Обереги для нації — на кінчику голки

Ганна ДЕНИСКО,
журналіст, м. Полтава
Наприкінці травня полтавські вишивальниці передали Шевченківському національному заповіднику в Каневі плід своєї дворічної праці — 33 вишиті портрети Кобзаря і його вигаптувані цитати. Проектові “Образ і слово Кобзаря у вишивці (галерея портретів та цитат Т. Г. Шевченка)”, з яким вони об’їхали всю країну, люди дали назву “П’ята подорож Кобзаря Україною”.

Початок цьому проекту поклало знайомство на одній із виставок у Гадячі двох творчих людей — майстрині фриволіте, вишивальниці, поетеси, полтавки Катерини Калініченко і Григорія Кисіля, заслуженого майстра народної творчості, викладача Гадяцького коледжу культури і мистецтва ім. І. П. Котляревського. Григорія Кисіля називають “золоторуким проєктантом”, бо він видав п’ять альбомів “Українська вишивка” зі схемами вишивання хрестиком, причому ще без використання комп’ютерних технологій.
Організаторка і координаторка проєкту “Образ і слово Кобзаря у вишивці (галерея портретів та цитат Т. Г. Шевченка)”, активістка Полтавського громадського Шевченківського комітету Катерина Калініченко розповідає:
— Григорій Олексійович Кисіль — унікальна, талановита, неординарна людина, справжній Майстер. Тож коли він після кількох років знайомства написав мені листа і запитав, чи не можна організувати вишивальниць і втілити у вишите життя його книгу портретів Тараса Шевченка, ця ідея запала мені в душу. Полтавські вишивальниці з ентузіазмом поринули у проект. Народний депутат України Юрій Бублик сказав: “Усе українське мені дороге і рідне. Допоможу з тканиною і нитками”. Праця пішла швидко й гарно. Ми консультувалися з паном Григорієм, чули слова підтримки, поради, як підібрати кольори тощо… У грудні 2017 року порадували Григорія Олексійовича повідомленням, що буде вишита вся його книга “Портрети Тараса Шевченка”, а ще вимережуємо на полотні афоризми Великого Кобзаря. Наш Учитель дуже зрадів. 25 грудня розробив титульну сторінку. А 2 січня 2018 року його донька повідомила сумну новину: душа Григорія Олексійовича відлетіла в ті світи, де й Тарасова… Утішає лише те, що Майстер скінчив свій земний шлях, знаючи, що його книга буде втілена у вишивку не на сто, а на двісті відсотків. Далі ми вже спілкувалися з доньками Григорія Олексійовича, які продовжують його справу в Гадяцькому коледжі…
Слухаючи пані Катерину, я подумала: якщо творити вишивану історію життя і творчості Тараса Шевченка взялися аж 70 талановитих вишивальниць з Полтавщини, 7 майстринь з Канівщини на чолі з Вірою Носенко і один вельми шанований вишивальник — Василь Ярошенко, який вигаптував пам’ятник Тарасові у Каневі, — це ще одне яскраве свідчення того, що слово Кобзаря потрібне нам, як повітря, — щоб жити в злагоді й любові до України, і як меч — щоб захищати її від тих, хто кує нам нові кайдани на зміну тим, які ми розірвали після століть неволі й жертовної боротьби.
Ніколи не забуду тих почуттів, які викликало у мене знайомство з цим унікальним проектом під час його презентації у Територіальному центрі соціального обслуговування Шевченківської у місті Полтаві районної ради. Коли читаєш “Кобзар”, образ Тараса Шевченка постає різним — ось він ніжно замилуваний красою рідного краю, ось гнівний чи саркастичний, бо йдеться про ворогів України, а то — у розпачі від того, що сини його народу стають рабами, підніжками, гряззю москви, а ось знову — непохитно твердий у вірі в перемогу добра над злом… А коли все це звучить, випромінюється барвами одночасно — відчуваєш такий потік духовної енергії, що ладен і сам гори звернути, незважаючи на тягар літ чи присутність між твого народу “хакнутих тварин”, — новий термін на позначення того явища, про яке Тарас Шевченко писав: “московською блекотою в німецьких теплицях заглушені…”
Презентація вже готового проекту відбулася 21 травня 2018 року у Полтавському краєзнавчому музеї ім. Василя Кричевського. А з липня того ж року вишитий Шевченко поїхав Україною. Львів, Володимир-Волинський, Рівне, Тернопіль, Івано-Франківськ, Ужгород, Хмельницький, Вінниця, Одеса, Київ, Дніпро, Запоріжжя, райцентри Полтавщини — хоч би де бували, скрізь цю унікальну виставку-проєкт зустрічали із захопленням.
— В Ужгороді голова місцевого Союзу Українок назвала наш проєкт “П’ята подорож Кобзаря Україною”, — розповідає Катерина Калініченко. — Три подорожі Тарас Шевченко зробив за життя, четверта — то повернення його праху в Україну, і п’ята — у наших вишивках. Пам’ятаються слова священика Православної церкви України, який нас благословляв: “Тарас Шевченко боровся словом. А ваша зброя буде на кінчику голки”.
Ця подорож Тараса Шевченка Україною була б неможлива без жертовних зусиль чоловіка пані Катерини Григорія Калініченка, який своїм скромним автомобілем, який вони ніжно називають Равликом, перевозить з дружиною роботи вишивальниць з міста до міста, живе цим проектом так само, як і вона. Жіноча рада України, до речі, удостоїла його своєї нагороди — єдиного чоловіка на всю Україну, і то справді заслужено.
Бажанням Григорія Олексійовича Кисіля було, щоб проект фінішував на Шевченковій горі у Каневі і залишився там у музеї, що вишивальниці і зробили.
Це не перший дарунок вишивальниць Полтавського краю музеєві в Каневі. 2011 року вони передали сюди оберіг “Скорботний шлях Великого Кобзаря”, на якому було вишито населені пункти від Петербурга до Канева, через які пролягла посмертна дорога Шевченка в Україну у травні 1861 року. Керівником цього проекту була Зоя Коваленко. Полтавська делегація з цим оберегом проїхала весь шлях Кобзаря в Україну, зустрічаючись з українською діаспорою та тими росіянами, які знають і цінують творчість Шевченка.
2016 року у музей передали рушник “Зоряний шлях Тараса”, на якому вишили портрети наймолодшого Тараса — з “Кобзаря”, і найстаршого — з “Букваря”, а між ними — зоряний шлях. Обрамила цей оберіг Катерина Калініченко плетивом фриволіте.
Але ці талановиті жінки, як і патріоти-чоловіки, котрі їм допомагають, і дня не проживуть без творчості.
— Коли ми подарували той рушник і поверталися додому, голова Полтавського осередку Товариства політв’язнів і репресованих, правозахисник і невтомний волонтер Анатолій Банний мовив: “Що ж це ми з порожніми руками? Започаткуймо щось таке, що єднало б Україну!” — розповідає Зоя Коваленко, правозахисниця, рухівка, просвітянка і одна з найактивніших вишивальниць. — Так і народилася ідея оберегу, на якому портрети Тараса Шевченка й Івана Франка, герб, обриси нашої держави… Я взяла на себе розробку та координацію проєкту. Вишивали оберіг люди з усієї України — хтось більше, а хтось, як наші бійці на передовій, встигали покласти на полотно кілька хрестиків, але проєкт “Україна всіх єднає” справді став оберегом. 18 разів він був на фронті. Ті воїни, котрі вишили свою часточку загального малюнка або хоча б торкнулися оберега, усі вціліли під обстрілами російських окупантів. Тому що кожен, хто вишивав, вкладав сюди свою енергетику, своє палке жадання єдності народу, без якої нам не вистояти у нових випробуваннях, що їх світові готують параноїки путлери.
Долучилися полтавські майстрині і до проекту, започаткованого в Тернополі, — “Рушника миру і єдності”, де на 12 з половиною метрах полотна свої типові узори мережать вишивальниці з усіх областей України і 20 країн світу, де є чисельна українська діаспора.
— Це щось неймовірне! Рушник перетворюється на таку красу! Це справді те, що нас усіх єднає! — каже Зоя Коваленко.
А тепер на черзі у полтавських вишивальниць ще одна богоугодна справа: рушнички-божнички для Святомиколаївської церкви. Ця церква дуже дорога свідомим українцям Полтави, бо навіть по Другій світовій вона ще залишалася практично українською, автокефальною — завдяки світлої пам’яті отцеві Павлові Бойку.
…Захоплення відвідувачів виставок, слова подяки, а в багатьох — сльози зворушення — це найдорожчий подарунок для невтомних майстринь красивого і вічного, які подарували рідному народові п’яту подорож Кобзаря Україною. У Львові сталася така зворушлива подія: Петро Франко, почесний голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих і голова його Львівської організації, письменник, дослідник історії боротьби за Волю України, зняв свою відзнаку за участь у національно-визвольній боротьбі і передав Катерині Калініченко…
Мріяли вишивальниці, щоправда, про те, що проект “Образ і слово Кобзаря у вишивці” буде занесено в Книгу рекордів України, і до того йшлося, але коли одержали повідомлення, що мають заплатити 15 тисяч гривень, то вирішили, що таку суму якби й зібрали, ліпше віддати її на фронт чи ниток накупити, а не витрачати на аркушик паперу, хай і приємний для гонору. А ось ідею присудження Григорієві Кисілеві посмертно Шевченківської премії вишивальниці ініціюють і сподіваються на підтримку громадськості Полтавщини і Канівщини.
Ось такі вони в усьому, майстрині-патріотки, для яких понад усе — Мати Україна, глибинні корені її культури і її майбутнє. Усіх активних творців Полтавської вишиваної Шевченкіани у газетному матеріалі, ясна річ, не назвати, згадаємо хоча б кілька імен.
Основним центром роботи вишивальниць над проектом була творча майстерня бібліотеки-філіалу №7. Завідувачка філіалу Людмила Заливча теж буквально жила цим проектом, а її ненька, 78-річна Віра Юхимівна Бардакова із села Землянки Глобинського району — батьківщини Раїси Кириченко — вишила чудову портретну композицію.
Віра Сергіївна Гордівська та її донька Світлана Гагієва вишили чотири роботи від родини. Нині Світлана захищає Україну як воїн, але коли буває у Полтаві, то приходить на зустрічі з посестрами-вишивальницями, які пишаються нею.
Хоч би які життєві скрути випадали на долю полтавки Марії Сєрикової, але вона з донькою Анею активно долучилися до проекту.
Створили свої шедеври, незважаючи на тяжкі недуги, Світлана Шило з Диканьки і Наталія Бойко з Полтави. Світлана Кириченко із Соколової Балки вишила портрет Шевченка не лише для проекту, а й другий на подарунок бібліотеці-філіалу №7. Душа пані Світлани відлетіла у вічність, але її майстерна робота і далі даруватиме українцям духовну силу і віру в те, що буде правда на землі.
Майстерно і рекордно швидко (за десять днів) вишила портрет Шевченка полтавка Віра Забора. Пані Зоя Дацько з власної ініціативи вишила портрет, що вже був у роботі в інших вишивальниць, і його подарували Департаменту культури і туризму Полтавської облдержадміністрації, який підтримував проєкт. Також вишивальниці вдячні за підтримку Центрові народної творчості, Полтавському краєзнавчому музеєві ім. Василя Кричевського, Товариству політв’язнів і репресованих, Народному Руху України, Союзу Українок, видавництвам “Дивосвіт” і “Копі-центр”, народному депутатові Юрію Бублику.
Отже, 22 травня чисельна полтавська делегація здійснила заповітну мрію Григорія Кисіля — передала галерею вишитих портретів і цитат Кобзаря музеєві на Чернечій горі у Каневі. Цю урочисту подію і саму виставку бачили гості з усіх куточків України і світу. Різними мовами у книзі відгуків вони висловили захоплення творінням рук і серця полтавських і канівських вишивальниць.
…Красу не передати цифрами. Та вдумайтесь лишень: майстрині поклали на полотно 4,5 мільйона хрестиків! Якби їх викласти в один ряд, вишита лінія простяглася б на 7500 метрів. Витрачено на вишивання 54 тисячі метрів ниток. Презентуючи проєкт, проїхали Катерина і Григорій Калініченки 9 тисяч кілометрів (відбулася 31 презентація), провели 90 днів поза домом. А квартира їхня і далі залишається майстернею, як усі ці роки, коли тут роботи збирали, прали, крохмалили, прасували, готували до взяття в рами, виготовляли “кожушки” та “кожушили” для збереження при транспортуванні і т. ін.
…Іван Франко якось сказав, що вишивка хрестом — це молитва без слів. Молитву полтавських вишивальниць за рідну землю, за вірних її синів-захисників, за єдність нації почула вся Україна. Нових вам перемог — кінчиком голки, що вливає в душі українців силу і любов!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment