Помолюся над ланом паперу…

Тарас САЛИГА
Як тільки ми почали виходити з-під комуно-радянської сваволі, себто в часи нашої незалежності, у кожній обласній філії НСПУ стали впроваджувати літературні нагороди (премії) під іменами видатних письменників краю. Скажімо, на Івано-Франківщині така відзнака іменувалась “лауреат обласної премії ім. Василя Стефаника”. В іншій області, наприклад, “ім. Євгена Маланюка”. І в цьому є своя неспростовна логіка: уславлюється письменник, під чиїм іменем нагорода, та стимулюється й активізується літературний процес.

На жаль, у нас кожна добра справа вмить одержує майже невиліковну пухлину, якій діагноз “corruptio” (лат.) — корупція, що українською звучить “підкупність і продажність”. Тлумачні словники уточнюють семантику: підкупність і продажність серед державних, політичних і громадських урядовців, а також чиновників цих служб.
Але не гоже бути, наприклад, лауреатом премії ім. В. Стефаника, якщо не пишеш малих форм прози. Та письменники — народ кмітливий і виклопотали нагороди усіх жанрових номінацій. У цьому теж лиха не було б, якщо б вистачило достойників, чиє ім’я слід величати, та було б кому нагороду отримувати. Але знаходяться ті і ті. Одні воскресають для прослави, хоч у житті самоусвідомлювали мізерність свого таланту. Вони не винні, що їх будять з могил для підкупних і продажних афер, себто для корупційних звершень.
Не змітаю все підряд одним віником. Християнська мораль та етикет не дозволяють мені оперувати іменами, бо у більшості випадків присудження нагород у відповідній гармонії. Але медаль, як кажуть, має два протилежні обличчя. З’явились збирачі нагород. Часто у пресі стрічаєш під скромною публікацією ім’я автора, а під ним довжелезний перелік його лауреатств, звісно, для “крутості” без згадки про обласний рівень нагороди.
Щоб у нашу розмову ввести бодай один відкритий факт, покликаюсь на повідомлення “Української літературної газети” “Плідний творчий рік” Ярослава Ткачівського” (15.ІІ.2019). Цитую: “Фініш 2018-го року був вельми для нього врожайним. Українського поета, пісняра, прозаїка, головного редактора всеукраїнського літературно-художнього та громадсько-політичного журналу “Перевал” Ярослава Ткачівського на Х зїзді письменників України обрали членом Секретаріату і Правління, заступником голови Національної спілки письменників України. А в останні дні минулого року, як уже повідомляла “Галичина”, Ярославу Ткачівському вручено обласну премію ім. патріарха Володимира Романюка та митрополита Андрея Шептицького в номінації “Духовне друковане слово”. У зв’язку з такою нагородою кореспондент газети Михайло Пасічанський попросив Я. Ткачівського розповісти “про цю відносно нову премію”. “Не сприйміть мою відповідь, — сказав лауреат “Духовного друкованого слова”, — на ваше запитання за якусь нескромність, але то власне я 2015 року, коли був депутатом Івано-Франківської обласної ради, виступив з ініціативою заснувати творчу відзнаку ім. митрополита Андрея Шептицького в галузі духовної літератури, а світлої пам’яті письменник, Шевченківський лауреат Степан Пушик запропонував, щоб то водночас була премія імені і патріарха Володимира Романюка”.
Але ж премія фонду митрополита Андрея Шептицького є. Її промотором був знаний світові дисидент Іван Гель. Я навіть знаю носія такої премії, який одержав її за 779-ти сторінкову антологію сакральної поезії, тобто “духовного друкованого слова” під назвою “Слово Благовісту” та за наукове дослідження “Молимось, Боже єдиний”, які вийшли у світ 1999 року. Отже, ініціатива Я. Ткачівського заснувати відзнаку на честь митрополита Андрея Шептицького, делікатно сказавши, не робить честі її засновникові, бо він її зініціював для себе. Ще більша прикрість, Ткачівський зігнорував церковно-релігійним етикетом. Патріарха Володимира Романюка ніколи не було. Був Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир І (в миру Василь Омелянович Романюк). Він 1976 р. оголосив себе належним до Української Автокефальної Православної Церкви. Згодом очолив місійний відділ УАПЦ і до кінця свого життя піднімався по церковній службі.
Для такої комбінованої різноконфесійної нагороди, очевидно, потрібна згода високих церковних ієрархів, що важко уявити.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment