Надія наша в Конституції…

Яку виконують всі — від президента до коміків

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Хоч дуже часто у нас у всіх відмінках звучить слово “конституція”, проте рідко хто задумується, що воно означає. У всіх енциклопедіях про неї сказано, що це основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило, спираються на конституцію.
Цей і правовий, і політичний термін походить від латинського слова constitutio — установлення, устрій, порядок. В енциклопедіях зафіксовано, що перші конституції з’явилися у середині XVIII ст. 17 вересня 1787 року Основний Закон прийняли США. І він вважається найстаршою Конституцією світу. Нас, українців, часто закликають на неї рівнятися, забуваючи, що саме українська політична думка народила, точніше, відродила традицію суспільних договорів, які нині звуться конституціями. Йдеться про документ, відомий як Бендерська Конституція гетьмана Пилипа Орлика.
Її вважають першою європейською конституцією в сучасному розумінні. Була вона написана 1710 року для встановлення вільної Запорізько-Української Республіки за підтримки короля Швеції Карла XII. Примітна тим, що створила демократичні стандарти поділу влад в управлінні між законодавчою, виконавчою та судовою гілками задовго до опублікування (в 1748 р.) трактату “Про дух законів” французького філософа Монтеск’є. Ця Конституція також обмежила виконавчі повноваження гетьмана та створила козацький парламент, що обирався демократично, під назвою Генеральна Рада.
На жаль, тодішні європейські еліти не розуміли значення України для загальної безпеки Європи. За це нерозуміння довелося заплатити сотні мільйонів життів, які були обірвані у спровокованих або прямо розв’язаних ненаситною Росією війнах. Тому прагнення тодішньої української політичної еліти до здобуття Україною державної політичної самостійності не підтримала Європа, а відтак Конституція Пилипа Орлика ніколи не була реалізована. Тому на нас, українців, світ ще й нині дивиться крізь призму права й ментальності росіян.
Світ також дуже мало знає не лише про найстаршу новочасну європейську конституцію, а й про другу за датою її ухвалення — про Конституцію острівної держави Корсика, ухвалену 1755 року. Звертаю на неї увагу не через рік її ухвалення, а через трагічну долю Корсики. Коли одна частина мешканців клала голови за незалежність, інша частина цього колись італійськомовного (а точніше, одного з діалектів італійської) острова вела сепаратні переговори з французами про продаж острова Франції за борги!
Моторошно про таке читати. Бо щось подібне відбувається нині у нас. Коли частина цвіту нації кладе голови на захист незалежності й соборності, інша частина, яку давно назвали моральною і політичною гниллю, веде сепаратні переговори з нашим ворогом про “дешевий газ”. І розповідає нам різні казки про федералізм, хоч у чинній Конституції чітко сказано, що Україна є унітарною державою. І це не тільки порушення Конституції. Коли у наших сусідів поляків опозиція на початку червня заговорила про потребу поглиблення децентралізації Польщі, вся владна “машина” пропаганди заговорила на повну потужність, що це дуже небезпечний крок до федералізації держави, і що федералізація є загрозою існуванню держави!
І це кажуть там, де російський вплив, а відтак і російська загроза, на порядок менші від впливу і загрози, яку для України становить нині до краю розгнузданий Путіним режим російського шовінізму. Мені дивує, чому за майже 40 днів президентства Володимира Зеленського не було публічних коментарів з приводу тих “ініціатив” путінських лакеїв, які з кожним днем дедалі активніше закидають у голови політично безвідповідального населення України. Чи це лише політична легковажність, без розуміння, до чого така концепція “майбутнього” України може привести? Чи, може, для “приколу” це мовчазне схвалення страшної концепції самознищення держави?
І це аж ніяк не пов’язане з відносно молодим віком Конституції України. Їй щой­но 23 роки. Хоч людина в такому віці несе повну відповідальність за вчинки й слова. На тлі приблизної дати (2300 рік до н. е.) появи найдавнішого серед відомих кодексів, виданого королем Шумеру, Основний Закон України є дуже молодим. Найдавніші з відомих науці законів звільняли від сплати податків сиріт і вдів, а також захищали бідних від лихварства з боку багатих.
Для мене велика загадка, яка ж то — чи гуманітарна, чи якась інша — катастрофа мусила статися на Землі у сиву давнину, і коли вона сталася, що людство в XVIII—XX ст. мусило створювати правову базу, про яку згадується в дуже давніх історичних джерелах. Для мене відповідь на це питання дозволила б глибше зрозуміти причини великої російської політичної катастрофи 2000 р., коли переважна більшість населення РФ проголосувала на тодішніх дочасних президентських виборах за Володимира Путіна.
Залежно від того, як об’єктивно виражена воля законодавця, розрізняють дві групи конституцій: писані й неписані. Писані конституції складено у вигляді юридичних документів та, своєю чергою, поділяються на кодифіковані (єдиний акт у систематизованій формі) та некодифіковані (сукупність кількох документів). Більшість держав світу, зокрема Україна, має писані кодифіковані конституції. Прикладами некодифікованих конституцій є конституції Ізраїлю та Швеції. Неписані конституції становлять рідкісний виняток. До них умовно можна віднести конституції Великої Британії, Нової Зеландії та Канади, де крім писаних документів є й неписані (конституційні звичаї, судові прецеденти, традиції тощо).
До часу більшовицького перевороту в Росії 1917 року, а відтак окупації України більшовицькою Росією, на території України також окрім писаного права дуже поширеними було і неписане, відоме у нас під назвою звичаєвого права. Мало воно коріння в часах Київської Руси або й набагато глибших. Відгомін його сили впливу ще й нині можна знайти у фольклорі, приповідках і народному побуті. Більшовики, окупувавши Україну, нещадно боролися з українським звичаєвим правом, яке, нарівні з мовою, було одним з ідентифікаційних кодів нації. Часто у фаховій літературі зустрічаємо твердження, що за два покоління в Україні було повністю знищено звичаєве право. Мені важко з тим погодитися, бо на початку 1990-х рр., коли став працювати в Києві, зазвичай звільняли місце у громадському транспорті старшим людям. А нині масовим стало явище, коли літня жінка “висить” у метро над дівулями, які, всадивши, як кажуть у народі, “сліпаки” у смартфони, не бачать світу.
На цьому прикрому, антикультурному прикладі саме тут наголошую, бо це яскраве свідчення, що не тільки у більшості “покоління смартфонів”, а й у їхніх батьків знищено елементи культури і добропорядності, які може формувати тільки звичаєве право. Важко очікувати, щоб людина, з душі якої вихолостили цей елемент національної самоідентифікації, могла з належною повагою ставитися до Конституції та усієї системи права, яка покладає якісь зобов’язання на громадянина. Тому дуже часто чуємо претензії різного виду гомосовєтікусів (не лише “раждьонних в СРСР”, а й тих, хто народився після відновлення Україною незалежності): а що мені держава дала, що я маю їй бути чимось зобов’язаний? Нині ні від кого не чув я давно повторюваної легендарним Михайлом Горинем у середині 1990-х рр. трошки пристосованої до українських умов цитати з історичної інавгураційної промови (20 січня 1961 р.) 35-го Президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді: “Не питайте, що Україна може зробити для вас, — питайте, що ви можете зробити для України”.
Цьому політику належить ще одна дуже важлива для України сентенція: “Відсутність мрії губить народ”. На цьому активно спекулювали під час президентської виборчої кампанії. Виходячи з нинішніх українських умов, ця думка вимагає деякої модифікації: “Мрія, побудована на брехні та фальшивих сподіваннях, може згубити і народ, і державу”. Д. Кеннеді казав: “В умовах демократії непоінформованість одного виборця може зашкодити всім іншим”. А у нас фальшиво поінформованих були мільйони, що поставило Україну на небезпечну грань.
Одна з причин цього — путінсько-олігархічна брехня. Але це не єдина причина. За радянських часів СРСР керували люди, а не закони. Уява, сформована в радянські часи про систему управління державою, не дуже змінилася. Тому в обивателя немає довіри і поваги до закону. Зокрема й до Основного Закону, який мав би бути найвищою святістю у законодавчому полі держави. Але не є ним. З одного боку, багато посадовців демонстративно порушує Конституцію України. З другого боку, не сприяє повазі Конституції норма, згідно з якою рішення Конституційного суду мають більше політичний, аніж правовий характер. Якщо з приводу якоїсь конституційної проблеми думки суддів поділилися, то це вже означає політичне рішення. Правовим у свідомості громадянина може сприйматися лише таке рішення, яке ухвалено консенсусом. Якщо якийсь закон можна тлумачити двояко, то такий закон є сумнівним. І він ніяк не сприяє формуванню правової та конституційної культури в суспільстві.
І це не лише українська особливість. У інших країнах також є норма, згідно з якою рішення ухвалюють більшістю, а не консенсусом. Україна на тому тлі має досить пристойний вигляд, бо рішення ухвалюється більшістю від усього складу Конституційного суду, а не більшістю від групи суддів, яка веде ту чи ту конституційну суперечку.
Не лише в Україні поширеними є відчуття несправедливості від ухвалених рішень. Працюючи недавно над темою моралі в сучасній Церкві, натрапив я на шокуючу констатацію одного з мешканців Німеччини. За його словами (він виграв справу), рішення сучасних суддів (у цьому випадку німецьких) залежать передусім від того, наскільки потужних адвокатів ти можеш найняти, а не від того, чи правда на твоєму боці…
Усе це лише поглиблює успадковану від часів СРСР патологію, коли “неписаний закон” є сильнішим від писаного. Керуючись саме “неписаним законом” радянського минулого, населення дедалі нахабніше заявляє, що воно “будєт дєлать, как єму камфортно”, а не як велить закон.
Після історичної конституційної ночі (з 27 на 28 червня 1996 р.) у мене була велика надія, що тому ганебному явищу нарешті покладено край. Однак тодішній міністр юстиції Сергій Головатий радив не дуже втішатися ілюзіями. За його словами, для того, щоб Конституція могла належним чином запрацювати, потрібно впродовж двох років ухвалити низку законів для її імплементації. І потрібна воля з боку керівництва держави, аби Конституція запрацювала. Нині з жалем констатуємо, що не було ухвалено законів, потрібних для імплементації Конституції. І не було волі з боку тодішнього президента України Леоніда Кучми. А чому? Це питання ще вимагає дослідження. Чи це була звичайна недбалість? Чи маленька особиста помста Україні, що Верховна Рада України ухвалила не той варіант Конституції, який Л. Кучма збирався винести на референдум? А може, переслідуючи власні інтереси, схиляв Леоніда Кучму до пасивності в питанні імплементації Конституції одіозний “адвокат” Стуса? Відомо, що від 1995 року Віктор Медведчук уже був в оточенні Кучми. А від 1996 року був його радником. Нині він активно “радить” українцям, а точніше, “насєлєнію” без національної самоповаги, не виконувати українських законів. Передусім закону про мову. І кличе жити у полоні комуністичних цінностей.
У такій ганебно важкій атмосфері украї­нська нація зустрічає 23-ту річницю ухвалення Конституції України. У нинішньому році це подвійно особливий день. Річниця Конституції випадає напередодні 40-го дня (29 червня) влади Володимира Зеленського. Християнство нас учить, що душа, яка переноситься в інший світ, ще 40 днів блукає у світі, де жила в людському тілі. Багато хто і в Україні, і за її межами констатує (хто зі здивуванням, а хто зі страхом), що душа президента Зеленського 40 днів активно кружляла у старому світі — пародії і комедії. Його інавгураційний виступ 20 травня з чужомовними заносами — тому свідчення. 15 червня дав він “клас” (у стилі коміка, а не глави поважної держави) на фестивалі “Вільний Маріуполь”. “Мнє чєсно всьо равно, на каком язикє ви ґаваріте. Ви всєгда украінци. Ми всє друґ друґа панімаєм (…) Рєбят, всьо, что сможем, ґарантірую, будєм дєлать”.
На жаль, подібне ми чули 1994 року від Леоніда Кучми та 2010-го від Віктора Януковича. Витівка Кучми загальмувала на роки процес українського відродження. З жахом згадую мовні “суперечки” в Адміністрації президента Кучми, де нам відповідали: “А мнє презідєнт разрєшіл разгаварівать на русском”… Мовні заноси Януковича вилилися у трагічний закон Ківалова-Колесніченка. У що виллються мовні заноси Зеленського, коли за 40 днів його влади чуємо “заяви”: “Буду разгаварівать, как мнє удобно”? Є багато симптомів, які вказують, що готується ревізія законів про українську мову і про освіту. Є багато симптомів, які вказують, що це може призвести до нового Майдану!
У багатьох стискається серце, коли чують повідомлення, що пропагандисти реваншистських ідей виходять з тіні і прагнуть впливати на українську освіту, медіа та політику. В інтерв’ю телеканалу “Еспресо.TV” міністр освіти і науки Лілія Гриневич повідомила про факти проросійського тиску, що здійснюються на авторів підручників з історії України: “Наприклад, учора одному з моїх колег, автору “Новітньої історії України” — підручника для 11 класу, який уже отримав гриф Міністерства, зателефонували і сказали: “Вы должны изменить в вашем учебнике “русско-украинская война” на “гражданский конфликт”. Коли він сказав: “Я не буду цього робити, і мій підручник уже отримав гриф Міністерства освіти”, йому відповіли: “Но сейчас ситуация идеологически меняется!”. За словами міністра Гриневич, “ситуація є тривожною, підвалини української державності опинилися під загрозою”. Проте жодного коментаря з приводу інсинуацій реваншистів з боку президента я не знайшов. Він же сказав у Маріуполі, що йому “чєсно всьо равно”, на яких підвалинах будується національна держава. Його більше турбує, куди перенести офіс президента.
І роз’їдають його дрібні амбіції, які мають дуже мало спільного з великою державною мудрістю і відповідальністю. Стаття 106 Конституції України виразно говорить, що “президент України (…) здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави”. Однак, за словами народного депутата України, керівника української делегації у ПАРЄ Володимира Ар’єва, оприлюдненими ним у Facebook, новий президент України відмовився підтримати українську делегацію в ПАРЄ. Таке, наголошує парламентар, сталося вперше: “На моє прохання провести таку зустріч з президентом Зеленським, щоб скоординувати дії, щоб заручитися підтримкою нової влади, ми отримали мовчання”…
“І коли звучать заяви від європейських політиків про те, що делегацію РФ потрібно повертати в ПАРЄ тільки тому, що позбавлені можливості захищати свої права в європейських судах, то, з огляду на агресію РФ проти України, це скидається на політику подвійних стандартів. А щодо українських громадян, які продовжують страждати від окупації, взагалі — як цинічне блюзнірство”, — стверджує український політик.
Відмова президента Зеленського зустрічатися з парламентською делегацією змушує шукати відповіді на запитання: “Чому?” у ширшому плані. У ніч з 24 на 25 червня Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про зміну санкційного механізму, в якій запросила Росію для повернення до роботи у ПАРЄ без обмежень права голосу. Найбільшими лобістами цього питання були Франція та Німеччина. Кілька днів тому з державним візитом у тих країнах був президент України. Треба шукати у закордонних ЗМІ інформацію, чи не сталося таке, що Володимир Зеленський, як людина без досвіду у політиці й дипломатії, “ляпнув” десь, що Україна не заперечуватиме проти повернення Росії до ПАРЄ…
Усе це одних уже нині змушує говорити про новий Майдан, а інших про політичну еміграцію. Уже кілька разів з моменту зміни президентської влади в Україні чув я від успішних талановитих людей, що “ситуація з кожним днем стає дедалі більш дебільною і треба виїжджати і будувати свою маленьку Україну десь, скажімо, в Канаді, якщо не годен побудувати велику Україну на рідній землі. Надто боляче бути діаспорою у рідній хаті”…
Ось такі невеселі роздуми напередодні 40-го дня президентства Зеленського. Тим паче, що після нічного голосування “російського питання” у ПАРЄ дуже похитнулася моя віра, що світ розуміє небезпеку з боку Росії. У цій ситуації, як казав великий митрополит Шептицький, “надія наша у Бозі”…

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment