«Зарубіжні співаки в Україні»: новий довідник Івана Лисенка

Ольга КУШНІРУК,
кандидат мистецтвознавства

Джерелознавчі пошуки відомого знавця історії вокального мистецтва України, автора справжнього бестселера окресленої галузі — “Словника співаків України” (1997, 2018), заслуженого діяча мистецтв України Івана Максимовича Лисенка поповнила нова праця, яка висвітлює ще одну грань співочого контексту. Це — енциклопедичний довідник “Зарубіжні співаки в Україні” (Кам’янець-Подільський: ТОВ “Друкарня “Рута”, 2019). Цього разу ракурсом дослідницького інтересу автора обрано діяльність на теренах України співаків із зарубіжжя, котрі своїми гастрольними виступами чи працею в оперних театрах, філармоніях, державних та приватних навчальних закладах формували разом із місцевими митцями загальнохудожній простір України, сприяли його інтенсивному розвитку, зрештою, долучилися до становлення підвалин професіоналізму у цій царині.
Автор не ставив за мету подавати вичерпні відомості про своїх героїв, натомість фокусував увагу на фактах, які пов’язували митців з українською сценою. У передмові він наголошує засадничу для цього процесу роль діяльності італійських артистів в Одесі, прикметним явищем акумуляції якої постало відкриття Італійської опери (середина ХІХ ст.), що діяла аж до початку ХХ століття.
Словник не лише задовольняє читацькі бажання дізнатися нові факти з життя відомих митців або ж імена співаків, котрі лише раз-двічі побували в Україні (як-от естонець Хендрик Крумм, турок Суна Корад, француженка Марго Кафталь, канадієць Луї Кіліко, бразилійка В. Орико, румун Іон Піссо, американець Жан Пірс, голландка Ерна Спооренберг, фін Харрас Хурст, бельгієць Шевальє, болгарин Костянтин Шекерлійський, поляк Клечинський та інші), чи то непересічні події (сольні концерти в Палаці спорту Іми Сумак 22 та 24 грудня 1960 р.; у палаці “Україна” — Монсеррат Кабальє 11.11.2008 та 14.04.2018 р., Лучано Паваротті 13.04.2005 р., Хосе Карераса 13.10.2010 р., Дмитра Хворостовського 16.12.2011, 30.01.2013 р., Деміса Русоса 8.03.2012 р. і т. д.), а й дає поштовх до різноманітних векторів наукового пізнання, як, наприклад, щодо мистецьких зв’язків України з різними країнами, про особливості творчого шляху того чи того співака.
Зокрема, діяльність чеха за походженням, тенора Антона Барцала (1847—1927) виявилася окрасою Київської оперної сцени протягом 1870—77 років, також й одного сезону Одеської. Був особисто знайомим з Миколою Лисенком, популяризував його творчість, власне автор довідника наводить відомості, що 1875 року співак виконав у Петербурзі дві сцени і дуети з опери “Різдвяна ніч”. Цікавим прикладом концертмейстерської співпраці самого М. Лисенка з солісткою Великого театру Марією Климентовою став її концерт 8 травня 1885 р. у Києві. Значну симпатію до М. Лисенка виявляв російський баритон, соліст Маріїнського театру Леонід Яковлєв. Так, у сольному вечорі композитора 1886 р. у Києві він виконав його кілька романсів та арій.
Постаті видатних Леоніда Собінова та Федора Шаляпіна автор показав як справжніх друзів української культури. Під керівництвом Миколи Бажана Л. Собінов, вивчивши українську мову, 1927 року співав нею свою коронну партію — Ленського (“Євгеній Онєгін” П. Чайковського) на сценах Київської (6 вистав), Одеської (2 вистави) опер, а також ваґнерівського Лоенґріна — у Харкові (1926). Артист охоче виступав у Києві, де публіка із захватом зустрічала його появу на театральному кону. Вперше він гастролював тут 1904 року, а вже в березні 1908 р. співав у чотирьох операх (“Манон” Ж. Массне, “Шукачі перлин” Ж. Бізе, “Євгеній Онєгін” П. Чайковського, “Ромео і Джульєтта” Ш. Ґуно). Примітним у творчій біографії Л. Собінова став сезон 1925—26 рр., коли понад три місяці він брав участь у виставах (до згаданих долучилися “Лоенґрін” Р. Ваґнера, “Травіата” Дж. Верді, “Галька” С. Монюшка, “Дубровський” Е. Направника). Окрім оперної сцени, співак чимало виступав в Україні і на філармонійних майданчиках (Київ, 1902, 1910, 1918, 1928, 1933; Харків, 1902, 1923, 1925, 1933; Одеса, 1910; Катеринослав, 1910).
У довіднику І. Лисенко належним чином висвітлив постать легендарного баса Федора Шаляпіна у зв’язку з його численними оперними та концертними виступами в Україні (с. 264—266). Так читачі зможуть дізнатися, що у Київській опері він співав в операх “Життя за царя” М. Глінки (6 вистав), “Русалка” О. Даргомижського (4 вистави), “Борис Годунов” М. Мусоргського (3 вистави), “Фауст” Ш. Ґуно (10 вистав), на сцені Київського театру “Соловцов” — партії Мефістофеля (тричі), Бориса (чотири рази). Джерелознавець наводить детальну хронологію появи артиста перед публікою Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Житомира. Важливою віхою для українців стала участь Ф. Шаляпіна в концерті пам’яті Т. Шевченка 4 квітня 1902 р. у Києві. До речі, у довіднику знаходимо рядки і про вчителя Шаляпіна — Дмитра Усатова (с. 246), російського тенора, який у Тифлісі (сучасне Тбілісі) мав приватну вокальну школу, де його учнем став Федір. Свого часу Д. Усатов дебютував у Харкові, кілька років співав у Київській опері, проте найцікавішим для нас є його композиторський досвід — романси на слова Т. Шевченка (“Дума”, “Думи мої, думи”, “Козак”). Чи не від нього прийшло захоплення Шаляпіна українськими народними піснями, поезією Кобзаря?
Із книжки І. Лисенка дізнаємося про цікаві факти минулого і сучасності. Так, польська співачка Ганна Кернер на початку 1928 року в Києві представила серед творів і композиції Левка Ревуцького. Серед інших співаків, котрі в своєму репертуарі мали українські народні пісні, романси українських композиторів, — Сергій Лемешев, Ірма Яунзем, Марина Скибицька, Олександр Вікінський, Євдокія Стефанович, Іван Струков, Федір Стравинський. До речі, останній, батько реформатора музики ХХ століття Ігоря Стравинського, понад чверть століття служив солістом Маріїнської опери в Петербурзі, виконуючи басові партії. Також він вважався відомим інтерпретатором української музики, зокрема й камерно-вокальних мініатюр М. Лисенка, а також ролей Миколи (“Наталка Полтавка” І. Котляревського—М. Лисенка), Миколи Бурлаки (оперета “Покійник Опанас” А. Янковського).
У довіднику наведено чимало прикладів співочих доль зарубіжних артистів, котрі пов’язали своє професійне життя з Україною назавжди. До прикладу, росіянка, народна артистка УРСР Олександра Станіславова (1900—1985) після Саратова протягом 1938—52 років працювала у Київському театрі опери та балету, виконуючи, зокрема, партії Оксани (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського), Наталки (“Наталка Полтавка”), Ганни (“Наймичка” М. Вериківського), Варвари (“Богдан Хмельницький” К. Данькевича), а у 1952—57 роках — солісткою Київської філармонії. До цієї ж низки належать співачки наступного покоління — грузинка Ламара Чконія та росіянка Галина Туфтіна, котрі активно займалися ще й педагогічною діяльністю.
Внесок Івана Лисенка у джерелознавчий простір українського вокального мистецтва надзвичайно потужний — “Словник музикантів України”, “Енциклопедія української пісні”, “Словник опер”, “Словник українських приватних бібліотек”, “Втрачені шедеври України”, “Вогнища української культури”, “Валківська енциклопедія”, низка спогадів “Музична культура України”, двотомник “Українські співаки у спогадах”, книжки про окремих діячів — Івана Алчевського, Юрія Кипоренка-Доманського, Івана Стешенка. У цьому переліку як велика підмога у пізнанні оперно-концертного співочого життя України ХІХ—ХХІ століть прислужиться і нова праця дослідника.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment