Словник доби

Володимир КараЧинцев,
поет, дипломат, культуролог

Продовження. Поч. у ч. 23 за 2019 р.

Мова
“Мова”. Дефініція слова у словниках слабує на вихолощеність: “система звукових і графічних знаків”. “Мова” як “засіб спілкування, пізнання”. Тут уже йдеться про когнітивну функцію. Отже, про смисл. Логос. (Грецькою “слово” — logos. Він же — розум, смисл). Відтак, осмислення (омовлення), структурування світу.
Вільгельм фон Гумбольдт геніально окреслив своє системне розуміння буття нації і ролі мови: “Носієм (рушієм) національного є дух, а мова є екзистенцією духу”. Тобто, формою і місцем існування, пристанищем духу. Отже, місцем контакту з божественним. Мова дозволяє осмислити себе і Творця і світ. Осмислити мовою. Мовою спільноти. Етносу. Нації. Таке розуміння найближче до відчування і окреслення “мови” українцями.
Українська мова — одна зі слов’янських мов. Усе решта, що ми про неї знаємо, сформоване панівними уявленнями попередньої доби. Українська ж формувалася з умовно праслов’янської. Натомість спільної для східних слов’ян не існувало. Українська та російська розвивалися паралельно, починаючи від ІІІ століття. Найближчих родичів української мови слід шукати на Ельбі, а не на Волзі. Найбільш близькими до неї є серболужицькі мови (верхньо і нижньолужицькі, полабська). Про це свідчать ґрунтовні дослідження видатного професорамовознавця Костянтина Тищенка про походження та еволюцію української мови.
До слова. На тлі аргументованих праць вченого зі світовим ім’ям (а загалом у його доробку їх близько 200) гібридні претензії мишебратів на історикокультурні пласти наших теренів виглядають, м’яко кажучи, безпідставними. Можливо, вони спричинені системними передозуваннями настоянки глоду. Себто, “бояришніка” — на общепонятном. Згідно з етимологією, мабуть, напою для тамтешньої еліти (бояр). Ну не капосні ж укри утворили їм слово. Але ж ми власне про мову.
Мова. Як лагідно і ніжно звучить це слово! Як і слушно допасоване до неї слово “солов’їна”. От промовте і вслухайтесь. Таїна краси звучання і відлуння! Вібрація вічності. Щемно. Тужливо. Як від прадавньої мелодії. Як від пісні негаласливої. Шепоту закоханих. А слова “вимовляти” чи “немовля”. Естетика витонченості, природної шляхетності. Філософія. Ну — не язик. Язик висолоплюють. Ним повертають. Коли румигають. Або верзуть щось несусвітнє. (Либонь, читали казку про “язикату і вередливу Хвеську”?)
Мовою ж благословляють, складають молитви Всевишньому, який сотворив і мови, і язики. Наділив людей і тварин язиками. Анатомічно. А мова — це навіть не еволюція. Духовний вимір. У ній — стислий досвід тисячоліть, у ній закодовано цінності, смисли до розуміння Творця, себе, інших.
Мову леліють. Її бояться, забороняють. Вона живе у надсвідомості й звідти форматує світобачення людини (спільноти), створюючи лад взаємин або ж підґрунтя конфліктів культурних і цивілізаційних. Особливо при супротивній, тривалій, медійній агресії. 27 років незалежності. Однак і досі українська не домінує у власному медіапросторі. Хто у нас відслідковує такі загрози? Тому й маємо те, що маємо. Мова — дзеркало суспільства, говорив Шиллер.
Натомість у нас інші технології: мову квотують (!). Ідеться про рідну мову в своїй країні. Сміх крізь сльози. Тобто, є якась комісія, уповноважена (хіба би народом?), яка вирішує, чи можна впустити її (солов’їну) на поріг хати. Своєї ж. Ну бо що сусіди скажуть! Кафка з Бекетом — вихідні. Багата ж українська земля на справжніх патріотівукраїнофілів! Звісно, дяка їм, що не повалуєвськи. Такий ось постколоніальний синдром. На черзі відповідний праведний закон.
Мовою не тільки комунікують. Маніпулюють у чиїхось інтересах. Нею убивають врештірешт. Це — зброя. Стратегічна. Це — ідентичність. Це — культурний, туристичний, економічний ресурси. Це й — геополітика. Це — глибинна і конкретна історія. Але передусім — майбутнє.
Зважмо! У майбутньому планується роботизувати людський мозок. Чіпи скоро стануть звичними, як чіпси. На них легко закодувати розмаїті аксіоматичні канони. Прості, як правила дорожнього руху, твердженняреакції. Правильні. Замість моральних. І “бунт мас” (за Ортегою і Гассетом) відміняється. Як стверджував Зигмунд Фройд, “істини не цікавлять маси. Їх цікавлять ілюзії, обіцянки”. Втім, тут вже йдеться не про мову. “Какая разніца?” Я про те, що мова — смисловий оберіг нації, спільноти, держави. (Раби — німі. Бо не володіють мовою. Отже, — не люди)
Це про дальше майбутнє. А щодо завтра, то “лохторату” нині пропонується інший варіант “какой разніци” — “кіндер сюрприз”. Масу активно, через зомбоящик, налаштовують ковтнути солодкавий продукт. Розсміши коміка — потіш лялькаря! Віддай йому голос — зроби крок до гідного майбуття! Хай намочить колготки! З огляду на рейтинги популярності коміка — колготки лялькарів уже набрякли від вологи.
Здавна відомо, що мова — це влада. Тобто, чия мова, того й влада. “Нав’язати свою мову, значить, нав’язати свої думки” (французький мовознавець і філософ Клод Хажеж). Тому чужинці лукаво культивували презирливе ставлення до мови автохтонів. Нищилися багаті етнофольклорні та релігійні традиції, скріплені мовою. Гагілки, веснянки, щедрівки, колядки, обрядові пісні тощо. Те, що живило українство. Для українців, які віками не мали держави, мова була єдиним суверенним простором. І формувала межі цього простору. Онтологічні. Мова для українця була всім — повітрям, молитвою, хлібом. Духовним. І, наголошу, простором духовним, ідеальним. Омріяним. Обіцяним Творцем. Але і реальним окрайцем землі. Уділеним. Отриманим, але не втриманим. Усе ж своїм, оспівуваним солов’їною.
Ще Богдан Хмельницький при спробі створення держави вивойовував ті землі, на яких більшість населення розмовляла українською мовою. Так само розумів зв’язок людина—мова—земля і Тарас Шевченко. Тож 1917 року при формуванні української територіальнополітичної державної структури, її кордони прив’язувалися до меж поширення української мови. “Українські етнічні території” становили тоді понад 800 тисяч квадратних кілометрів (N.B!).
Мабуть, українці — не унікальні. “Русскій мір” теж вважає своїми території, де розмовляють російською. Хоч тут зовсім не йдеться, власне, про більшість населення. Скільки б російськомовних не було і цілком незалежно від їхнього бажання — все одно їх будуть “спасати”. Хоч би й від української мови. Імперська логіка. (Цинічна, бо йдеться передусім про чиюсь особисту владу). У цьому контексті на українське суспільство ще чигатимуть проблеми, нарочито пов’язані з мовним питанням. Конфлікти через мовні поділи, уміло розбурхувані кремлівськими політтехнологами, тліють і зріють. Хоч багатьом зрозуміло, що розмови про двомовність, про утиски російськомовних — не більше як технологія. З арсеналу війни. І “разводняк” для “лохів”.
Звісно, ніхто нікого насильно не українізує. Однак у російськомовних є шанс протиставити імперській “спасатєльній” логіці здоровий глузд: освоїти українську. Для більшості з них — рідну мову батьківпрадідів. І таким робом зняти кремлівські спекуляції на мовному ґрунті. І уникнути смертоносної “русской вєсни” з “градами”, “ураганами” тощо. Невже й тут “какая разніца?”
Століття тому російська мова асоціювалася з царизмом і його антиукраїнською політикою. За часів СРСР українську мову офіційно не забороняли, а витісняли. Винищували її носіїв. Мільйонами. Останніми роками російська мова чітко асоціюється з агресією, окупацією, насильством. Мова війни. Тобто загалом являє собою минуле. Може, комусь і миле, але минуле. А логіка історії невмолимо виводить нас на цивілізаційний шлях. Свій. У мирне, сподіваємося, майбутнє. У якому, повторюся, мова — наш оберіг.
Отож леліяти і плекати. Оберігати її. Але передусім сприяти відродженню. Мова як лозунг дня — цього недостатньо. Конче потрібні фінансовані державою інституції, які б на ділі, а не на папері, опікувалися мовою й культурою та їхньою промоцією і в Україні, і в світі. Це всеосяжна, копітка і системна робота. Президента. Уряду. Церков. Всієї еліти. Повернули ж мову народу. В Ізраїлі.
Шануймося!

Пісня
Камертонно. У далекі шістдесяті милістю Божою поет юний Леонід Кисельов написав одкровенні рядки: “Я постою у края бездны и вдруг пойму сломясь в тоске, что все на свете только песня на украинском языке”. Пронизлива елегійна пісня. Пророчі глибокі слова юного генія, який відійшов у вічність у 22 роки.
Усе на світі лише пісня великою українською мовою. Просто і осяжно. Камертонно.
З висоти поетового просвітленого бачення без пафосу стисло, але космічно одкривається нам уся урочиста непростота й велична світлота слова пісня. І зрештою, слова мова.
А тепер на землю грішну. “Нам пісня жити й творити помагає…” Це рядок з надихаючої пісні сталінської доби. До слова, з контентом пісні, на відміну від контенту тієї доби, цілком погоджуюся.
На щастя, доба у нас інша. Але й ми про інше. Пісня. Вона для українців в усі часи була однією з визначальних сил, що поєднувала рід, покоління, націю з небом, птахами, зорями, Чумацьким шляхом, Богом. Давноминуле з далеким майбутнім. Мрії з реальністю. Форматуюча благодатна вібрація. Ціннісна. Безцінна. Ритуальна. Вертикальна. Прояв найвищого злету думки і почуттів колективної душі народу, явище трансцендентального порядку. Зрідні архетипам.
Пісня радісна, тужлива. Стан душі. Голос душі. Її функція.
Дума. Колядка. Пісня, яку співали як виклик. Піснязброя. Заклик. Символ вольниці. Консолідуюче начало. Так було на Майдані. Духовна візитівка нації. Щедрик. Пісняоберіг. Церковні славильні канти, які прийшли на наші землі з Володимировим Хрещенням Київської Русі.
Величні славні, що концентрують і ретранслюють вікові спільнотні переживання. “Ще не вмерла України і слава, і воля” (сл. П. Чубинського, муз. М. Вербицького), чи “Боже Великий, Єдиний нам Україну храни” (сл. О. Кониського, муз. М. Лисенка). Заповіт Тараса Шевченка. Чи хоч би народна: “Ой, на горі та й женці жнуть”.
У новітні часи треба було вродитися В. Івасюком чи І. Білозіром, О. Скрипкою, Б. Стельмахом, К. Москальцем, В. Морозовим, щоб видавати якісний культурний продукт на століття: “Червона рута”, “Світлиця”, “Весна”, “Oh, my dear Ukraine”.
Які ж пісні нині крутять радіостанції FM? Діапазон — від ВВ і Океану Ельзи до Альони Альони… На щастя, відходить у небуття шансон, зокрема тюремний. Постгулажний відгомін колективного совкового болота. Українська сучасна пісня торує свій шлях крізь затори низькопробної російської попси. І вимагає серйозної державної підтримки. Серйозної. Бо квотувати свою національну пісню, мову, культуру — це меншовартісно. Ба, абсурдно і злочинно в умовах мілітарного цивілізаційного протистояння. У світі прийнято квотувати винятково іншомовний контент.
Втім, сонце рукою не затулити. Так говорив Мао. Наша пісня захоплює неупереджених поціновувачів серед іноземців. Двоє з них — француз Поль Манандіз та італієць Альфонсо Олівер вже потрохи і цілком органічно опановують український музичний простір. І вже встигли завоювати прихильність українців. А це вже явище.
Зокрема, Альфонсо Олівер вважає свою пісенну творчість “місією”. Пісня як місія. Це достойне позиціювання себе. Зачудований Україною, миловидністю українських дівчат, милозвучністю мови. І красою українських пісень, які він перекладає і виконує італійською мовою. Серед них — “Червона рута”, “Черемшина”, “Гуцулка Ксеня”, “Ніч яка місячна”, “Два кольори”… З останніх – жартівлива “Я люблю тебе, маршрутко”, хіт “Переможемо”, різдвяна “Misteria” (“Історія як містерія”).
Для нього Україна – це блакитноока красуня з пшеничнозолотистим волоссям. Можливо, така, як у кліпі до нової пісні “Зустріти тебе” — про українську дівчину, яка приїхала в Італію у пошуках роботи…
Щиро закоханий в Україну, він подивований обмеженим звучанням (його сприйняття, власне, на слух) української мови, української пісні в Києві. І навіть своїм постом з цього приводу у соцмережі викликав бурхливу дискусію з ватною публікою. Італієць намагається пропагувати нашу пісню в Італії. А ми ведемо мову про її квотування в Україні! Йому незрозумілий меншовартісний підхід частини українців до власної культури. Мабуть, він і не задумувався над тим, що чия мова і пісня, того й влада. Не замислювався, бо це — не його.
До слова про це. Тобто, про владу. У наших нинішніх виборчих перегонах засвітилося кілька сценічних персонажів. При всій повазі до Святослава Вакарчука як до талановитої і порядної людини, все ж важко уявити його керівною політичною фігурою держави. Зрештою, він і сам це добре розуміє. Бо вже мав нагоду побувати у парламенті і облишив цього воза. До честі своєї. Як і Руслана, і Злата Огнєвич. Це — не їхнє. І слуга народу — це у кіно. Натомість Володимир Зеленський вирішив, що це — його. І народ підтримав. Що ж кожному вибирати, які пісні слухати. Все ж пам’ятаймо: політика — це не тільки лицедійство. А вибір — це завжди траєкторія.
І нехай “нам пісня жити й творити допомагає…” І перемагати.
Бо ж пісня форматує. Людей і навколишній простір. І майбутнє.
Щоб завершити на мажорній ноті, пропоную загуглити і послухати разом з справжнім італійцем (un italiano vero), щирим і безпосереднім Олівером: “Vinceremo!”
Alfonso Oliver “Переможемо!” Що ж, аби не здоровий глузд!
І шануймося!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment