Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Проект “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У черговій публікації Володимир Мельниченко розповідає про драматичні перипетії навколо Шевченкової російськомовної повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1855—1858).
Сергій Аксаков: “Я не раджу Вам друкувати цю повість”
Роботу над повістю, що врештірешт отримала назву “Прогулка с удовольствием и не без морали”, Шевченко розпочав орієнтовно у другій половині 1855 р. у Новопетровському укріпленні, а реальна надія на її публікацію з’явилася в нього на початку 1858 р., коли поетові надійшов “найлюб’язніший, найсердечніший лист” від С. Т. Аксакова1 з інформацією, що перша частина повісті “нарешті, пішла в хід” у Москві.
Та через п’ять місяців — 19 червня 1858 р., уже після знайомства з Шевченком у Москві, С. Т. Аксаков висловив у листі до нього своє враження від усієї повісті, і воно було не дуже приємним для поета:
“Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина… Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно надеть сапог с дырой. Имея пред собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете искусно пройти по какойнибудь лесной тропинке”.
Як бачимо, С. Т. Аксаков максимально пом’якшив гірку для Шевченка пігулку, щиро й щедро посипавши її солодкими речами. До речі, С. О. Єфремов вважав, що Тарас Григорович отримав “з великим тактом висловлену й справедливу в цілому оцінку”. Проте від цього лист С. Т. Аксакова не став менш болючим, гострим і дошкульним.
І. М. Дзюба зазначає, що негативний відгук С. Т. Аксакова був великим ударом для Шевченка: “Річ не тільки в тому, що в повісті було вкладено силусиленну праці і що Шевченко, без будьякого майна і житейських перспектив бувши, сподівався заробити якийсь гонорар. Річ ще й у тому, що довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження дорогих йому ідей”2.
Додам до цього, що після першого доброзичливого відгуку С. Т. Аксакова Тарас Григорович, очевидно, сподівався на його підтримку, бо, саме прочитавши його вже згаданий схвальний лист, “в той же день і час взявся за другу й останню частину моєї “Прогулки”. Справді, хіба після високої оцінки письменником першої частини повісті можна було чекати на його відмову в підтримці? У цьому й загадка. С. Т. Аксаков, який підтримав першу частину Шевченкового твору, раптом засудив усю повість, особливо другу частину. Нагадаю, що першу частину “Прогулки с удовольствием и не без морали” Шевченко надіслав ще 5 листопада 1856 р. М. М. Лазаревському та С. С. ГулакуАртемовському, сподіваючись опублікувати її в “Современнике” або в “Отечественных записках”. Але з якихось причин вона не побачила світ. Висловлювалося припущення про можливе втручання в цю історію П. О. Куліша, який виступав проти публікації творів Тараса Шевченка російською мовою. Тоді, на початку 1858 р., Шевченко вирішив надрукувати свою повість в одному з московських журналів, скориставшись посередництвом С. Т. Аксакова. Безсумнівно, що він уже виплекав надію на здійснення цього задуму і спочатку (4 січня 1858 р.) навіть писав С. Т. Аксакову, що “вторая часть “Прогулки” будет прислана вам, как только покажется в печати первая”. Через кілька днів, отримавши вкрай обнадійливого листа від С. Т. Аксакова, Шевченко вмотивовано зміцнився у своїй надії й записав у щоденнику 13 січня: “В очікуванні майбутніх благ беруся переписувати другу частину…”. Невдовзі в листі до М. М. Лазаревського від 22 квітня, 8 травня 1857 р. із Новопетровського укріплення повідомляв: “Дармограй написав уже и вторую часть…” Більше того, Шевченко заторкує тему третьої частини (!) повісті: “А в третій він дума уже выставить наголо свою нехитрую фантазию”.
І раптом така невдача! Бо ж було досить авторитетно — вустами самого С. Т. Аксакова — перекреслено намагання не лише відомого українського поета, а й визнаного національного Кобзаря реалізувати себе ще й у російськомовному просторі. З’ясуймо цю ситуацію з історичної дистанції у більш як півтора століття.
Тарас Шевченко: “Щоб не казали
москалі, що я їх язика не знаю”
І. М. Дзюба переконливо показав, що будьякі політичні спекуляції навколо російськомовності Шевченкової прози — плід недобросовісності або необізнаності з історичними й культурними обставинами доби. Найперше, ні Шевченко, ні будьхто з українських письменників ХІХ, як і ХХ століть, не заперечував російської мови як такої. Вони добре нею володіли і в разі потреби вільно нею користувалися. Написання творів українською та російською мовами було звичайною практикою. Скажімо, П. О. Куліш також писав свого щоденника (“Дневник”) у 1850ті рр. російською мовою. Більше того, нерідко українські літератори ХІХ століття, навіть принципові “українофіли”, між собою листувалися російською або з великою кількістю русизмів і макаронізмів, стилістично їх обігруючи. Це і зрозуміло: вони діяли в атмосфері домінування російської літератури й мови і ще тільки виборювали для української мови і мінімальний творчий простір, і прийнятий суспільний статус. Російська мова була частиною їхнього життя, і позбуватися її не було наміру.
Шевченко перший упевненопророче заявив історично найголовніше: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть посвоєму, а ми посвоєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”. Йшлося про утвердження української мови як повноцінної, про її суверенітет в українському суспільстві. Велика заслуга в цьому належить, особливо на початку ХХ століття, М. С. Грушевському, який ніби підвів історичну риску: “Дальше вже нема куди йти — або прощатися з українською мовою, або вчитися її, щоб освоїти й вернути їй місце культурної мови, культурного знаряддя”3.
І. М. Дзюба наголошує, що читаючи російськомовні повісті, неважко відчути й зрозуміти, що Шевченкові вкрай важливо було переконати російського (та й українського!) читача (а він розраховував на друк!) у тому, що “Україна має своє обличчя, відмінне від обличчя Росії, свою історію і культуру; що народи наші хоч і близькі, але різні; що кожен народ має зберігати свою “физиономию”; що зневага до традицій та мови свого народу — ознака нікчемності та безтямності”. Такий погляд Шевченко висловлював і в етнографічних описах та історичних екскурсах, і в характеристиках персонажів, і в перейнятих ліричним настроєм пейзажах, і в максимах етикофілософського характеру4. З якою радістю й полегкістю пише Шевченко в повісті про те, що його співрозмовники — земляки “оставив принуждённое великороссийское наречие, заговорили со мной посвоему, т. е. помалороссийски”.
Нагадаю, до речі, що ще на початку 1840х рр. Шевченко спробував розкрити російською мовою свій поетичний дар — написав поему “Слепая”. Втім, у листі до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. зізнався з гіркотою: “Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єйбогу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш…”. Це “страшне”, як підкреслили І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський, є відступництвом від рідної мови, від батьківщини, від національного обов’язку в ілюзорному сподіванні творчо “відбутися”, реалізуватися в мові, в культурі іншого народу. На початку 1843 р. в листі до Г. С. Тарновського появу “помосковському скомпонованої” поеми “Слепая” Тарас Григорович пояснив так: “Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю”. Поет зізнавався, що йому “не хочеться, дуже не хочеться” друкувати “Слепую”, і справді поема вперше побачила світ аж через чверть століття після смерті Шевченка, ніби напророчивши невеселу долю його пізніших російськомовних повістей.
Тарас Шевченко: “О мої милі,
непорочні земляки мої!”
Безперечно, що Шевченкова повість, зрецензована С. Т. Аксаковим, значно поступалася його геніальним віршам, але російський письменник, якому було притаманне загострене почуття правди, до кінця не збагнув твір, зігрітий жертовною любов’ю до рідного краю і тонкою іронією великого художника. Російський письменник не взяв до серця і не збагнув роздуми та вболівання українського поета, розкидані золотими розсипами по тексту, передусім проникливий біль за свій нещасний народ:
“О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но, увы! Земля ваша — как рай, как сад, насаждённый рукою Богачеловеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братий”.
Здається, немає правдивіших і точніших слів про трагічну долю українського народу, тим паче, що вони напрочуд актуальні й сьогодні.
Не зміг оцінити вповні російський письменник і вистраждану поетичну прозу про могилукурган, вкраплену в повість: “А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога деспота под ноги топтала и свободная, нерастленная умирала. Вот что значат могилы… Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои. Их сложила свобода, а пела тяжкая одинокая неволя”.
Не зачепили великоросійську душу С. Т. Аксакова поетичноточні й теплі замальовки сільського “незатейливого пейзажа”:
“За широким прудом, на желтоватобледной возвышенности из молодого березника и олешника выглядывает несколько белых хат с размалеванными ставнями и с аистовыми гнездами на гребешках. Хаты, как нарядные сельские красавицы в чистых белых свитках, подошли к зеркалу пруда полюбоваться своей красотою”.
Втім, через вісім десятиліть М. С. Шагінян писала в Москві про російськомовні повісті Шевченка:
“Вам так и кажется, что об руку с этим человеком, которого никто из знавших его не мог не любить, вы входите в его недолгую сложную жизнь, бредёте по дорогам, им хоженым, по хуторам, им обжитым, по садам, им воспетым, и любуетесь с ним на заветные могилыкурганы…”5.
Сучасні коментатори повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” наголошують, що в ній певною мірою використано жанр “подорожнього нарису” (розвинувся у світовій літературі протягом XVIII—першої половини ХІХ століть). У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко впізнається сам автор, Шевченко, зокрема, використав спогади про свою другу подорож Україною (кінець березня 1845 р.—початок квітня 1847 р.). Це важливо — Дармограй жив Україною!
О. Я. Кониський якось звернув увагу, що “велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!”. М. І. Костомаров відзначав: “В своих повестях и рассказах, писанных порусски, Шевченко впадает в мелодраматичность, а нередко и в растянутость… Среди всех недостатков и недоделок в них, однако, повсюду светятся признаки громадного дарования автора: верность характеров, глубина и благородство мыслей и чувств, живость описания и богатая образность…” Шість десятиліть тому Є. П. Кирилюк цікаво висловився про російськомовні твори Тараса Григоровича: “Ми не можемо сказати, що повісті Шевченка дорівнювали прозі Л. Толстого чи І. Тургенєва, або СалтиковаЩедріна. Разом з тим не можна не відзначити, що ці повісті значно сильніші десятків і сотень літературнохудожніх творів, що друкувались на сторінках російських журналів різних напрямків”6. Але ж у результаті Шевченкову “Прогулку…” не було вміщено не лише в “Русском вестнике”, який очолював М. Н. Катков (у журналі в той період друкувалися І. О. Гончаров, М. Є. СалтиковЩедрін, Л. М. Толстой, І. С. Тургенєв), але й у… “Русской беседе”, редагованій його другом М. О. Максимовичем!
Чому присуд оголосив Аксаков?
Про це — докладніше. Найперше звернімо увагу на цікаву подробицю. Вже згаданий лист С. Т. Аксакова до Шевченка від 19 червня 1858 р., в якому маститий російський письменник не радив йому друкувати повість “Прогулка с удовольствием и не без морали”, починався так:
“Любезнейший Тарас Григорьич!
Только болезнь моя была причиной, что я до сих пор не написал Вам о Вашей повести, которая уже давно возвращена мне редакциею “Русской беседы”. Конечно, всего было бы ближе самому Максимовичу написать к Вам, но он заторопился на свою Михайлову гору и поручил мне уведомить Вас, что повесть Ваша в настоящем ея виде не может быть напечатана в “Русской беседе”.
Нагадаю, що ще в листі до Шевченка від 14 квітня 1858 р. С. Т. Аксаков повідомляв: “Первая часть Вашей повести давно отдана мной Максимовичу, который должен уведомить Вас, будет ли она помещена в “Рус[ской] беседе” или нет”. Позитивна оцінка першої частини С. Т. Аксаковим нам відома, тому стає зрозуміло, що письменник узагалі тоді дистанціювався від остаточного присуду, напевне, вже знаючи про нього від українських приятелів Шевченка. Це вчувається в таких словах із листа в квітні 1858 р.: “Вторую часть я читаю понемногу… когда дочитаю, — скажу Вам откровенно своё мнение. Я считаю, что такому таланту, как Вы, надобно говорить чистую правду”. Минуло лише два місяці, і С. Т. Аксаков усетаки змушений був оголосити категоричну відмову журналу “Русская беседа”: наївно думати, що М. О. Максимович не зробив цього сам, бо нібито “заквапився на свою Михайлову гору”.
Отже, фактично С. Т. Аксаков, очевидно, на прохання М. О. Максимовича, взяв на себе гірке пояснення того, чому “Русская беседа” відмовила Шевченкові.
Невже за всім цим стоїть винятково саме небажання його прихильників ні на йоту не знизити планку геніальності Шевченкових творів?
Адже, скажімо, відомо, що П. О. Куліш ще на початку 1858 р. зайняв у цьому питанні різко негативну позицію: “Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого”. Більше того, це було висловлено в образливому, жорсткому тоні: “Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив… Ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати”. В цій інвективі вже заздалегідь закладено й відмову “Русской беседы”…
М. М. Лазаревський, який у березні 1862 р. оголосив в “Основе” розпродаж 11 рукописів Тараса Шевченка (зокрема “Прогулки с удовольствием и не без морали”, “Капитанши”, “Художника”, “Варнака”), заявив, що в них “заключаются литературные (довольно слабые) сочинения поэта, писанные на великорусском языке, прозою”. Найдорожче була оцінена “Прогулка…” (100 руб.), а 10 інших рукописів, із яких 9 були повністю переписані рукою самого Шевченка, продавалися в загальному підсумку за… 275 руб. О. Я. Кониський наприкінці ХІХ століття схвалив присуд од своїх: “Шевченко поет український і Шевченко повістяр російський не одно те саме! Різниця тут страшенна, спостережена ще Сергієм Аксаковим…”
Але хочу наголосити інше — вкрай важливе. Дуже добре, що присуд щодо повісті передав поетові саме С. Т. Аксаков! Ще 14 лютого 1858 р., закінчивши її другу частину, Шевченко записав у Щоденнику щодо цього свого “рукоділля”: “Як прийме його С. Т. Аксаков? Мені страшенно хочеться йому подобатися, і тільки йому”. Всебічне вивчення їхнього знайомства та спілкування в Москві через п’ять тижнів — у березні 1858 р. — переконує, що навіть негативну оцінку повісті, як і сталося, Шевченкові легше було почути від, говорячи його словами, “чарівного старця”7.
Юрій Барабаш: “Є тема України,
та немає концепції”
Віддамо належне радянським дослідникам, які наполегливо підкреслювали, що сучасники недооцінили російськомовні повісті Шевченка, зокрема відображення в них яскравої особистості автора та його ставлення до зображуваних подій, а також наявності в цих творах багатого автобіографічного матеріалу. Водночас, понад сім десятиліть тому була висловлена, здавалося б, тривіальна, проте точна думка: “Кажуть, що в повістях Шевченка немало автобіографічного. Це правильно. Але найголовніше і найцінніше в них становлять не окремі факти з його біографії, а художні узагальнення багатого життєвого досвіду великого революціонера, геніального поета і першокласного художника”8.
Багато зробила сучасна дослідниця В. Л. Смілянська, яка переконливо показала, що в російськомовних повістях Шевченка відчутні риси національного гумору й комізму, спільні з видимим світові сміхом та невидимими йому сльозами великого українця М. В. Гоголя, і чого, на жаль, не спромігся зрозуміти найдоброзичливіший великорос С. Т. Аксаков. Як зафіксувала Л. Ф. Кодацька ще в “Шевченківському словнику”, “повість дає великий матеріал для характеристики світогляду Шевченка, його ідейноестетичних і суспільнополітичних поглядів”.
Виняткове значення має тонкий аналіз Ю. Я. Барабашем російськомовних повістей Шевченка. Вчений привертає увагу до того, що вони зазвичай суттєво більшою мірою, ніж поезія, насичені топонімічними ландшафтними, етнокультурними, побутовими реаліями українського життєпростору, доречними відступами в національну історію та посиланнями на її знані постаті, різного роду фольклорними, зокрема народнопісенними мотивами.
Але, але… видатний шевченкознавець виснував і таке:
“… Упадає в око, що тема України розробляється в повістях виключно екстенсивним способом, шляхом нагромадження фактів, описів, характеристик, практично без серйозних спроб цю інформацію узагальнити, осмислити, зробити з неї висновки. Інакше сказати, є тема України, є ліричний, особистісний струмінь, та немає концепції, котра була б якщо не ідентичною історіо та націософській концепції, вибудуваній у Шевченковій поезії, то принаймні корелювала б з нею. Надмірне накопичення ознак, котрі саме через отой надмір набувають суто інформативної функції, не збагачує образ України, а навпаки, надає йому рис образу Малоросії, який корелює із зображенням “Авзонії” у творах так званої української школи в російській літературі”9.
Ю. Я. Барабаш мудро застерігає, що, відзначаючи таку паралель, не слід вкладати в неї лише негативний аксіологічний сенс. Але не занурюючись у цю проблему, зазначу, що без цитованого висновку вже неможливо глибокодумно й повноцінно сприймати російськомовні повісті Шевченка в контексті його творчості.
Інша річ, що наведені роздуми Ю. Я. Барабаша не поширюються на російськомовний Щоденник, який, як і поетичні твори, створені Шевченком, незалежним від імперських обставин, спонук і загроз. Отсю важливу засторогу обговорив з Ю. Я. Барабашем восени 2018 р., і він її підтримав.
Іван Дзюба: “Чи справедливою
була оцінка сучасників?”
“І всетаки: чи справедливою була оцінка сучасників? Мабуть, не зовсім. Щодо українських друзів Шевченка — тут усе зрозуміло: для них він був Кобзарем, пророком, апостолом, і все, що виходило за межі цього образу, їх тільки огірчувало. А редактори російських журналів? Їм здавалося, що Шевченко пише в дусі російської “сказової” прози чи “фізіологічних нарисів”, які вже виходили з моди і на зміну яким приходила соціальнопсихологічна проза. Так міг думати й Аксаков, тим більше, що він читав тільки одну повість, у другій частині справді не дуже досконалу. Не сприймалася і своєрідність російської мови українського поета — це тільки Гоголю вдалося вщепити російській літературі свою мовну “неправильність”…
У мистецтві нерідко “відставання” від прогресу (чи моди) обертається виграшем. І закиди в несучасності, буває, швидко втрачають резон. Вважалося, що оскільки Шевченко в засланні не читав нових публікацій, то він років на десять відстав від розвитку російської літератури. Це так. Але сьогодні не це має значення. Відставши від нового канону, Шевченко зберіг самобутність, яка нині не має архаїчного вигляду. Вільна композиція, активна присутність автора, багата інформативність, красива апеляція до світу мистецьких явищ, зрештою, те, що тепер дістало назву інтертекстуальності, — це не є архаїкою для сучасної читацької свідомості”10.
Автор прекрасної статті про Шевченкову повість у “Шевченківській енциклопедії” (т. 5) О. В. Боронь доречно зауважує, що “Прогулка с удовольствием и не без морали” насправді перебувала на вістрі ідей свого часу: антикріпосницький протест, утвердження родинних цінностей, душевної краси над меркантильністю, духовності — над багатством, піднесення утопічних уявлень щодо можливості перевиховання жорстоких кріпосників“собачників”. На справедливу думку О. В. Бороня, повість слід порівнювати не так із прозою М. В. Гоголя, М. Ю. Лермонтова чи О. С. Пушкіна, як із творами російських письменників 1820–1840х рр. загалом — таких, як О. О. Бестужев, Ф. М. Глинка, А. О. Погорєльський, М. П. Погодін, В. Ф. Одоєвський, М. О. Полевой, М. М. Загоскін, О. Х. Вельтман та ін. У контексті творчості цих прозаїків і вияскравлюються особливості письменницького бачення Шевченка, своєрідність його повістярського спадку.
Попри все, не забудьмо, як сердечно й тепло закінчив С. Т. Аксаков листа до Шевченка з оцінкою “Прогулки с удовольствием и не без морали”: “Итак, крепко обнимаю Вас заочно. Каждая Ваша строчка доставит мне сердечное удовольствие… Прощайте, будьте здоровы и не забывайте искренне полюбившего Вас, душою преданного Вам С. Аксакова”.
Так само пам’ятаймо, що саме російський письменник С. Т. Аксаков особливо наголосив “величезний поетичний талант” українського поета Тараса Шевченка і перший оцінив кращі художні моменти повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”: “… Где только Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, — там всё у Вас прекрасно…” Справді, в жодній Шевченковій поемі, в жодному ліричному віршеві ми не знайдемо такого багатства й розмаїття колірних епітетів, асоціацій зображуваного з улюбленими чи знайомими картинами, естампами, статуями, як у російськомовних повістях.
Не випадково М. С. Грушевський, перебуваючи у 1916—1917 рр. на засланні в Москві, задумувався над виданням російськомовних повістей Шевченка. Факт дуже цікавий, враховуючи те, що за шість десятиліть до того С. Т. Аксаков саме в Москві поклав край Шевченковим намірам видати “Прогулку с удовольствием и не без морали” та й інші повісті російською мовою.
Тарас Шевченко: “Ви мені сказали те, про що я сам давнимдавно
думав…”
Критична оцінка російського письменника виявилася для Шевченка несподіваною, бо була протилежною, говорячи поетовим словом, “панегірику” щодо першої частини. Скажімо, в листі до С. Т. Аксакова від 16 лютого 1858 р. Шевченко самокритично писав, що саме перша частина повісті йому “показалась растянутою, вялою”. А головне, у Шевченка справді виникали творчі сумніви щодо його російської прози. “Трудно мне одолеть великороссийский язик…” — писав він у тому ж листі до С. Т. Аксакова.
Оговтавшись, 15 липня Тарас Григорович написав Сергію Тимофійовичу щирі й мужні рядки: “Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давнымдавно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью”.
Справді, після листа з Москви від С. Т. Аксакова поет припинив усі спроби надрукувати будьяку з його російськомовних повістей, а також узагалі перестав писати прозові твори, продовжуючи поетичну творчість.
У своєму листі Шевченко не замкнувся на темі повісті, яку рецензував С. Т. Аксаков, а розповів про свої творчі плани: “Теперь пойду смелее и быстрее и к будущей выставке надеюсь сделать чтонибудь посерьёзнее и оконченнее”. Зокрема Шевченко сповіщав про початок роботи над офортом за картиною Рембрандта ван Рейна “Притча про виноградаря”. (Цей твір, а також офорти “Старець на кладовищі” — за власним малюнком, і “Приятелі” — за картиною російського художника, академіка І. І. Соколова Шевченко показав на виставці в Академії мистецтв у травні 1859 р. Другого вересня 1860 р. за ці та інші роботи Шевченко був удостоєний звання академіка за гравірування).
Отже, Шевченко дотримався обіцянки, даної С. Т. Аксакову ще в квітні 1858 р.: “И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок”. Благородство поетової відповіді виразно відтінив Ю. Я. Барабаш: “Якою була Шевченкова реакція на цей дружній, але суворий вердикт? Може, він послався на свої “революційні” заслуги та інтернаціональні права і натякнув, що, мовляв, не Аксакову, “реакційному” слов’янофілові, годилось би його повчати? Чи обурився з приводу замаху на його внутрішню свободу вибору, зокрема щодо двомовності? Чи почав присягатися у своїй любові до “великої, могутньої” російської мови?..” Поетова відповідь, на справедливу думку Ю. Я. Барабаша, свідчить, що “російськомовні повісті Шевченка не потребують захисту (від цього, ми бачимо, далекий був і сам автор), як, утім, не заслуговують вони й недооцінки”11.
Цими мудрими словами й закінчимо нашу розповідь.
————————————
1 Аксаков Сергій Тимофійович (1791—1859) — російський письменник, автор книжок “Семейная хроника” (1856), “Детские годы Багровавнука” (1858). З ним у Шевченка склалися дружні стосунки.
2 Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2008. С. 471.
3 Грушевський М. Твори: у 50 т. Т. 3. — Львів, 2005. С. 223.
4 Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 469—470.
5 Шагинян М. Шевченко. — М.: Художественная литература. С. 71.
6 Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко. Життя і творчість. — К., 1959. С. 445.
7 Докладно див. Мельниченко В. Шевченківська Москва. — М.: ОЛМА Медіа Групп, 2009; Його ж. Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”. — М.: Домашня бібліотека, 2013. С. 512. — 547.
8 Тамарченко Д. Творчість Тараса Шевченка і російська революційнодемократична література. — К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1944. С. 45.
9 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 6. — К., 2015. С. 91.
10 Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 471—472.
11 Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К.: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2006. С. 687.
