Per aspera …*

С. КАРПЕНКО,
м. Житомир

Навіть упродовж багатьох прожитих літ людина до дрібниць пам’ятає своє дитинство, а події дорослого життя, зосібна, в старшому віці, пам’ятаються далеко не всі. Це може підтвердити й професор Євген Іванович Ходаківський, доктор економічних наук, викладач Житомирського національного агроекологічного університету, де десятки літ несе юному поколінню житомирян світло знань і науки.
У думках лине на рідну поліську Коростенщину, а у них спливають одна за одною картинки пам’яті, змінюючись, як у багатосерійному фільмі…
Ось вони в січні 1944 р. з мамою та сестричкою Валентиною випроводжають до совєцького війська батька Івана Степановича, сільського трудівника, улюбленця дітвори. Працівники польового мобілізаційного військкомату, двоє здорових дядьків у погонах, підганяли:
— Бистрєє, бистрєє, некагда с вамі царємоніцца, вєчєром поєзд атходіт на сборний пункт в Новоград-Волинскій. Вайна січас, на фронтє нужни падкрєплєнія, і чєм пабольшє, — і штовхнули батька в буду машини…
— Коли ж тебе чекати, чоловіченьку, якої пори? Як же хаті без господаря, дітям без батечка? — заламувала в голосінні руки матуся Надія.
— Пусть паваюєт, і другіє тоже. А то ви зажралісь под нємцами на вольних хлєбах.
— Та хіба з доброї волі пішли ми під німця? Чого ж Красна Армія лишила нас, а сама драпала аж до Москви? — Мимоволі відказала мама.
— Пагаварі мнє єшо, так табой НКВД займьотца, тагда пажалєєш, — гримнув на неї один із військових. Мама злякано вмовкла: НКВД — то було страшно. Голод і розстріли 30-х усі добре пам’ятали.
Більше батька не бачили. Був кулементником на передовій. Як потім розповідав фронтовик із сусіднього села, що покалічений повернувся з фронту, їх, новомобілізованих (а то були тисячі хлопців та чоловіків з Житомирщини віком від шістнадцяти до п’ятдесяти п’яти років), навіть не перевдягали у військовий одяг, воювали вони у своєму, домашньому.
Політрук Аксьонов із Поволжя казав прямо:
— А зачєм ім обмундіраваніє? Всьо равно чєрез мєсяц бальшінство пагібнєт, так єщо тратіть на ніх ваєнную адєжду?
Політрук знав, що казав. Полк, у якому служили коростенці, йшов на захід. Великі бої були за місто Славуту. Тут і скосили німецькі кулі сотні житомирян, серед них — Івана Ходаківського. Там, у братській могилі, лишився він назавжди, аби мостити шлях до влади кривавому вождеві та його посіпакам.
Із університетського кабінету професора виднілися зелені дерева Старого Бульвару. Там поважно прогулюються молоді мамці з дитячими візками, дбайливо везучи своє малесеньке сонечко-щастя, хлопчиків та дівчаток. В альтанці палко дискутує гурт студентів, енергійно жестикулюючи на допомогу своїм мовленим аргументам. Тепліє на серці в Євгена Івановича: то — нова Україна, вільна і непідлегла, якій іти у прийдешнє, будувати заможне і щасливе життя в своїй державі на своїй, Богом даній, землі. Радіє професор, адже у нього вже росте двоє онуків.
— Євгене Івановичу, вам час, за п’ятнадцять хвилин у бібліотеці розпочнеться літературно-мистецька конференція пам’яті Тараса Шевченка. Ви — один із доповідачів, — нагадує методист кафедри Настя Пугачова.
Викладач поспішає до зали університетської бібліотеки, заповненої студентами та викладачами. Й не лише: прийшов і голова Житомирської “Просвіти” Святослав Васильчук, заслужений журналіст України, почесний професор їхнього університету, лауреат Всеукраїнської премії імени Івана Огієнка — вченого, політичного та релігійного діяча, родом із Брусилова на Житомирщині. Тут же викладачі — просвітяни Геннадій Махорін, Володимир Фещенко, Володимир Харчишин, голова “Молодої “Просвіти” аспірант Микола Приставський. Відкриває конференцію завкафедри суспільних наук вишу доктор історичних наук Ігор Мельничук. Натхненно говорять про Тараса доповідачі, наголошуючи, чого вартий для української літератури та історії Тарас Шевченко.
Біля трибуни — професор Євген Ходаківський:
— Тарас Шевченко — борець, йому було чуже пристосуванство, вислужництво, угодовство. Саме з його вуст пролунав громовий заклик до свого народу:
Вставайте… кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Професор звертається до молоді: вчіться в Тараса любити Україну, працювати щиро для неї, а за потреби збройно відстоювати наше найдорожче здобуття — незалежну українську державу. Як те роблять кращі сини України, воюючи на Донбасі проти імперської Росії, що має на меті знищити нашу державу, зруйнувати наш український світ, нашу мову, культуру, літературу, зробити з нас манкуртів і перевертнів…
Увечері Євген Іванович досліджує тернистий життєвий і громадський шлях видатної світової особистості — папи Римського Яна Павла ІІ, Кароля Войтили, який мав українське коріння: його мати Емілія Качуровська була українкою з Кременця, батько — поляк, поручник польського війська. Тож учений написав науково-публіцистичне видання “Понтифік”, до 100-річчя від дня його народження, що відзначатиметься через рік.
Телефонний дзвінок перебив хід думок, дзвонила сестра Марія з Коростеня:
— Женю, братику, наш дорогий професоре, як здоров’я, робота, життя-буття? Коли подаруєш нову книжку своїх наукових праць? Знай, ми гордимося, що маємо такого вченого брата.
Дзвінок розбурхав рій думок і спогадів. Гірких і приємних. Ось він, семирічний хлопчак, іде до школи. А вдома — голодно і холодно: що то сільській сім’ї без батька, без господаря.
Матуся, хоч була малограмотною, заохочувала сина: вчися, наука веде з лісу, а не в ліс. Ходив до школи аж до села Хотинівки, за одинадцять кілометрів. І був найкращим учнем у класі з-посеред сорока дітей. Малював. Співав. І коли після отримання атестату зрілості однокласники Микола та Петро Дідківські їхали вступати до Білоцерківського сільгоспінституту і покликали з собою Євгена — з радістю згодився.
Так розпочалася в його житті зовсім інша смуга: в науці, серед поважних і мудрих викладачів, які дивували сільського хлопця обширом знань і розумінням світу.
Ось у руках інститутський диплом, з зазначенням набутої кваліфікації “вчений агроном”. І направлення до майбутньої праці — на Тернопільщину, м. Борщів.
Згодився, і радів гостинності галичан. А говорили ж про них і в нас на Житомирщині чого тільки… “Бендери, воювали в бандах ОУН-УПА проти совєцької влади”. На все життя запам’ятав доброту і чуйність цих людей. Розмовляв лише українською, бо шанував мову батька-матері, виростав в українській пісні, звичаях, віруваннях древлянської землі й не уявляв себе поза цим українським дивосвітом.
Ганьба й горе тому, хто знехтував і зрадив те слово, і “до сусід пристав наймитувати за пару постолів і шкварку на обід”, як вбивчо точно написав згодом молодий поет Василь Симоненко, знищений за це комуністичним московським режимом.
Якось при зустрічі випускник-однокурсник нахвалявся, працючи на Рівненщині: “Я на работє в сєлє только па-руські гутарю, вєдь я же вчоний чілавєк, а ані прастиє калхозніки, да єшо западєнци”. Отакий злидень, адже й сам був родом із сільської родини з Київщини.
Та захоплювала наукова діяльність, тому повернувся на рідну Коростенщину, де в с. Грозіно діяв науково-дослідний інститут нечорноземної зони України “Полісся”. Зважаючи на чималий практичний досвід у галузі, його прийняли на посаду старшого наукового співробітника. Відчував, що здатен на більше, і через кілька років вступив в аспірантуру Інституту в Києві. Через три роки — блискучий захист кандидатської дисертації на тему “Ефективність праці в картоплярстві”. Було це 1977 року.
Відтак — посада проректора Житомирського сільськогосподарського інституту, займався перепідготовкою сільськогосподарських кадрів. Та не зупинився, вирішив досягти вершин науки — здобути вчений ступінь доктора. Наполегливо торував шлях до зірок через численні житейські труднощі та злигодні. І досягнув своєї зірки 1992 року, здобувши вчене звання “доктор економіки”.
Тоді — праця на викладацькій ниві в Житомирському сільгоспінституті (нині — Національний агроекологічний університет) та політехнічному інституті. Спілкування з викладачами, студентською молоддю ставить дедалі вищі планки. Особлива теперішня молодь: патріотична, допитлива, доскіплива, яка прагне знати правдиву історію України, не сфальшовану вислужниками і псевдонауковцями старої тоталітарної системи, яка вже не має комплексу національної меншовартості, яка шанує правдивих героїв України. Серед них і ті, що воюють нині на Донбасі. В такій важливій ситуації потрібно чітко знати, хто твій друг, а хто — ворог. А це — агресивний загарбницький московський імперіалізм, що розв’язав війну проти України й прагне знищити нашу вільну державу. Пізнати такі складні істини допомагає студентам професор Ходаківський.
Ще один важливий напрям його діяльності — підготовка для вишу викладацьких кадрів. За час праці в університеті під його науковим керівництвом захистили кандидатські та докторські дисертації понад два десятки викладачів. Це доктори наук професори О. В. Скидан, нинішній ректор агроекологічного університету, В. В. Тарасова, В. І. Никитюк, Ю. В. Богоявленська, М. М. Костриця.
Наукова діяльність — невід’ємна складова всього творчого шляху професора Ходаківського. Він — автор низки монографій, серед них “Методологія наукових досліджень в парадигмі енергетики”, яка удостоєна першого місця серед кращих наукових праць у номінації “Психологія управління” (п’ять видань), “Економіка та менеджмент праці”, “Інтелектуальна власність” (три видання), “Провидіння”, “Синергетична парадигма економіки” та ін. Нині розпочав цикл праць наукової публіцистики книгою “Кароль Войтила — вчений, працезнавець, релігійний діяч, святий і цивілізаційна перспектива розвитку людської” (2018 р.) та ін.
А ще є “солодке” — глибокоособисте — потяг до поезії, віршування. Як лишається на самоті — приходить до нього прекрасна Кліо і нашіптує милі серцю римовані рядки, в яких синівська любов до матері — України, образне осмислення життя, людських стосунків, елегія природи. Видав уже три віршовані збірки.
Окрема тема до творчої біографії цієї талановитої людини — сім’я.
Є ще одна велика любов у професора: любов давня, глибока, яка з ним усі ці роки — до українства і України. Вона — на все життя. Оте материнське рідне слово живе в ньому і бринить на струнах душі мелодією рідного краю, шумом древлянської пущі, дзюрчанням весняних ручаїв після довгої зими, ячанням журавлиних та лелечих зграй, що повертаються навесні з ирію на рідне Полісся. Хоч би де довелося бувати — лишався вірний тій музиці, леліяв її в душі, навчав цього дітей і онуків.
Оця любов і вірність українським звичаям і традиціям привела його до “Просвіти” — громадської організації, що налічує вже півтори сотні літ і яка привела Україну до розуміння окремішності нашого народу, його право мати свою незалежну державу на своїй, Богом даній, землі.
Тут, у Житомирській “Просвіті”, зустрів професор Євген Ходаківський щирих однодумців, для яких Україна і українство — над усе. Тож спільно проводять багато заходів для утвердження серед земляків пошани до своєї Незалежної держави. Особливо тепер, коли так звані “московські брати”, зневаживши міжнародне право безпеки, розв’язали проти України неоголошену війну на Донбасі, загарбали Крим і погрожують устами свого біснуватого кремлівського фюрера знищити і нашу державу, і мову, культуру, духовність, і зрусифікувати всю українську людність.
Приємно і радісно бувати йому на просвітянських зібраннях, слухати змістовні доповіді голови обласного товариства Святослава Васильчука, журналіста, письменника. Змістовні й глибокі виступи просвітян, викладачів агроекологічного університету Геннадія Махоріна, Володимира Фещенка, Володимира Харчишина, молодого аспіранта Миколи Приставського. Вміло дискутують Яків Грищук, Петро Костюк, Микола Духнич, Василь Мельничук, Михайло Шворобей, Юлія Шевчук, Наталія Ковшевна, Юлія Давидюк, Генадій Цвік, Петро Левківський, Віктор Митюк, Володимир Туранський, Людмила Ковальчук. Користуються великою популярністю в глядачів виступи заслуженого майстра народної творчості України Валерія Березівського, неперевершеного майстра гри на духових народних інструментах, “короля сопілки”, який до того ж, реставрує старі й виготовляє нові музичні інструменти. Перший отаман першого відновленого козацького осередку на Житомирщині 1990 року.
Значна заслуга Житомирської “Просвіти” в реалізації Закону України про декомунізацію, адже просвітяни брали безпосередню участь у роботі відповідних комісій при місцевих органах влади.
Отакий він, професор, доктор економіки, академік Євген Іванович Ходаківський, що вступив нещодавно в дев’ятий десяток своїх літ.
—————————
*Per aspera ad astra (лат.) — через терни — до зірок

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment