Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Юрій Мушкетик завжди весною прокидався рано. Я часто дивився з балкона на свого сусіда, який чи не щоранку виходив у буйний від квітів і кущів бузку сад. Робив зарядку. Присідав, прогинався, а то й на якусь мить застигав — задумувався, сягаючи поглядом у височінь. Його густе, сиве волосся, здавалося, дзвеніло сріблом від зливи сонячних промінців. Письменник зачудовано дивився із захопленням на цей буйноцвітний світ, а я намагався здогадатися, про що він думає в ці хвилини замрій. Можливо, тоді замислювався ним роман “У пастці”, роїлися в голові думки, які письменник “віддавав” героєві твору Петру Максимовичу про вселенський, непорушний, вічний закон, космічну програму, завдяки якій існує та розвивається світ живої і неживої природи: “Світ створила якась сила. Нехай навіть самосила. І втручатися, намагатися міняти його — безглуздя. Я думаю, програма не гине. Тоді — світ безсмертний. Тобто в його основі — якась духовність. З неї все”.
Світ безсмертний, і Україна безсмертна, вірив Мушкетик, а людина? Смертна. Що ж, людина смертна. Та вона живе, бореться, творить заради того, щоб жила Батьківщина, щоб смертна людина робила все для безсмертя свого народу, своєї Батьківщини. Бо запорукою безсмертя рідного народу, своєї Батьківщини є творена людиною духовність.
Юрій Михайлович не боявся смерті. Боявся самотності, та й то в останні місяці життя, коли не міг читати — стрімко згасав зір, писати не було змоги. Під час наших зустрічей то в мене в садку чи вдома, то в його робочому кабінеті чи на лавочці перед будинком Юрій Мушкетик часто згадував античних мислителів Сенеку, Платона, Сократа, вражався їхнім стоїчним спокоєм і мужньою поставою в останні дні і хвилини відходу за межі земного життя. Я ж намагався повернути нашу бесіду на спогади, на першоспонуки написання ним повістей “Суд над Сенекою”, “Смерть Сократа”, “Диявол не спить”. Юрій Михайлович радо “куплявся” на ці мої навернення його до своєї творчості, особливо до історичних романів і повістей. Розговорився Юрій Михайлович про повість “Смерть Сократа”, яка з’явилася друком понад 10 років тому.
— Я так і не утвердився в остаточній думці, чому цей філософ, достойний афінський громадянин, який знав, що суд буде несправедливим, що афінська демократія в його випадку чинить злочин, відмовився тікати з в’язниці, не став просити суд, щоб його вислали у вигнання, а свідомо прирік себе на смерть, — оповідав письменник.
Та ні, Юрій Михайлович знав, про це він чітко заявив у цій повісті, що Сократ не міг відмовитися від своїх поглядів, від своїх переконань, бо якби врятував своє життя втечею чи засланням, то це означало для нього зраду самого себе. Тоді він би опустив свою душу в морок, його дух би занепав, бо як писав Сенека, “наш володар — це дух”. Античний філософ заповідав: “…Лікувати треба дух: від нього ж і думки, і слова; від нього — наш вигляд, вираз обличчя, хода. Коли дух здоровий, повний снаги, то й мова сильна, смілива, мужня; занепадає дух — валиться з ним усе інше”.
Юрій Михайлович вражав мене своєю силою духу, своїм діяльним співпереживанням тих проблем, які поставали перед Україною. Буквально в останні роки свого життя він публіцистичним пером прагнув просвітити людські душу істиною національної історії і сучасного буття. Згадую бодай ті статті Юрія Мушкетика, які друкувалися в “Літературній Україні”, в “Слові Просвіти”… Це — “Нам пора для України жити”, “Чого ми такі?”, “Є в світі Бог”, “Звідки прийшла і куди пішла Земля Руська”, “Українці донині і прісно”, “Зняти полуду з очей”, “Полуботок”, “Націоналіст” …
А хіба не заради історичного просвітлення отруєної московською блекотою суспільної свідомости писав він свої історичні романи і повісті — від першої повісті “Семен Палій”, “Гайдамаки”, до романів “Яса”, “Гетьманський скарб”, “На брата брат”, “Останній гетьман” — і це не повний перелік.
Я приходив до Юрія Михайловича то з “Моральними листами до Люцілія”, то з двотомним дослідженням Вільяма Ширера “Злет і падіння Третього Райху” — письменник просив мене щось йому почитати. Намагаючись якось його підбадьорити, я зачитав роздуми Сенеки про старість: “Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо її, покохаймо її! Багата втіхами вона, якщо лише знаєш, як нею користуватися. Плоди найсмачніші, коли минаються”.
Юрій Мушкетик помовчав, журно похитав головою і промовив:
— Які втіхи на старості? Ще нещодавно була в мене одна втіха — писання. А зараз… Рядка не бачу.
На робочому столі біля комп’ютера лежали нещодавно видрукувані видавництвом “Фоліо” до його 90ліття книжечки “Плацдарм. Жорстоке милосердя” і “Торнадо”. Донька Леся мені ці видання принесла якось до Інституту, але без автографа автора. Я узяв їх з собою, коли провідував ще в квітні Юрія Михайловича. Попросив підписати. Він заперечливо махнув рукою, сказав: “Хіба потім…”
Здається, письменник більше в руки ручки і не брав. Ми тільки говорили. Юрій Михайлович дуже часто згадував період війни з фашизмом, про родину, особливо про матір, говорив про сучасну драматичну ситуацію, спричинену агресією путінської Росії. Мушкетик говорив про те, що тисячі і тисячі українців віками клали голови за свободу свого народу, жертовно гинули під різними прапорами в ім’я свободи, але як тільки здобували волю, зразу ж потрапляли в пастку нової неволі. Згасала вітальна енергія, слабшала колективна воля, втрачалася спонука до подальшої боротьби, бо високих духом, жертовних, елітних викошувала смерть. І знову треба було окрилювати вірою народ, нарощувати націю прагненням державного самоздійснення, формувати в новому поколінні національну ідентичність, аби з’явилася критична маса провідників нації, духовне ядро народу, з якого б пульсували могутні ідейні струми національної енергії.
Це ж завдання, був переконаний письменник, постає перед нами й нині. Бо духовна і моральна деградація українського суспільства наростає, і вона во стократ страшніша за економічну кризу. Адже економічна криза, яка накрила Україну найчорнішим крилом, спричинена і агресією путінською Росією, спровокована моральним цинізмом, моральною безвідповідальністю політичної та бізнесової еліти, тими, хто, за Шевченком, заразився “криводушієм”, котрі “орють лихо, лихом засівають”, неправді поклоняються. Хоча й нещадно суворо, але справедливо. Справді, духовний і моральний стан українського суспільства критичний. Особливо вражає, навіть жахає моральна деградація тих, хто при владі, хто розкошує в багатстві, часто з цинічною відвертістю демонструє цю розкіш. Що робити? Перспективи наші сумнівні, огорнуті в драматичні “шати”. Письменник стверджував, що в цьому мороці загроз (як тут не згадати його роман “Морок”), які витворила сучасна цивілізація, крім перспективи самознищення людини, живе надія “відкрити світову гармонію і перенести її на землю, й таким чином людина самовпорядкується, самовдосконалиться, гармонізується”.
Давня, але в наш час особливо актуальна проблема моральної відповідальності людини, її дієздатності. Йдеться про зміну етичних пріоритетів, переведення орієнтирів із внутрішньої моралі, моральної автономії до моралі відповідальності за довколишній світ, майбутнє планети, до моральної дієздатності людини. На наших очах відбувається надзвичайно прискорений процес протистояння глобальної, транснаціональної, універсальної культурної потуги і національних культурних форм буття, традиційних засад і принципів життя етносу в сприятливому для збереження національного генофонду природному середовищі. І першими симптомами розмивання визначальних засад формування національного образу культури та пригнічення процесу її функціонування є духовне ослаблення людини, її моральна деградація.
Непогамована жадоба багатства, хтиве смакування розкішшю, морально не контрольований кар’єрний егоїзм, зневажливе ставлення до української мови, культури, історії, покірна готовність прислужитися багатшому сусідові задля власної вигоди — хіба все це не викликає тривогу і обурення народу, який бачить моральне розтління тих, хто пригрівся біля урядового і фінансовобізнесового керма і не поспішає прислухатися до пророчих застережень Шевченка:
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!..
Хтохто, а Шевченко мав моральне право судити цих “синів сердешної України” за те, що вони сплять у рабстві, і народ не будять від цього сну, бо сам хоча й перебував у найбільшому рабстві, проте був розкутою людиною, вільною в неволі. В його душі сяяло світло любові до ближнього, до упослідженого українця, до духовно знесиленої України, хоча вона, його душа, була вражена найбільшим болем — болем за свою убогу Україну.
Мова про самопожертву, про моральну готовність віддати життя за батьківщину не випадкова в романах “Морок”, “У пастці”, “Плацдарм”, “Біль”, “Крапля крові”, “Біла тінь”… Герої або перебувають в епіцентрі критичної ситуації, або на її пограниччі — обставини виводять героїв на грань остаточного вибору, бо наступає час тотальної зневіри.
— “У кожного свій плацдарм”. Цими словами Ви розпочали роман “Плацдарм”. Кожна нація має свій плацдарм — свою землю, Батьківщину, свої національні цінності, свою славу, віру, пам’ять, дух, мораль, свої символи, перекази і легенди. Свої святині. “Палені, топтані ті святині, але вони живуть, бо вони святині. Твого Духу, твоєї Незнищенності, Пам’яті Вольного Народу, нагадують про величні, хоч часом і гіркі минулі часи, і не дають заснути нашій Тривозі, Совісті, нашій Правді”, — звертаєтеся Ви до свого читача, до сучасника, — говорив я, цитуючи його слова з роману “Плацдарм”.
Ми ведемо тиху розмову, сидячи на лавочці навпроти будинку Юрія Михайловича. Письменник обіперся обома руками на костур, схилив голову на руки і мовчав. Я ж говоривговорив…
— Національні святині необхідно не лише берегти, а й “вживлювати” у свідомість нації та з їхньою допомогою формувати своєрідний духовний “озоновий шар”, який би захищав націю від руйнівного вторгнення метеоритів уніфікації, стандартизації, космополітизму. Ця місія покладається на національну еліту, на “аристократію таланту” (Густав Шпет), яка й повинна створити ідеологію національного духу, нову духовну ідеологію. Ще Геґель визначав: “Держава є власне Дух народу”, переконуючи, що цей “Дух народу” має бути культурно організований і втілений у форму “націїдержави”.
Юрій Мушкетик схвально покивав головою, я ж нагадав йому про те, що він послідовно стверджував: неможливо досягти національної єдності суспільства без єдності духовної. Але духовну єдність набути вкрай важко, бо це єднання на рівні індивідуальностей, окремих особистостей, які досягли внутрішньої свободи завдяки самопізнанню, самовідкриттю. Як писав Іван Франко у вірші “Мамоприродо!”:
І — що найвище — ми
самих себе відкрили!
Відкрили власну душу,
заглянули в верстат своїх думок,
свого чуття, бажання і змагання…
Душа — це один із універсальних вимірів людини, оскільки не осягається логікою той інший, глибинний і загадковий світ, світ ірраціональний, наповнений емоціями, уявою, фантазією, почуттями, пристрастями…
Ще неоплатоніки, передусім один із найяскравіших представників цієї філософської течії Плотін, вважали, що тільки завдяки принципу еманації можна пояснити зародження і розвиток світу від Першопочатку до Світової Душі, до Духу, окремих душ і неживої матерії.
Кожна національна культура в своєму повному, елітному, вершинному вияві органічнодуховна. Творення культури — унікальний процес оприявлення яскравої творчої особистості, в душі якої і криється таємниця духу митця і його часу.
Креативна сила душі, її енергія є джерелом творчості, а оскільки творчість, мистецтво є ірраціональною сферою, в якій владарює уява, фантазія, пристрасть, передчуття, передбачення, то сам творчий процес є сакральним актом, “обдарований” магією езотеричного пізнання.
Культура відкриває людині внутрішні можливості духовного осягнення сфери Абсолюту — сфери зустрічі духу з духом. Духу митця, який внаслідок самоздійснення сягає у своєму творчому осяянні “верховних регістрів Духу” (Сергій Кримський).
Тому нам так важливо в часи згущення сутінків у культурній атмосфері сучасності думати і дбати про життєдіяльну здатність високої духовності, про благодатну силу національної культури. Інакше як, якою силою розвиднити горизонт нашого майбутнього, який затягується полудою раціоналістичноглобалістської перспективи модернізації світу?
Неможливо вирішувати фундаментальні проблеми людського буття без нарощення духовного і морального потенціалу нації, а для цього слід національній, інтелектуальній, духовній еліті активізувати свої зусилля задля духовної реформації українського суспільства, формування духовної єдності української нації. Знову ж згадаймо філософів — Геґеля, який наголошував: саме нації є справжніми індивідуальностями в світовій історії; Канта, який стверджував, що “ідея моральності відноситься до культури”; або зазирнемо ще далі вглиб віків, а саме — до Сократа, який сформулював ідею духовності та визначив роль внутрішнього світу людини.
Мене завжди вражала активність Юрія Мушкетика, який шукав істину в собі заради духовного прозріння і морального зцілення людських душ. Шукав у внутрішній полеміці, в пристрасних діалогах, намагаючись явити світові суперечливий драматизм історичних і сучасних подій, явищ і процесів. Пізнаючи душу своїх героїв, Юрій Мушкетик висвітлював глибини власної душі, яка, співпереживаючи, намагається творчим самовираженням очистити душі інших від усякої скверни — від жадоби збагачення, користолюбства, бездумного, бездіяльного проживання свого віку, національного нігілізму, історичного безпам’ятства, — та відкрити приховане в глибинах душі світло. Те світло — сила духу, завдяки якому й виходить людська душа з мороку, пітьми, виривається із пастки моральних компромісів на плацдарм національної віри й відповідальності та своїм духовним світлом розганяє морок у інших душах, долаючи зло.
Письменник творив гостроконфліктні, драматичні ситуації для того, щоб вийти на якесь однозначне розв’язання ситуації, на моральний присуд чи авторське заперечення зла. Він проникав обережно, з особливим тактом у глибини духовного єства людини, аби не травмувати душу, аби не втрутитися авторським судженням, своєю емоційною реакцією в органіку самоздійснення характерів і конфліктів.
…Як жаль мені, що я вже не побачу з балкона патріарха української літератури, який усміхається чистому весняному ранку, задивленим у небо соснам, пишним, мов кетяги винограду, гронам білого і рожевого бузку. Всетаки я думаю, що для Юрія Михайловича вік похилий був приємним, бо вповні був заповнений творчістю крім, мабуть, останнього року, коли хвороби і втрата зору обмежили його дивовижну творчу енергійність. Але дух його був бадьорий, упевнений, а розум тверезий і світлий. Полишив цей земний світ патріарх української літератури з вірою в безсмертя цього світу, в основі якого, вірив він, має бути духовність.
