Г. М. ПИЛИПЕНКО,
старший науковий співробітник Новоград-Волинського літературно-меморіального музею Лесі Українки
Екзотика незвіданих країв завжди вабила Лесю Українку. За спогадами сестри Ольги Косач-Кривинюк, вона знала дев’ять іноземних мов. Упродовж 1890—1891 рр. написала підручник “Стародавня історія східних народів”. За кордоном бувала неодноразово. Хоча подорожувала здебільшого не як туристка, а як пацієнтка, активно цікавилася культурним і політичним життям зарубіжних країн.
Так, 1891 року вирушає до Австро-Угорщини з надією на те, що їй зроблять операцію на правій нозі і “митарства нарешті скінчаться”. В одному з листів до брата Михайла Косача вона ділиться враженнями: “Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) — Parlament — все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури… Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема”.
“Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ, кращий світ, вільніший, — пише дядьку М. Драгоманову. — Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно… Потім трохи затемнилось теє ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим і тутешнім життям …осліпив мене. Багато значить, певне, і те, що в’їхала я у самісінькі вибори, себто в таку пору, коли навіть в Галичині все ожило і заворушилось. Ті різні передвиборчі збори, наради, промови, товариства, все то було для мене таке нове, що спершу я не помічала ту силу підкупу, донощицтва, брехні та мошенства, що теж вилізло наверх перед виборами”.
Протягом 1894—1895 рр. гостює у Драгоманових у Болгарії. “Тутешня сторона не дуже мені до сподоби, — пише Леся Українка, — дикості ще багато… Сама Софія має вид звичайного, сказать би, нашого губернського міста, тільки що княжеський дворець замість усяких “присутствій”.
Коли країною покотилися новини про політичну кризу, і преса писала про “державний переворот” і “революцію”, Леся Укрїнка повідомляла матері: “Щодо тих quasi революцій болгарських, що у наших газетах писали, то се наполовину була брехня. Рада була на той час в гостях, верталася додому через усе місто і не побачила революції”.
На початку 1899 р. поетеса вирушає до Німеччини. Майже півроку вона лікується в клініці Бергмана в Берліні. Так описує місто: “Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить нічого. Тут, властиве, три міста: підземне, наземне і надземне… Найбільше мене вражає не так той рух, що видно вдень, як той, що чутно вночі… починається поправка і прочистка водопроводів і елеваторів і т. і., наче якісь карлики, духи підземні, провадять таємну роботу”.
На початку 1900-х лікується у сонячній Італії. Венецію називає “царицею моря й краси”. У Сан-Ремо її прийняли “як рідну”: “тут і тепліше, і привітніше і природа і люди”. “Гарна сторона, — розповідає про Сицилію, — загальний колорит рожево-золотий, він якось надто гармонізує з маврітанським стилем сливе всіх церков і більших будов у Палермо”.
Італійців називає ґречним, привітним і веселим народом. Однак пише: “Багато тут і англічан, та щось вони мені з погляду не подобаються…: штивні, носа деруть; жінки все страх негарні, нагадують вираз якогось юмориста: “при виде англичанки чувствуется рыбья кость в горле”. Росіян тепер тут сила! Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх “никакая собака не поймет”, хоча “собак” таких, як вони самі, тут повно на кожному кроці”.
У квітні 1908 року німецький професор Ізраелі порадив Лесі Українці лікування в Єгипті. Вона приїхала до Гелуану всередині грудня 1909 р. і зупинилася в готелі-віллі “Контіненталь”. Її друга подорож до Північної Африки відбулася взимку 1911—1912 р., а після того була ще й третя й остання — у 1912—1913 р.
Поетеса цікавилася психологією тамтешнього “мусульманського гаремного жіноцтва”, життям “дітей вулиці”, що зростають зовсім таки “під голим небом”. Її останній (незавершений) твір “Екбаль-Ганем” був написаний на єгипетську тему: про становище арабської жінки.
Відомо, що Леся Українка з деякими перервами проживала в Грузії. Мешкала у містах, де працював її чоловік Климент Квітка, — Тбілісі, Телаві, Кутаїсі, Хоні. 1913 року безнадійно хвору Лесю під наглядом матері перевезли у Сурамі, звідки вона і пішла у вічність.
Вважають, що її перше знайомство з Грузією відбулося у 1895 р. завдяки Нестору Гамбарашвілі, тоді студенту Київського університету, який жив дві зими на квартирі у Косачів. Він ознайомив її з історією й культурою грузинського народу, твором Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”. Слова Лесі Українки назавжди закарбувалися у його пам’яті: “Який цікавий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охоронити себе від всіх напастей і знегод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!”
Із Лесиного листа до Г. Комарової: “Проза життя тут здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточує навколо. В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє “отрочество”.
До речі, на Кавказі була написана — лише за 10—12 днів! — велична драма-феєрія “Лісова пісня”. Письменниця не могла ані спати, ані їсти: перед очима все спливали спогади далекого дитинства.
Хоч би де була Леся Українка, завжди думками линула до рідного краю. Мріяла про кращу долю для свого народу. Неспроста казала: “…я все ж таки трошки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремнісінько гине”.
