом, в якому поєдналися її талант графіка з новим фахом кераміста, став пласт “Плач Ярославни” (1964 ). Подальші портретні зображення (“Ярослав Мудрий” (1970), “Лікар Агапіт” (1974), “Анна Ярославна” (1975), “Єлизавета Ярославна”, “Анастасія Ярославна”, “Княгиня Ольга”, “Митуса”, “Боян” — всі 1979 р.) викликають захоплення майстерністю пластичної передачі образів із вдалим застосуванням кольорових полив.
Не полишила Севрук тему Київської Русі і в пізніші роки. Вона створила величне монументальне панно “Місто на семи горбах” (Київ, готель “Турист”, 1985—1987), у композиції якого використано (цитовано) раніше виконані твори на тему Київській Русі
Ще одна тема, над якою роками трудилася мисткиня, — часи козацької вольності. Твори “Кошовий Самійло Кішка” (1969), “Богдан Хмельницький з військом” (1969), “Козак-Нетяга” (1969), “Козак на варті” (1969) відзначаються лаконічною композиційною побудовою, високою культурою пластики, виразністю художніх образів.
До 150-річного ювілею Тараса Шевченка Галина Севрук разом з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Зубченко й Людмилою Семикіною створили у вестибюлі Червоного корпусу Київського університету вітраж за мотивами Тараса Шевченка “Возвеличу малих отих рабів німих” (із зображенням Шевченка і Матері-України). За наказом партійних чиновників 18 березня 1964 р. вітраж знищила адміністрація університету. На спеціальному обговоренні у Спілці художників вітраж визначено як твір “шкідливий”, несумісний з офіційним трактуванням шевченківської творчості. Співавторів вітража Аллу Горську і Людмилу Семикіну виключили зі Спілки художників (невдовзі поновили).
Коли через рік Україною прокотилася хвиля репресій, Севрук не побоялася ставити свій підпис під колективними листами-протестами проти політичних переслідувань в Україні 1965—1966 рр., зокрема під зверненням 20 квітня 1966 р. до Верховного суду УРСР з вимогою переглянути кримінальну справу О. Заливахи, а 1968-го приєднала свій підпис до “Листа-протесту 139” проти репресій стосовно інтелігенції. Серед 139 підписантів було 15 художників, яких викликали в КГБ і оголосили ультиматум: якщо не відмовляться від підписів, будуть виключені зі Спілки. Не відмовилися лише Галина Севрук, Алла Горська і Людмила Семикіна — усі троє були позбавлені членства у Спілці.
Крім кераміки Галина Севрук поперемінно займалася графікою й олійним малярством. Чимало її творів у графіці й малярстві наділено символічним звучанням. Змушує задуматися над пережитими роками совєтського тоталітаризму графічний твір “Розпач” (1972), який став відгуком на нову хвилю репресій, яка прокотилася Україною в січні 1972-го. Тоді за ґратами опинилося чимало друзів мисткині, без контактів з якими їй важко було уявити подальше життя. У творі вражає композиційна винахідливість, підняття змісту твору до рівня символічного звучання. У центрі аркуша зображено лежачу в розпачі жіночу постать. Хто вона? Дружина заарештованого, автор твору чи символ України? Чотирикутний простір аркуша обрамлює довжелезного розміру зміюка. Між її завернутою пащею і хвостом — невеличкий прохід, крізь який неможливо прослизнути, щоб не бути вжаленим. Твір “Розпач” — це доля людини й доля України в комуністичному тоталітарному режимі.
Серед малярських творів мисткині вирізняється сповнена символічного звучання картина “На цвинтарі” (1973) із зображенням сидячого серед гробів Івана Світличного. Композиція мимовільно навіює рядки з поезії Василя Симоненка: “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил”.
Багатогранна творчість Галини Севрук належить до золотої скарбниці української культури, її твори достойно представляють українське мистецтво за кордоном. Твори видатної мисткині зберігаються в багатьох музеях України: Національному музеї історії України, Музеї Лесі Українки, заповіднику “Софія Київська”, у художніх музеях Києва і Львова, а також у приватних колекціях — у США, Канаді, Чехії, Болгарії, Польщі та інших країнах.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment