За покликом шляхетної мети

До 80-річчя Василя Василашка

Іван ЮЩУК,
професор, заслужений діяч науки і  техніки України, член НСПУ

Невелика кімната. На стінах полиці з книгами, посередині довгий стіл зі стільцями обабіч. Біля вікна комп’ютер, телефон. Вікно дивиться на площу перед Олімпійським стадіоном. На столі — план лекційних заходів на червень.
Я в робочому кабінеті вченого секретаря Товариства “Знання” України, відомого журналіста України, члена правління Київської міської організації Національної спілки письменників України, члена головної ради Товариства “Просвіта” Василя Василашка. Він сидить навпроти мене. Обличчя моложаве, тільки біля очей зморшки, очі ясні, проникливі,  мова жвава, часом поспішна. 20 червня йому буде вісімдесят. Є що згадати.
Людина починається з дитинства. Село Куражин на Хмельниччині, на горі над Дністром. Не велике й не мале: до півтисячі дворів. Хата край села. У селі семирічна школа.
Іде урок у другому класі. Діти як діти — розшумілися. Учитель піднімає вказівний палець, спрямовує його позад себе і каже: “Берія все бачить і чує”. Клас нишкне. Але одного разу вчитель тицьнув пальцем у голе місце на стіні: причиною цього був Василько Василашко і грубка, у якій палилося. Якось усе обійшлося, але Василь Федорович на все життя запам’ятав, як небезпечно так поводитися з такими високими персонами: тато з мамою розповіли — у селі за тої влади зникло 108 чоловік.
Думка в дитини пульсує навколо імені Тараса Шевченка: він знає, що є його книжка, така, як Євангелія в церкві, — “Кобзар”, але в селі її нема, є лише збірки його віршів. Кажуть, таку книжку має дяк із сусіднього села. Іде сам до дяка. З Куражина у Малу Шурку. Розчулений дяк дарує восьмирічному хлопчині “Кобзаря”, той за літо прочитує його повністю, щось вивчає напам’ять, хоч не все ще розуміє, але впевнений: з часом розумітиме.
Пізніше Василь Василашко запише, згадуючи про цю подію:
Шевченко мій — це від дяка “Кобзар”,
В селі чужім дарований малому,
Поміж хлібами ніс я Божий дар,
Бо напуття́ було: “Молись по ньому!”
Підходив до кінця сьомий клас. Річечка в селі набухла й знесла старенький місток, по якому діти ходили до школи. Доводилося їм переходити вбрід, мочити ноги в холодній воді… А голова сільради Валер’янов не поспішав ставити новий, хоч Василів батько звертався до нього. І не тільки. Тоді Василько вирішує написати в районну газету — і допомогло. Молодий Василашко остаточно утверджується в думці: буде журналістом, друковане слово допомагає людям. І раніше була така мрія: його рідний дядько працював у  районній газеті.
Після закінчення середньої школи Василь Василашко, в якого було вже кілька надрукованих статей і віршів, пробує вступити на історичний факультет: зацікавила історія України, проте не вистачило одного бала. І з журналістикою, підказували, було б те саме. Історики, журналісти та ще правники мали бути безвідмовними й гарантованими служниками режиму .
Вступає до Кам’янець-Подільського культосвітнього технікуму: йдеться таки про культуру. Тут на засіданні літературного гуртка, що його вів проректор Кам’янець-Подільського педагогічному інституті (заснованого ще Іваном Огієнком), він випадково знайомиться з відомим байкарем Микитою Годованцем, який нещодавно повернувся в Україну після сибірської каторги. Багата українська мова, вишита сорочка, замилування українською піснею справляє виняткове враження на юнака й міцно утверджує його в українськості. Пізніше Василь Василашко напише нарис “Байка — за  колючим дротом”, розповість про відомого і невідомого  Микиту Годованця.
Працюючи завідувачем клубу в сусідньому селі Іванківці, організовує культурне дозвілля молоді, готує вистави, підтримує народні звичаї. Але недовго — мобілізували до армії. Служачи на Сахаліні, передплачує журнал “Дніпро”, щоб не відвикати від рідної мови, надсилає в Україну свої твори для друку. Під кінець служби йому запропонували вступити в партію — вступив, бо мріяв стати журналістом. Пригадує, капітан Камінський застеріг: “Не будеш у партії — не приймуть на факультет журналістики”.
Студент факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка Василь Василашко веде відділ культури в молодіжній газеті, а по закінченні вишу потрапляє на комсомольську роботу і нарешті, як добрий знавець мови “аборигенів”, у центральний апарат ЦК ЛКСМУ — перекладати, редагувати.
Ось як Василь Федорович згадує про один епізод роботи в цій установі (скорочено):
“Зайшов колега й запропонував підписати лист з осудом Івана Дзюби. За книжку “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
— Але ж Дзюби я не читав.
— А воно тобі треба? Хто його читав. Читай відгуки в пресі…
Певне, почувши через прочинені в бібліо­теку двері мою відмову підписати колективний лист осуду, до мене в кабінет зайшла завідувачка бібліотеки Жанна Ігорівна.
— Василю Федоровичу, підпишіть того листа…
— Чому?
— Вас можуть  звільнити з роботи в нас…
— Як, за те, що не підписав? Це ж справа добровільна…
— Вона то добровільна, але хто відмовлявся ставити свій підпис під таким листом, той невдовзі шукав іншу роботу”.
Не підписав. Якось обійшлося, хоч знайомих за таку відмову познімали з роботи, зокрема у видавництві “Молодь”.
Потім працював ученим секретарем правління Товариства “Знання” УРСР. Тоді видав першу збірку своїх поезій “Течія доріг” (1981), що досі друкувалися в журналах, газетах. У ній були ті рядки, що стали лейтмотивом його творчості:
Чи ти мові чужій
Будеш вірним до скону,
Коли не вірний своїй —
Від ганьби не борониш?
Але цю строфу довелося зняти, щоб урятувати саму збірку. Проте все-таки ідея української ідентичності в збірці збереглася, про що свідчить перший у ній вірш “Живиця”. Перша книжка і перший вірш — про мову!
Де рана у сосни ятриться,
Як буря віти гне, лама,
Скипає не сосна — живиця,
Що й злам заживлює сама…
Якби так в сонці бурштиновім,
У плині творчості-ріки
Родилось і живиця-слово
На радість людям, на віки.
Нарешті Василь Василашко дістає змогу впливати на видавничу політику в Україні. Він з початком “горбачовської відлиги”  працює головним редактором Головної редколегії художньої, навчальної і дитячої літератури Держкомвидаву УРСР. Далі, ще за радянського режиму, стає головним редактором потужного видавництва дитячої літератури “Веселка”. Разом з однодумцем директором видавництва Яремою Гояном домагається розширення серії “Шкільна бібліотека”. Відкривають престижні серії “Гетьмани України”, “Кошові Запорозької Січі”, “Перша книжка генія”, українські народні казки, міфи народів світу тощо. А наклади? Скажімо, наклад поетичної збірки Євгена Гуцала для малят “Без дороги ходить дощ” сягнув понад півмільйона примірників, перше видання поетичної збірки Василя Василашка “Чи Україні ти син?” нараховувало 58 тисяч примірників. Українську книгу “Веселка” поширювала в Крим, на схід і південь України і за її межі, у більше ста країн світу!
Ось один з епізодів праці Василя Василашка у “Веселці” в спогадах Яреми Гояна: “Я пригадую, як ти [Василь Федорович] приніс текст “Букваря” [Тараса Шевченка], який залишався в одному примірнику в Інституті літератури АН України, і я тебе зразу підтримав, доручив редактору Миколі Ілляшу і художньому відділу готувати видання, і за браку коштів ми перевидали його фотокопію з передмовою Олеся Гончара, науковими коментарями, ілюстраціями картин Шевченка  фантастичним, як на нині, тиражем — 100 тисяч, що блискавично розійшовся”.
Те, що українці в 1991 році одностайно проголосували за свою незалежність, чи й не заслуга також видавництва “Веселка”? Такі книги й тепер потрібні, як хліб насущний, для національно-патріотичного виховання молоді, для збереження незалежності України, але ніхто, ніхто із “власть імущих” не дбає про це сьогодні!
Пізніше, будучи начальником Головного управління координації діяльності державних ЗМІ в Міністерстві інформації України, Василь Василашко намагався спільно з НСПУ, “Просвітою”, НСЖУ утвердити українську мову в засобах масової інформації, організовував Всеукраїнські дні українськомовної преси і книги у східних і південних регіонах країни, перші Всеукраїнські конкурси періодичних видань щодо утвердження української мови як державної. Саме за це на пропозицію Спілки журналістів України йому було присвоєно звання “Заслужений журналіст України”.
Але згодом вирішальними виявилися гроші, які були й залишилися в руках колишніх босів антиукраїнської номенклатури. Вони ж фінансово зруйнували і “Веселку”, і “Дніпро”, і взагалі українське книговидавництво.
Двадцять років Василь Федорович працює вченим секретарем правління Товариства “Знання” України. В регіонах України діють обласні організації Товариства, які об’єднують інтелектуальний потенціал нації: науковців, діячів культури, працівників освіти, охорони здоров’я. Василь Василашко разом з головою правління Василем Кушерцем постійно розробляє тематику лекцій і план заходів, спрямованих на поширення наукових знань, висвітлення досягнень культури, утвердження національної самосвідомості в суспільстві, піднесення його інтелектуального й морального рівня, залучає до цього викладачів, професорів, працівників науки й культури. “Змінюються методики і форми роботи, але вплив на свідомість людини, задоволення її потреб в інформації, розвитку інтелекту молодих людей, набуття нових знань для старших людей — вибудовує канву сучасної діяльності Товариства”, — каже Василь Василашко. Ці матеріали публікуються в Інтернеті на сайті Товариства “Знання” України.
Він і сам автор низки актуальних публіцистичних розвідок — книжок з промовистими назвами “Україні — українську!”, “Через терни — до України” (у співавторстві з Василем Кушерцем), “Відроджуймось — не перероджуймось”, “Шевченко — мій!”, “Голодомор на теренах Поділля і Донбасу”(у співавторстві з Петром Швецем), “У пеклі голодоморів” тощо.
Про останню книжку йшлося в “Слові Просвіти” за 14 лютого 2019 року, зверну увагу на видану коштом самого автора збірку “Відроджуймось — не перероджуймось”. Назва книжки афористична, і починається вона афоризмами про мову. Ідею добірки вміщених тут Василашкових віршів про мову, мабуть, найстисліше передають рядки:
Де ж честь твоя, як найсвятіше губиш —
У ріднім домі рідну мову зрадив?!
Василь Василашко розповідає, як Шевченка високо шанують у світі, і його серце стискається від болю, що в Україні,  буває, нехтують нашим генієм: “Згадав я, як наприкінці 80-х років мій син Андрій, учень 155-ї школи Києва з українською мовою викладання, прийшов зі школи і обурився, що в сусідній школі деякі учні на уроках української мови і літератури грають у хрестики-нулики, морський бій, відгадують кросворди. Ще й хизуються тим!” За порадою батька син пише статтю “Відпочивати від Шевченка?”, і її, хоч як дивно, надрукувала “Радянська освіта”, бо й там  працювали люди, яким це боліло.
“Добре, що Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, — пише Василь Василашко, — генії такого масштабу, що коли вирубували з пам’яті нашого народу більшу частину його інтелектуального і духовного цвіту, то в нас і тоді не складалося враження, що ми  бідніші за інші народи”. А заміри відлучити нас від наших геніїв були і, на жаль, ще не перевелися.
І насамперед через мову: відберуть мову — пустять по світу духовними жебраками. Через те Василь Василашко ретельно зібрав матеріал “Основні заборони щодо української мови” — не тільки в Російській імперії, царській і радянській, а й у Польщі, Румунії, Австро-Угорщині. Можна лише дивуватися, якою небезпечною була українська мова для всіх колонізаторів. У наступній статті автор констатує: “Загалом за час 350-річної залежності від Росії — від “добровільного возз’єднання” у 1654 р. до “роз’єднання” у 1991 р. — історики налічують понад 300 заборон  мови української — указів, постанов, рішень, наказів тощо”.
Незаперечний висновок: “Отож дбаймо про державну мову, як дбають  дужі нації, як роблять це у Парижі, Берліні, Римі. Як дбає Росія…” Бо, зрештою, доки ми повинні потурати цинічним зарозумілим нахабам?  У нас є Конституція, у ній названо державну мову, а Конституційний Суд дав офіційне, яке не підлягає оскарженню, тлумачення мовної конституційної статті. Тому, я гадаю, витяг з цього історичного рішення не випадково потрапив до книжки “Відроджуймось — не перероджуймось” як окрема позиція.
Василь Василашко згадує стосунки з різними людьми, а їх у нього, можна здогадуватися, було чимало — і знаходить для кожного добре слово. Ярема Гоян, з яким Василь Федорович пропрацював майже  десять років, звертає увагу на його прихильну вдачу: “Душа Василя святиться у молитві, душа добра і ласкава, відкрита світу білому і сповнена любові до людей, душа сина України, душа поета!”
Так, Василь Василашко насамперед таки поет — поет, сповнений любові до рідного краю, до України. І ця любов вела й веде його по життю:
Україно, в паростках надій,
Із широкою, як степ, душею,
В думі сивій, волі молодій
Переймаюсь долею твоєю.
Василь Василашко відомий як автор поетичних збірок “Течія доріг”, “Ясинець”, “Чи Україні ти син?” (за цю збірку поет був відзначений 1995 року Державною премією імені Лесі Українки), “Усміхнись веселкою з грози”, “Заговори, щоб я тебе побачив” , “Казка-байка: чесний Лис” та інші. Він автор багатьох поетичних публікацій у журналах, газетах, збірниках. Його вірші мелодійні, часто дотепні, з певною домішкою публіцистичності (бо ж спрямовані на читача), як правило, лаконічні, без закучерявленості, мова метафорична. Мабуть, тому вони легко лягають на музику: понад 70 його поетичних текстів стали піснями.
Його вірші найчастіше адресовані дітям (має п’ять онуків). Така переважно і його остання збірка “Заговори, щоб я тебе побачив”, за яку автор був відзначений мистецькою премією “Київ” імені Євгена Плужника, втретє перевидана з доповнен­нями у “Веселці”. Основна  тема в ній — мова як запорука нашої незалежності й належного місця в світовому співтоваристві.
Затуляли,  мій сину, чужинці нам рот,
Закидали аркан на святу нашу мову,
Вилив душу в пісні український народ,
І живе мій народ у співучому слові.
Мова — то люди, а люди — то мова. Яка людина, така й мова. У лицемірної людини чужа мова служить фальшивою маскою, за якою, як їй здається, мовби не видно вбогої суті. Але ж уже сама ця мова нерідко є свідченням внутрішньої духовної порожнечі, навіть якщо вона, чужа мова в устах українця, бундючна й граматично правильна. Отже, заговори — і всі збагнуть, хто ти.
Василь Василашко то з обуренням, то зі співчуттям говорить про тих, хто зрікся рідного слова. Скільки такі люди втрачають у духовному розвиткові, як вони збіднюють себе й своє оточення!
В іншому місці Василь Василашко докладно обґрунтував  свою і нашу шляхетну мету: “Правителі Росії, Польщі, Австрії, Угорщини, Чехії, Румунії і Радянського Союзу руйнували умови національної самоідентифікації. Візьмемо останні сто років. Зросійщення джерел інформації, цінностей, ідеологічних орієнтацій, ідеалів в асимільованих українців привело до знищення їхньої національної свідомості і намертво вживило в їхні душі колабораційні настрої. Ми отримали страшний результат неоколонізаторської політики на сході і півдні України. Національна гідність сходу і півдня гинула разом з її носіями, коли голодом в 1932—1933 роках сталінський режим виморив 15% населення України. Як гідність еліти могла не послабнути від знищення тим же ж режимом у 30-х роках ХХ століття майже 80% української інтелігенції?  В одній зі своїх статтей “Урок української – урок історії” (Просвіта, 2002 р.) я писав, що у нас “витлумлювали і почуття самоповаги. Нам нав’язали такий “комплекс малороса”, що наші “державні вужі” плазували перед імперією. Принижували нас, зомбуючи міфами про месіанську роль Росії, ганьбили наш патріотизм як “буржуазний націоналізм”.
Ми вистояли, бо наша мова — то пісня, яка переливалася з уст в уста зі століття в століття. З піснею наші найвіддаленіші предки “просо сіяли”, з піснею козаки за світ вставали, у похід ідучи, “на Січі — думали піснями”, як справедливо стверджує поет. Пісню на втіху й розраду людям несли із села в село, із міста в місто незрячі кобзарі, яких підступно розстріляли в ганебні 30-ті минулого століття. Пісня, скроплена вечоровою росою й гіркими сльозами, підтримувала й рятувала наш народ і нашу мову в дні тяжкої неволі. Любов між людьми проростала з любові до рідної пісні. Вона дала нам і світові геніального Тараса Шевченка. Нашою піснею захоплювався світ. Тож як нам не берегти її, як нам її не плекати?
Відмовитися від свого — це значить служити чужинцеві. Це значить іти “під хомут, не лиш до Пушкіна, а й до Сибіру, во глубину сибирских руд”. Щодо цього, то в нас досвіду хоч відбавляй. Ми добре пам’ятаємо й “гарматну мову Муравйова”, і “чорні ворони” на вулицях наших міст, і керовані з Кремля українські голодомори, і постійні пошуки “українських буржуазних…” Бо “орел двоглавий — не двомовний” і сльозам не вірить; він ніколи таким не був і таким не буде ніколи, як і те зозуленя, що крила розпрямляє тільки для того, аби виштовхати господаря з власного гнізда, а не підтримати його. На інше й не сподіваймося. Пам’ятаймо: “Йде інша мова по вкраїнську душу”. Тож будьмо пильні, — закликає поет.
Але й у відчай впадати нам не личить. У нас є Шевченко — наша школа шкіл. Його слово “спати не дає думкам про тебе, рідний краю”. Пильнуймо його, того віщого слова, бо з нього “виростає храм душі, де завжди — Бог і Україна”. Будьмо толерантні, але не м’якотілі й по-рабському догідливі. Бо сором чужинцям здаватись на поталу на своїй землі, рясно политій кров’ю предків. Усякий малий чи великий відступ від свого кревного — це зрада. “Зрада починається зі зради мови”. Юда зрадив Христа, а ти — рідну мову в країні рідній, святу основу нації; і те, і те — зрада, а за зраду завжди розплачуються покарою, як той Юда в зашморзі на осиці.
Рідне слово, спаяне з рідною землею, творить наш неповторний, лише нам близький і зрозумілий світ. Тільки так! Бо “гублять сув’язь духовну світи, якщо в рід не вкорінена мова”.
Крім виконання своїх безпосередніх обов’язків ученого секретаря Товариства “Знання” України, Василь Василашко на громадських засадах бере активну участь у роботі “Просвіти”, раз по раз виступає перед учнями, студентами, по радіо, у пресі, доносить людям українську ідею, багато років очолює журі Всеукраїнського конкурсу юних: “Я гордий тим, що українець зроду!”. Його дружина Галина Юріївна любовно піклується про нього. Сім’я — мініатюрна модель держави: спільна мова, спільні турботи, спільні здобутки. Тож і далі Василь Василашко – віримо! — не опускатиме рук, бо, як він каже: “Мета в нас одна — духовне збагачення і консолідація українського суспільства, розвиток і процвітання України”. Низький уклін Василеві Федоровичу Василашкові за його працю!

Іван ЮЩУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment