Символ боротьби проти Московії

о. Юрій МИЦИК,
доктор іст. наук

В історії кожного народу і кожної держави є події, які постійно оточені атмосферою вдячної пам’яті нащадків. Однак, за умов колоніального стану країни, така традиція порушується, бо загарбники прагнуть стерти славні події з пам’яті поневоленого народу, щоб пригальмувати процес національного відродження, боротьби за національну незалежність. Класичним прикладом цього може служити історія з Конотопською битвою. У ході цієї битви, що відбулася 9—10 липня (29—30 червня) 1659 р., українська армія вщент розгромила окупаційні війська Московської держави. Пізніше Україна, програвши війну, втратила незалежність, а ще пізніше — політичну автономію. Більшість українських земель опинилася під владою Російської імперії. Через колоніальне становище України в історичній науці насаджувалися ті концепції, ті погляди на історичне минуле, які відповідали інтересам загарбників. Конотопська битва їм аж ніяк не відповідала. Самим своїм фактом вона руйнувала міфи про споконвічну й непорушну дружбу між українським та російським народами, одностайність українського народу в підтримці Переяславської ради 1654 р., загальнонародне прагнення українців до “воссоєдінєнія”. Більше того, вона нагадувала російським великодержавним шовіністам про найбільшу в історії Росії ХVІІ—ХVІІІ ст. поразку московської армії, і поразку саме від українців. Ця згадка для їхньої імперської свідомості була аж надто болючою. Тому колонізатори всіляко замовчували Конотопську битву, а коли й згадували, то скоромовкою або ж відверто вороже, тенденційно, не зупиняючись перед фальсифікаціями. Українська підросійська наука мусила це повторювати або мовчати, а слово правди могли сказати лише ті історики, що працювали поза силовим полем (у прямому значенні цього слова) Москви, бо саме силові інституції Російської імперії — СРСР визначали клімат і результати наукових дискусій. Але зусиль В. Герасимчука, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича і деяких інших було замало. Неможливо було проводити і повноцінний науковий пошук джерел з історії битви та публікувати їх, що значно утруднює завдання сучасних дослідників.
Перш ніж повести мову безпосередньо про Конотопську битву, треба стисло охарактеризувати ті історичні умови, котрі її викликали. Перемир’я між Річчю Посполитою та Московською державою, укладене за спиною України у Вільні 1656 р., було брутальним порушенням умов рівноправного російськоукраїнського договору 1654 р. Тиск з боку Москви на незалежну Україну особливо посилився по смерті гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 р., коли значно погіршилося через об’єктивні причини внутрішньополітичне становище України. Особливо небезпечним було те, що Москва дедалі активніше підтримувала за спиною законного уряду України опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги — полтавський полковник Мартин Пушкар, кошовий Яків Барабаш, Іван Безпалий. Московські воєводи, що сиділи в Києві та деяких інших містах зі своїми гарнізонами, нахабно втручалися у внутрішньоукраїнські справи, ігноруючи волю гетьмана Івана Виговського, прагнучи закріпитися в головних містах Гетьманщини. Врешті, підбурювана ззовні опозиція взялася за зброю, і Виговський мусив відповісти тим же.
Російськоукраїнська війна ставала дедалі масштабнішою і до того ж посилювалася війною внутрішньоукраїнською, громадянською. В Україну було спрямоване величезне московське військо на чолі з князем О. Трубецьким. Його чисельність дехто оцінював у 360 тис., хоч насправді вона була меншою (близько 200 тис.). Невеликі українські заслони відійшли до м. Срібного (Прилуцький полк під командуванням майбутнього гетьмана України Петра Дорошенка) та до Конотопа (Ніжинський і Чернігівський полки під командуванням ніжинського полковника Г. Гуляницького). До Срібного вирушила частина московитів під командуванням князя Семена Пожарського, котрий, розоривши прилучан, оволодів містом. Частину мешканців Срібного перебили, багатьох узяли в полон. 16 квітня 1659 р. Трубецькой підійшов до Конотопа, до нього долучився і Безпалий. 21 квітня приспіла решта московського війська під командуванням князів Г. Ромодановського, С. Львова та Ф. Куракіна. Розпочалася майже тримісячна облога Конотопа (11.05—9.07. 1659 р.), який мужньо боронили 4 тисячі козаків та місцевих мешканців. Невдовзі сюди підійшли всі царські війська, які виступили зі Слобожанщини. Гуляницькому не вперше було тримати оборону фортець, і він зі своїми чернігівцями та ніжинцями вдало протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих втрат. Загарбники задовольнилися тим, що спалили Борзну й передмістя Ніжина внаслідок своїх короткотривалих рейдів. Основні сили московського війська стояли під стінами Конотопа.
Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати велике військо, яке разом з невеликими відділами сербів, молдован, поляків та німців нараховувало майже 60 тисяч. Щоправда, під “німцями” треба швидше розуміти не так власне німців (шведів, данців тощо), як перевдягнених у німецьких одяг поляків та українців. Добився гетьман і того, що сам хан із 40тисячною ордою вирушив йому на підмогу. У першій же значній сутичці ординці Карачбея розгромили вщент 15тисячне військо московитів. Кіннота швидко переправилася через міст і почала громити ворога. Орда залишалася поки що за річкою Соснівкою у секреті від ворога. Побачивши нечисленне українське військо, князь Пожарський приспів на допомогу своїм воїнам. Виговський зумисне почав відступати, а Пожарський з основними силами (друга менша частина залишилася під стінами Конотопа) погнався за козаками. Настав момент, коли одна частина його війська вже вискочила через міст на протилежний берег, а друга ще готувалася до переправи. Саме тоді розлилася річка, яку встигли загатити люди Виговського, котрі на додачу зруйнували міст. Важка московська кіннота застрягла в багнистих місцях ріки, “справжніх конотопах”, як писав невідомий автор “Віршованої хроніки” 1681 р. Саме в цей час українське військо розвернулося на 180 градусів і перейшло до контратаки; вдарили козаки, примчала із засідок орда, переправившись на правому і лівому флангах. Узята в кільце армія московитів опинилася у безнадійному становищі й танула на очах від вогню й шабель, тонучи у воді… Повторився сценарій Зборівської битви 1649 рр. із ще тяжчими наслідками для противників українського війська. Тим кіннотникам Пожарського, котрим вдалося вирватися з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа від української й татарської кінноти, що напосідала на них. Мало хто з московитів дістався до свого табору. Пізно ввечері військо московитів стало відходити зпід Конотопа. Побачивши, як розгортаються події, на нього вдарив з міста Гуляницький зі своїми козаками, захопив частину артилерії та обозу, знищивши чимало ворогів. У цей час Виговський, який підійшов упритул до ворожого табору, звелів своєму війську окопатися, щоб підготуватися до можливої атаки. Московити об’єднали три свої табори в один і окопалися, а потім зробили спробу контратаки. Бій під стінами Конотопа був дуже жорстоким. Сам Виговський, що керував битвою, трохи не загинув. Спочатку гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому сидів гетьман, потім куля розірвала одяг. За деякими іншими повідомленнями гарматне ядро ушкодило луку сідла, але не зачепило гетьмана. Російське військо врешті не витримало і стало відступати табором до Путивля, покинувши частину своєї артилерії, відбиваючись протягом наступного дня від українських козаків і татар. 12 липня українське військо зробило спробу взяти штурмом російський табір, що відступав, але безрезультатно: 14—16 липня ворожий табір було оточено у Козацькій Діброві, вдалося розгромити тільки його частину. Врешті вороги відступили під стіни Путивля. Якби прийшла іноземна піхота, яку король Ян Казимир обіцяв Виговському, то навряд чи решткам російського війська вдалося б врятуватися.
Результати Конотопської битви були вражаючими. Українська армія втратила загиблими 4 тисячі козаків, орда — 6 тисяч, а російська армія — 30 тисяч, хоча за деякими джерелами російські втрати були більші. Але справа не тільки в кількості загиблих. Було втрачено цвіт московського війська. Потрапили у полон князь Пожарський, якого хан наказав стратити, князь Ляпунов, обидва Бутурліни, ще низка воєначальників, кілька тисяч солдатів і офіцерів, 206 прапорів. Особливо багато загинуло московського війська на переправі. З приводу його жахливої катастрофи український літописець Величко записав: “Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська його (Пожарського) власною, невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні”. Звістка про перемогу пронеслася по всій Україні. За кордоном навіть видали спеціальні брошури, де був надрукований лист Виговського з розповіддю про Конотопську битву. Одну з німецьких брошур видано у перекладі українською. Донеслася вість і до Москви… Образно про це написав у своїй “Истории России с древнейших времен” чи не найбільший російський історик ХІХ ст. С. М. Соловйов: “Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву. Удар був ще тяжчий, що був несподіваний!.. Трубецькой, на котрого покладали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Після здобуття столиці, царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи з укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль”.
Після Конотопської битви Виговський швидко очистив від ворогів Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля і думав із ханом про повторення походу гетьманів Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву. Однак його грандіозна перемога не призвела до виграшу війни і основною причиною цього був розкол українського суспільства, різні групи якого порізному уявляли майбутнє незалежної України, її устрій, внутрішню політику, а для досягнення свого не зупинилися навіть перед застосуванням зброї. Далися взнаки століття бездержавності, що значною мірою зумовило розгул анархії та всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних загарбників.
Якраз після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, яке було краще підготовлене, ніж попередні. На чолі його стояв неповнолітній Юрій Хмельницький, зовсім нездатний до керування державою. На Крим ударив Іван Сірко, змусивши цим хана спішно покинути Виговського і повернути назад. З новою силою запалала громадянська війна, яка знищила плоди перемоги над зовнішнім ворогом. Скориставшись цим, армія Московської держави знову вдерлася в Україну. Не бажаючи нищення Батьківщини, Виговський склав булаву, яка перейшла до Юрія Хмельницького. 17 жовтня 1659 р. новий гетьман під тиском московського війська підписав новий договір, за яким Україна з незалежної держави перетворилася на автономну одиницю в складі Московської імперії…
Попри всі подальші події та невикористані можливості в боротьбі за незалежність, Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національновизвольної боротьби українського народу, засвідчуючи високі моральний дух і рівень військового мистецтва українського війська. Її досвід ще раз показав, що будьякі воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли немає єдності народу, а фундаментальна справа створення держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату незалежності й встановлення влади іноземних колонізаторів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment