Людина, що звучала як Дніпро

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Борис Тен

Оглядаєшся в минуле — й бачиш обличчя видатних людей, яких ти мав щастя знати. І незрідка ловиш себе на думці, що в минулому таких людей значно більше, ніж у сучасному. Може, я помиляюся, оскільки коло моїх знайомств помітно звузилося проти того часу, коли я, впродовж восьми років працюючи у відділі критики “Літ. України”, був в епіцентрі всього літературного життя, а також є ще одна доволі істотна обставина: велике краще бачиться таки з відстані. Тому не ризикну робити такі поспішні заяви на взір: безнадійно дрібніє наша людність, генофонд переводиться і т. ін. Залишу ті теми для компетентніших і сміливіших у діагнозах.
Не можу не розповісти про видатних людей і події з їхнього життя, які мене вразили. Це просто мій обов’язок — нагадати про великих. Відтворити свої враження від них.
Ось він, сивоголовий, мужньовродливий і ще богатирської статури чолов’яга, важко ступає вузенькою алейкою поміж запахущого буйноквіття в Будинку творчості. Про те, що сюди приїхав Борис Тен, мені сказав Іван Дзюб, який говорить про нього майже з благоговінням. Якщо вже сам Дзюб — чоловік унікальний та екзотичний і своєю біографією, і сферою перекладацьких зацікавлень — дивиться на Бориса Тена, як на небожителя, то хто ж тоді Борис Тен?!
Біля першого корпусу зустрічаюся з Загребельним, і він одразу каже: “Знаєш, яка тут подія? Борис Тен приїхав”, і в тоні його виразно відчутно респект до приїжджого. Загребельний — як чоловік ущипливий та іронічний — мало про кого може висловлюватися захоплено. Бо й не на кожному кроці трапляються видатні люди.
Його творчий подвиг — переклад Гомерових “Одіссеї” та “Іліади”. Компетентні люди стверджують: переклад — конгеніальний. Життєвий і творчий подвиг цього чоловіка. Це ж не випадково: в літературних колах Бориса Тена називали Українським Гомером.
Борис Тен уже йде нам назустріч. Кругловидий, уважноокий, велика голова гармонійно пасує до широких плечей. Приязно вітаються із Загребельним. Павло Архипович представляє славетному перекладачеві нас із Дзюбом. Він — як чоловік особливо вихований — каже нам якісь прихильні слова. Дзюба, як колегу по перекладацькому цеху, може, він і знає, а про мене, зеленого неофіта критики, навряд чи й чув. Однак тримається зі мною майже як із рівним. Оце справжній аристократизм і благородство вдачі — людина не наголошує на тому, що між нею і тобою велика соціальна дистанція.
Ми з Дзюбом намагалися делікатно випитати в нього, де він такий феноменальний узявся? Бо ж ніхто спеціально не програмував у ньому поліглота й не наймав для нього здібних гувернерів та й не знав він ніяких творчих семінарів, котрими керують, спрямовуючи допитливих прозелітів на важливі орієнтири, велемудрі ментори. Просто, як мовиться, взявся сам од себе. Жартував: формувався в умовах “порівняльного мовознавства”. Здобуваючи середню освіту (і це — в селі!), вивчав давньогрецьку й латину. Від дядька, який раніше жив у Парижі — його французька. Другий дядько — “американ” (він повернувся з Америки) — давав йому уроки англійської. А вчительнімець охоче навчав старанного хлопця німецької. Поляки, яких чимало жило в Дермані, збагатили його польською. Сусіднє село було чи не всуціль чеським. От ізвідти його чеська.
Після закінчення школи він продовжив освіту в Клеванському духовному училищі, а далі — у Волинській духовній семінарії. Останні два заклади не значилися в його офіційній біографії в довіднику Спілки письменників, як і жодним натяком там не йшлося про його стосунки з релігією взагалі і про церковну діяльність Хомичевського. Отож на час знайомства з ним ми про те зовсім не знали.
Це дуже нагадувало мені історію Миколи Лукаша, який також сам створив себе. Не маючи ніяких опікунів та навчителів, без усяких студій чи семінарів, до тонкощів оволодів стількома мовами й став генієм літературного перекладу.
Потім я глянув на Івана Дзюба, який повів мене до Бориса Тена, й мені — нарешті! — дійшло: він же також із тієї рідкісної породи людей. Здавалося б, абсолютно далекий од гуманітаристики чоловік. Доктор фізикоматематичних наук, що чи не впродовж півстоліття займався науковими проблемами, “попутно” вивчав іноземні мови й випускав одну за одною книги в своїх перекладах. Здається, йому байдуже, з котрої — французької, італійської чи іспанської перекладати. Все робив (принаймні так виглядає збоку) мовби завиграшки. А потім самотужки вивчив японську й цілковито зосередився на перекладах японської літератури.
Це все ті феномени, котрі нам, лінгвістично нездібним, просто важко збагнути. Мусимо визнати: є поміж нас, — але дуже рідко — люди, яких справді поцілував Господь. Бо ж усі інші пояснення звучать не переконливо. Ми часто ловимо себе на приємній думці, що могли б робити набагато більше, бо й наша “стеля” значно вища, аніж ми собі бачимо, але коли доходить до діла, то відразу з гіркотою допевнюємося, що ми просто собі лестимо. Але це — до слова. Таке приходить на думку, коли спілкуєшся з людьми унікального калібру на взір Миколи Лукаша чи Бориса Тена.
У них усе трохи не так, як в інших. Віктор Жежера наголосив на цікавій подробиці (абсолютно в дусі Бориса Тена!): “Переклад “Одіссеї” вони з дружиною перевіряли під запис органної музики — протягом шести років”! Хто з перекладачів може розповісти про щось подібне зі своєї творчої практики?!
До речі, про рівень перекладу та значення українських текстів Гомера у тлумаченні Бориса Тена. Беззаперечний авторитет у поетичному та перекладацькому мистецтві Микола Бажан стверджував, що цьому перекладові може позаздрити будьяка найрозвиненіша література світу. За визнанням російських філологічних експертів, саме Тенів переклад “Одіссеї” та “Іліади” художньо найдовершеніший з усіх, котрі є в слов’янських літературах. У деяких із них — і в російській також — лунають голоси про потребу осучаснити вже відчутно архаїчні переклади. (Тексти, як відомо, також старіють). А Тенів переклад, за висновком Рильського й Бажана, звучить дуже сучасно — здається, Борис Тен назавжди “закрив” тему українського Гомера.
Пристрасний читач Загребельний атакує Бориса Тена запитаннями, хто з них — Есхіл, Евріпід, Арістофан, Софокл, Арістотель, Платон, Горацій — уже є в українських перекладах, бо більшість із них він читав у російських. Виявляється, що майже всіх їх Борис Тен перекладав. Його “труди і дні” (назва відомої Гесіодової поеми) — це ціла бібліотека античної літератури українською мовою.
Потім Загребельний розповів нам про драматичні сюжети життя Миколи Хомичевського, знаного нами як Борис Тен. Про його арешт у тридцяті роки й ув’язнення. За що арешт? “А нізащо! — експресивно мовить Павло Архипович — Тоді серйозної причини для цього не шукали. Вхопили — й засудили!”
Отже, ув’язнення. Аж занадто сприятливе місце для творчої роботи. Можна подумати, що їй підпорядкований увесь тамтешній режим. А подумати наївна людина може так тільки тому, що Хомичевський умудрявся перекладати великих греків та римлян і там. І робив це — уявімо собі — подумки, витягуючи зі своєї феноменальної пам’яті оригінали й заганяючи в неї перекладні тексти.
До речі, до особистого знайомства з Борисом Теном я думав, що він перекладає тільки античних авторів. І яке ж було моє подивування та захоплення, коли я довідався: він знає не лише грецьку та латину, а й англійську, французьку, німецьку, низку слов’янських мов. У його інтерпретаціях зазвучали вкраїнською і Шекспір, і Верлен, і Міцкевич, і Пушкін.
А потім — ще одне відкриття. Вечорами, коли ми прогулювалися серед дерев і квітів, Борис Тен читав свої вірші. Виявилося, що він — і поет. Але пояснив нам: не дуже спокушається покликами музи, бо ж так багато шедеврів світової літератури чекають перекладу на вкраїнську. Тому він свято переконаний: для нашої літератури незрівняно більша користь буде не від його віршування, а від його перекладання. Він поводився зі своїм літературним талантом так, як і його великі сучасники — Микола Лукаш та Григорій Кочур, теж були поетами, але всю свою енергію віддали перекладацтву. Вони були сильнішими за творчий егоїзм, котрий сидить у кожній обдарованій людині.
Справжньою сенсацією для мене стало відкриття, що Хомичевський — ще й композитор. Писав музику. Організував поліський народний хор “Льонок” і довго ним керував. Мав педагогічну, музичну й духовну освіту. Священичий син Микола Хомичевський мав чимало талантів. Це ж саме про таких кажуть: якщо людина справді талановита, то вона талановита в усьому. Справді унікальний випадок.
Перекладач Олекса Синиченко, який тривалий час очолював редакцію зарубіжної літератури Держлітвидаву (нині “Дніпро”) й співпрацював із Борисом Теном та зберіг благоговійне до нього почуття, розповів про його виняткову працелюбність і самовимогливість. Уже прийняті до видання переклади він переробляв і переробляв. У нього мало не силоміць доводилося виривати верстки, котрі він знову й знову перередаговував. Це було як пошуки абсолюту точного вираження, котрого, як відомо не існує. (Згадаймо популярний твір Оноре де Бальзака з однойменною назвою, в котрому зображено до маніакальності невтримно пожадливе прагнення митця досягти омріяний абсолют).
“Коли Борис Тен відчув, що його земний час вичерпується, він поїхав до Києва, щоб попрощатися зі всіма своїм друзями. “Дуже важко було йому всіх обійти, але нічиєї оселі він не поминув…” — згадує Олекса Синиченко в автобіографічній книжці “Свій шлях широкий”. І довго довелося Україні чекати того, хто продовжить Тенову роботу на його високому творчому регістрі. Ще за життя великого перекладача робив перші свої кроки Андрій Содомора, який сьогодні самотіє високою творчою вершиною на полі українськомовної античності. Він підхопив естафету від Бориса Тена і показав себе гідним його творчим спадкоємцем.
Може, це мені тепер так здається, а насправді під час ірпінських зустрічей цього й не було, бо ж молодість завжди динамічно спрямована в завтра й не дуже зосереджена на сьогоднішньому, але мені так хочеться думати, що тоді, дивлячися в пошрамоване зморшками обличчя цього літнього, але ще фізично міцного чоловіка, я відчував, що в нього позаду особливе життя. Що там так багато невідомого — того, що не дуже популярне для розмов, як на ті часи.
Я не знав, що Василь Хомичевський був однією з помітних постатей в Українській автокефальній православній церкві. Усіх її священників репресували, митрополита Василя Липківського розстріляли, а Хомичевському, настоятелеві Київського Софійського собору, а потім храму Петра і Павла на Подолі, пощастило вціліти.
Не знав я, що Хомичевський хрестив сина Костика свого доброго приятеля Миколи Зерова. Старший на сім років за нього, він став для Хомичевського і другом, і ментором. Під його поглядом та доброю опікою робив перші свої літературні кроки Хомичевський. Це було у ті ж двадцяті роки.
Григорій Зленко дослідив публікації невідомого А. Лепського в часописі “Церква й життя” й аргументовано довів, що за цим псевдонімом стоїть Хомичевський. Такий псевдонім, на гадку Зленка, утворено від прізвища Халебського, знаного ще як Павло Алеппський, племінника православного патріарха Макарія; патріарх разом із Павлом побували двічі в Україні 1654го та 1656го роках. Павло Халебський лишив по собі цікаві спогади про мандри. Я видав в адаптованому Миколою Рябим варіанті фрагмент його подорожніх мемуарів “Україна — земля козаків”.
Історик Сергій Білокінь також з’ясував чимало подробиць із того періоду життя Микола Хомичевського й опублікував низку невідомих матеріалів про особливості його церковної діяльності, що відзначалася творчим підходом. Знайшов Білокінь і допис у тодішній газеті, в якому йдеться про те, що Хомичевський — не тільки знавець мов, а й поет. І що цей церковник друкується під загадковим псевдонімом Бористен у вельми далекому від церкви й релігії взагалі журналі “Червоний шлях”. Тільки не йшлося там про його приязнювання з Миколою Зеровим і Максимом Рильським.
Це, до речі, та сторінка життя Миколи Хомичевського, без котрої його біографія виглядає кастрованою. І, взнавши яку, розумієш, чому його допустили в Спілку письменників аж 1957 року. Тоді, коли було засуджено культ особи Сталіна.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment