Останній гетьманат, його уроки та наслідки

До 100-річного ювілею Гетьманату Павла Скоропадського

Володимир СкринЧенко

Здобуття нашою державою повної політичної незалежності, вдруге протягом минулого сторіччя, дуже логічно привернуло суспільну увагу до першого акту визвольних змагань XX століття — створення і діяльності Гетьманату Павла Скоропадського. Йому не пощастило, адже на семи з половиною місяцях існування його Гетьманату зосереджено нищівну критику, сарказм та іронію його супротивників, серед яких не бракувало людей з письменницьким або ж публіцистичним хистом — згадаймо хоча б твори Володимира Винниченка. Проте загальний стан України протягом правління Павла Скоропадського більшість неупереджених спостерігачів оцінювали як блискучий. Серед країн, що виникли на уламках Російської імперії, вона єдина змогла забезпечити спокій та лад, сталу економіку й фінанси. На міжнародній арені Українська держава здобула широке визнання, але найбільших досягнень домоглася вона у сферах культурного будівництва. Як глава суверенної держави, гетьман вважав за необхідне мати в Україні національну академію наук та університети, бібліотеки, театри, цілу мережу українських шкіл. Вагомість постаті гетьмана Скоропадського полягає, певно, у тому, що його зусиллями було вписано гідну сторінку в історію українського державотворення.

український наполеон чи гетьман?
Дитинство Павла минало у мальовничому Тростянці, що на Полтавщині, у маєтку дідуся Івана Михайловича, який чудово володів українською, запрошував до себе кобзарів, розповідав онукам про славетні часи української минувшини. Напевно, розповіді дідуся й шляхетські традиції роду, серед яких найзнаменитішим був гетьман Іван Скоропадський, вплинули на рішення Павла йти у військову справу.
Прямо з Пажеського корпусу корнет Скоропадський був випущений 1893 року в лейбгвардії кавалергардський полк, де зустрів поручика Карла Густава Маннергейма, фінна шведського походження, який отримав давно омріяну блискучу уніформу після служби в драгунському полку. І Павло Скоропадський, і барон Маннергейм походили з дворянських родів, що були відомі в історії своїх країн — України та Фінляндії.
Згодом життєві шляхи українця Павла Скоропадського та фінна Карла Маннергейма розійшлися. Але протягом усього життя вони зберігли дружні стосунки і листувалися.
Військова кар’єра Павла Скоропадського починалася успішно. З фронту російськояпонської війни він повернувся ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і численних орденів, та отримує погони полковника, а у Першу світову здобуває чин генераллейтенанта, орден Св. Георгія ІV ступеня та славу досвідченого військовика. Цьому сприяли його особисті якості — лицарська вдача, рідкісне сумління та наполегливість у досягненні мети. Павло Скоропадський “…був високою на зріст, стрункою людиною… обличчя було сміливим, рішучим, в очах була відвага…” — згадував Василь Зеньківський, міністр сповідань гетьманського уряду.
Проте Лютнева революція 1917го та зречення царя Миколи II престолу поставило Павла Скоропадського перед вибором подальшої долі.
Тим часом у Києві завирувало політичне життя, спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського, який став головою Центральної Ради. Іншими лідерами Центральної Ради стали її засновники — соціалдемократи Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Вона витрачала свій час на безкінечні суперечки, не вирішувала актуальних соціальних проблем, зокрема гострого питання перерозподілу земель. Україну поглинули анархія і безлад.
Особливо шкідливим було ставлення цих діячів до військових. Генерал Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених. Але його допомогу не прийняли з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, і твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Напевно, ними володів панічний жах перед примарою “українського Наполеона”. Дмитро Дорошенко стверджував, що Центральна Рада боялася української армії не менше, ніж більшовиків.
Павло Скоропадський намагався протидіяти більшовицьким силам, не розраховуючи на вдячність лідерів Центральної Ради. Проте вже наприкінці грудня 1917го, намагаючися зберегти хоча б залишки корпусу, єдиний на той час рятівник незалежної України був змушений піти у відставку.

російська війна та “хлібний мир”
Рік 1918й лідери Центральної Ради зустрічали у сумному настрої: більшовицькі російські війська насувалися на Київ.
Ситуація докорінно змінилася після того, як Центральна Рада підписала 9 лютого 1918 року мирну угоду в Бресті, і в Україну як союзники увійшли німецькі та австроугорські війська. З їхньою допомогою вдалося вигнати червоних росіян та власних більшовиків. Але умови, продиктовані союзниками, були досить обтяжливими. За Брестським договором Україна мала до 31 липня 1918 р. відправити до Німеччини й АвстроУгорщини 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса та іншу сільгосппродукцію та промислову сировину. Від цього мирна угода дістала образну назву “хлібний мир” (Вгоtfrieden).
Німці та австрійці не задовольнилися роллю найманців, а проводили власну політику задля отримання продовольства та сировини. Вони переконалися в нездатності українського уряду навести лад у країні власними силами, без чого неможливо було реалізувати стратегічні цілі “хлібного миру”. Німецьке військове командування, зокрема генерал Гренер, наполягало на зміні уряду.
Поза увагою генерала Гренера не могла залишитися діяльність новоствореної організації консервативноліберального спрямування — Української народної громади та її лідера Павла Скоропадського. Він мав дві незаперечні переваги — був бойовим генералом і нащадком українського гетьманського роду. Його належність до великих землевласників була запорукою проведення майбутнім урядом несоціалістичної аграрної політики, адже він був затребуваний впливовою частиною суспільства, якій було що втрачати внаслідок соціальних експериментів Центральної Ради.
29 квітня близько 11ї години у київському цирку Петра Крутикова “Hippo Palace” розпочав роботу Хліборобський конгрес. Провідну роль на ньому відігравало керівництво Союзу земельних власників, яке взяло на себе реалізацію сценарію, кульмінацією якого мало стати проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. Такий сценарій був динамічно реалізований президією конгресу. Події розвивалися так стрімко, що критика Центральної Ради невдовзі змінилася настійними вимогами “сильної влади”, “диктатора” і, нарешті, скандуванням “Гетьмана треба!”.
Центральна Рада не виявила жодної волі до спротиву організаторам державного перевороту. За свідченням соціаліста Микити Шаповала, президія Центральної Ради просто зникла, не сказавши “жодного слова про події”…

зірковий час гетьмана україни
30 квітня 1918 року було оприлюднено два основоположні документи гетьманської влади: “Грамота до всього українського народу” і “Закони про тимчасовий устрій України”. Грамотою Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом всієї України. Він пояснював, що до такого кроку його примусила загроза нової катастрофи Україні і категоричні домагання трудових мас населення “негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України, я вирішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади”. Головним завданням “Грамоти” було інформування населення про підстави зміни державного ладу та декларування програмних засад нової влади.
До “Грамоти” додавалися “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Першим законом “Про Гетьманську владу” оголошувалася винятковіть влади гетьмана України в межах усієї Української держави. Він призначав голову уряду, затверджував та звільняв його склад, здійснював керівництво зовнішньою політикою держави, був верховним командувачем збройних сил. “Грамота” гетьмана та “Закони про тимчасовий державний устрій України” стали конституційною основою Української держави.
Особисто гетьман відстоював першість принципу приватної власності і у промисловості, і в сільському господарстві, зокрема розпочав підготовку до справедливої земельної реформи задля створення міцного прошарку дрібних та середніх землевласників. У царині промисловості створювалася сприятлива атмосфера для приватної ініціативи, і це моментально спричинило пожвавлення ділового життя. Загалом же економічне становище держави було у той час напрочуд міцним, державний бюджет уперше став позитивним, і Директорії гетьман залишив повну державну скарбницю.
Встановлювалися міцні відносини з нейтральними державами, а також з країнами, які виникли на теренах колишньої Російської імперії: зав’язалися відносини з Німеччиною та АвстроУгорщиною, країнами Скандинавії, Балтії і Закавказзя, Іспанією, Португалією, Нідерландами, Фінляндією, Польщею та ін.
Але найбільших досягнень Українська гетьманська держава 1918 року домоглася у сферах внутрішнього життя, які Скоропадський вважав суто національними — культурному будівництві та організації церкви. Як глава суверенної держави, гетьман уважав за необхідне мати в Україні національну академію наук, університети, державні театри, Державну бібліотеку, Державний архів, мережу українських шкіл. Питання вирішувалося шляхом відкриття нових установ культури і освіти під високим державним патронатом. Так, поряд з існуючим Київським університетом Святого Володимира постав Український державний університет у Києві, а трохи згодом — аналогічний у Кам’янціПодільському. Відомий історик Степан Томашівський слушно зауважив: “Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи та науки; гробокопателі Гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем того ж суду”.
Гетьманат мав усі підстави для тривалого існування й поступового зміцнення, крім єдиного, але головного чинника — зовнішньополітичного. Листопадова революція 1918 року в Німеччині та АвстроУгорщині ліквідувала існуючу на той час запоруку її стабільності.
У ніч на 14 грудня 1918го гетьман Української держави підписав остаточне зречення: “Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням…” Це зречення продемонструвало найвищий ступінь культури Павла Скоропадського як урядовця, його турботу про подальшу долю України.

уроки та наслідки…
Опинившись у Берліні, Павло Скоропадський почав працювати над спогадами. За примхою долі останній притулок надала йому німецька земля. Він помер у місті Меттен 28 квітня 1945 року від ран унаслідок бомбардування залізничної станції Плятлінг.
Напевно, довголітня дружба Павла Скоропадського та Карла Густава Маннергейма переросла рамки їх особистих стосунків і є фактом спільної українськофінської історії. Колишні однополчани, поставлені волею долі на чолі своїх держав в один і той самий час у подібних історичних умовах, кожен на свій розсуд намагалися прислужитися своїй вітчизні. Їхні вчинки підпорядковувалися єдиній меті — здійсненню європейського вибору своїх народів. Проте якщо Фінляндія витримала цей державний іспит завдяки особистим зусиллям Маннергейма, то Україна, всупереч намаганням Павла Скоропадського, не використала свій історичний шанс на державотворення, та наостанок мала нове — радянське уярмлення.
А тепер Україні загрожує російське уярмлення. Адже п’ятий рік триває неоголошена війна Росії проти нашої держави (“гаряча війна”, за висловом Курта Волкера). І доки путінський режим залишається при владі, неможливо уявити собі якесь примирення між росіянами та українцями — пролита кров ще надовго розділятиме колись братні народи. Проте жертви, яких зазнає Україна у цій війні, цілком виправдані, адже сьогодні нашій державі випала висока честь захищати не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усієї Європи від російського загарбника.
Нині маємо Україну непокірну й бунтівливу, що так і не навчилася бути справді самостійною, а сподівається на “зарубіжних партнерів”. Таку, що володіє великими ресурсами, але не може дати їм ради. Україну з далеко не найкращою соціальною елітою. І що саме таку Україну маємо — то слід згадати події сторічної давності. Зате можна зробити її кращою. Але для цього варто хоча б засвоїти уроки історії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment