«Батіг Божий»

Катерина МОТРИЧ

Наша історія — неначе маятник: вгору—вниз. Мовби ритмічно чи то натужно “дихає”. Вдихнула — воля. Видихнула — нове ярмо і “нові лиця”. І ритм цей має містичні мірки. Згадаймо вкотре, що між прокляттям волхвів, які кляли нашу землю і рівноапостольного князя Володимира, коли він 988 року охрестив киян, і роком московської неволі 1654, стоїть лиховісна цифра 666. І лихо й досі не відійшло. Бо, напевно, сила прокльонів чаклунів і зворохоблених язичників мала таку пекельну енергетику, такий руйнівний заряд, що він не залишає нашу землю ось уже понад тисячу літ. І ворог наш як був біблійним “батогом Божим” , “терням у боки”, так ним і залишається. А оте “не їх милуючи, а вас караючи”, ні на йоту не стало меншим, слабшим, а увійшло в нову фазу гніву Божого. І що нам з того, що наш багатовіковий ворог — це всього лиш “батіг” у руках Творця, що його роль демонічна і проклята: мільйони вбитих, поневолених, закатованих, знищені вкрадені землі, культури, знищений космос людського буття. Він це не усвідомлює і сприймає як свою силу, владу над частиною планети. Він порушник усіх Заповідей Божих і володінь Творця, де мав бути рай, цей аспид обернув на пекло, загрозу зруйнувати життя на планеті одним натисканням атомної кнопки. І за попущенням Божим варвар і в третьому тисячолітті залишається таким, як і півтисячі літ тому, випробовуючи землю і Небо. “Батіг” зітреться, зламається і його викинуть на смітник історії, як викинули печенігів, половців, хозар, золотоординців.
Та й інші історичні дати мають якусь дивну ритмічність. Наприклад, між поневоленням нашої церкви 1686 року і чорнобильською катастрофою стоїть кругла цифра — 300 літ. А між покаянням Вселенської церкви, — Томосом, — яка за рублі й соболі та за повелінням турецького візира і лжепідписів “усього собору” (бо продали українську православну церкву патріарх Єрусалимський Досифей — і отримав за це 200 золотих, і Константинопольський патріарх Діонісій — і одержав за це “три сорока соболів і двісті червоних”. Просто вони виявилися в той час у Константинополі) — також стоїть цифра 333. Мовби демонічну цифру нашої неволі поділено навпіл, неначе сила Московії і її влада над Україною вдвічі зменшилася з одержанням Томосу і звільненням духовним. Бо всяка неволя починається з неволі духу, як і воля має першовитоки духовні. Тому так і збурунилася вся пекельна рать і так засичала звідусюди і рушила, погрожуючи зжерти Україну. І той, чия сила і влада похитнулися, знає про це, збурунює український дух, ворохобить душами малими й величними, і через них силкується зруйнувати цей дарунок Небес. І це ще одне нам випробування: вистояти і бути видющими, мудрими і духовно чистими, а отже, — й сильними!
Та й інші періоди нашої історії несуть той таки ж ритмічний “вдих”—“видих”. Золота орда прийшла на нашу землю 1240го, а вигнали її 1320го — через 80 літ, коли з’явилася ЛитовськоРуська держава. Й інший поневолювач — Річ Посполита — панувала на нашій землі також 80 років. Від Люблінської унії — до визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Та й червона імперія трішки не дотягла до цієї цифри.
Українська історія “ходить” понад тисячу літ дорогами, що складаються з пагорбів і низин. Піднімаємося то на узвишшя, то спускаємося, а іноді й скочуємося в яри і провалля. І чому так стається, що цьому причина? Які помилки, ба гріхи ведуть до втрати державності і нового краху? Чому все сходить на пси? Ми завжди зводимо свої трагедії до ворогів, до того, що руйнується життя народу. Але майже не акцентуємо свою увагу на чолових нашої держави. До їхніх помилок і їхньої слабкості, чи ба й недолугості, невідповідності тій посаді, на яку їх поставлено. Адже земний державний устрій має творитися за зразком небесної ієрархії: Свята Трійця, херувими, серафими, ангели сили, влади і наші земні ангелиохоронці. І це чітко сповідується, бо лише так існує гармонія і лад. І в цій таки ж ієрархічності має творитися й земний устрій, а не міняючи місцями старі лиця на нові, піднімаючи охлократію на те місце, де має бути еліта, наділена високою місією, мудрістю і силою духу. Оті “Вибрані і Покликані”. Втрата духовних орієнтирів, того боготворимого вогню в душах “Покликаних і Вибраних”, які ведуть народ і державу, — ахіллесова п’ята нашої держави. Або простіше — деградація очільників, чи то й кермо в руках деградантів.
Київська Русь закінчила своє існування не тому, що напав Батий, а тому, що князі в гонитві за столами і збагаченням просто втратили княжий дух, і на місце великих і мудрих державників — княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха прийшли перероджені мажори, “духовні висоти” яких — сите життя в розпусті й розкошах. Це гнила порочна віть на древі державотворення. І вони довели це враз, щойно прийшов наказ від Батия йти до нього на поклін і по ярлик в Орду. Тобто, жити у васальній залежності, але розкішно. І вони, за рідкісним винятком, заспішили туди. Тобто, деградація князівської еліти була мовби передґрунтям до вторгнення ворога. Велич, велика відповідальність князів перед своєю землею й народом поволі згасли у душах їхніх нащадків. Перемогло споживацтво, пересит, маргінальні пожадання, які задовольнив ординець. Київська Русь спочила в Бозі. Бог поставив на княжій добі крапку. РусьУкраїна з вершин величі, слави, могутності опустилася в пониззя. І все через хирлявих духом, але сильних у догоджанні плоті салоїдів. Володимир Мономах не зумів наділити своїх синів тим вогнем державника, який мав у своїй душі через край. Лише бачив і відчував, чим усе може закінчитися, коли тілесне переможе духовне, якщо не припинять свої чвари за сите життя, то погублять і себе і державу. Не помилився.
Те саме спіткало і Запорозьку Січ. Енергія патріотизму, високого обов’язку перед Вітчизною поволі вичахала. “Клята баба Катерина” ніколи не змогла би здолати Січ, коли б там продовжував животворити дух Байди Вишневецького, Сірка, Богуна, коли б аскеза й суворі, почасти жорстокі приписи козацького ордену не заступило хуторянство, бажання “вскочити в гречку”, і коли б дух січовиків не замінив дух гречкосіїв. Козацьке панство охоче переходило в статус малоросійського дворянства, приймаючи мову, традиції й повадки московських дворян. Словом, як означив це явище Шевченко, — “байстрюки Катерини”. Дух лицарства мовби розчинився в духові натовпу, вогонь у душах поводирів згас, а це шлях до катастрофи, до втрати держави. Без цього чистого ясного вогню, який дає їй силу і який діє як донорський на весь народ, вона деградує.
Українська держава знову зійшла з вершин буття в провалля, духовне гниття, не маючи тих поводирів, про яких Платон сказав, що їхня вища суть має бути із золота й срібла. Отоді держава процвітає. Народ не просто зубожів, а став тим “бидлом”, яким торгували, міняли на псів ті ж таки “байстрюки Катеринині”. З вершин державного буття козацька еліта зійшла в пониззя тиші, де на їхніх полях дзуменіли бджоли, ремигали коло стодол воли і рікою текли молочні й медові ріки. Саме перероджене козацьке панство та міщанство, що реінкарнувалося в малоросійське дворянство, започаткувало огидне явище малоросів, живуче, плодюче і поки що нездоланне. За допомогу в поваленні України в бою під Полтавою було відчинено усі двері до дворянства, а разом із тим і до завуальованого рабства, коли їлось і пилось таки ж поукраїнськи, а копилило губи і зневажалося усе рідне помосковськи. З того шумовиння і втрати духовного національного горіння вродився і “вєлікій русскій пісатєль” М. Гоголь, який реготав і кпинив москалів у своїх романах, як малорос, а плакав, як погноблений українець, у якого вкрадено було не лише мову, а й частину таланту, душі, українського вогню і замінено на кацапське тління. І він носив цю потерту кацапську “шинель” і потайки страждав, коли “старший брат” насміхався і знущався з українців, але володіючи великим талантом і даром містика, не годен був скинути ту потерту шинель і викинути її геть. Бо коли б він змальовував українську ніч рідними барвами і рідною мовою, то ми б і досі чули її божественний трепет і аромат, а українські тітки й дядьки, з уст яких виповзає чужа мова, не відлякували б своєю штучністю і неприродністю. Він теж “нове обличчя” тієї трагічної доби…
Тож народ і державу еліта зрадила. Дух землі і того ж таки убогого люду тримає Шевченко. Це він не дав померти нації духовно. Це він став тим потужним донором і духовними поводирем, який живив дух, бо ж “заснула Вкраїна, цвіллю поросла”. Це він став потужним дзвоном, бив у било, кричав, волав: “Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?!” Та: “Погибнеш, згинеш, Україно, не стане сліду по тобі!”. Але вона спала і лежала “гнилою колодою”.
Як і в козацькій державі, коли великі державники відійшли, а на їхнє місце прийшли “свинопаси”, і держава зубожіла, так і гетьманська Україна, втративши тих, що несли у своїх душах ознаки Платонового “злотасрібла”, а більше таки ж “срібла” (відваги, героїчного духу, гордості, слави, патріотизму і нещадного ставлення до ворогів), стала таки ж Малоросією. Кожне українське століття повідує нам про великі й величні історичні постаті, боріння, лише XVIII та ХІХ ст. мовби роблять паузу і відпочивають у липкім імперськім болоті.
І ось вона знову, дорога на узвишшя. Ось знову спалахнув вогонь творення української держави. Але це вже інший вогонь, ніж той, що горів у душах елітних, із золота й срібла. Провідників нової доби, Центральної Ради Дмитро Донцов називає “апостолами черні” і дає їм нещадну оцінку: “…апостоли черні байдуже дивилися на питання влади обмеженим зором невільника, думали вони, що їхні фабрики, їх земля і їхня рідна мова буде сприйнята російським володарем. Вони не могли зрозуміти, що там, де бракувало своїх “геніальних одиниць”, вироблених догм, формотворчих течій загальносвітового значіння, власних поглядів і теорій, власної романтики, там сіра праця звичайної людини мусіла впрягтися в ридван ворога” (“Дух нашої давнини”).
Вони всі були талановитими (історик, журналіст, письменник), але як державники були слабкі, політично незрілі, навіть наївні. Бо державу має очолювати каста Вибраних і Покликаних. Так, модель державного устрою за зразком, спущеним “згори”, за чіткою ієрархією — надійна й непохитна. І він панував на нашій землі ще, може, від скіфів до Гетьманської доби. А є модель хаосу, її і сповідували ті, що взялися не за “сродне діло”. Бо навіть такий геніальний історик, як М. Грушевський, бачив майбутнє України у складі Росії. Чи це не мана впала на освіченого чоловіка?! Бо знати кожен крок цього варвара і ката, знати стогони, агонію поневолених народів і прагнути поповнити їхні лави!..
Вже йшли на Україну більшовицькі війська Муравйова, Є. Бош, банди білогвардійців, а С. Петлюра відкидав значення армії, все робив, щоб вона зубожіла і покладався на “громадянську свідомість мас”.
Свято вірив і В. Винниченко у російських соціалістів, які “не скривдять”. І що з того, що вони осягнули свої помилки і крах, але запізно. Вони були речниками низів, а не величних звершень. Оцінку їм дає тогочасний часопис: “…їм, які вийшли з низів, з народу, або з селянських мас, бракувало вміння розглядати поодинокі події з ширшої перспективи, бо урвався зв’язок між їхнім духом і духом нашої аристократії княжої і козацької доби. …Вони зізнавались, що їхню провідну верству, цебто їх самих, відзначає наївність, безкритичність, надмірна вразливість на дрібниці і одночасно сліпота на великі справи”. (Д. Донцов. “Дух нашої давнини”).
Так, вони осягнули з великим запізненням, що не були Вибраними і Покликаними і тягнули не свій плуг і не своє ярмо, не були наділені Божим вогнем, навіть іскрою, бо не мали елітної сили державників, а несли в собі лише пожарище натовпу, яке легко може погасити ворог. Що він і зробив. Держава не просто впала, а впала в прірву більш як на сімдесят трагічних літ.
Я не випадково так доскіпливо й прискіпливо акцентую свою увагу на тій добі, помилках очільників, бо вони повторюються нині на наших очах. Знову пішли у наступ “апостоли черні”, знову ідеали натовпу, неелітні поводирі, шоумени і реготуни, що замахнулися на ту гору, з якої вони сповзуть, не подолавши навіть передгір’я. Вони не те що не мають у собі малої іскри державницького вогню, а навіть того попелу, що лишається від багаття. Вони зліплені з помилок і фатальних вчинків, не знають, що робити, але чітко знають, чого хочуть. Хочуть багато і відразу. Хочуть ясного осоння і розкошів, не маючи на це підстав і права. Он вже і Український дім собі облюбували, мовби прагнуть заспокоїти “дєдушку Лєніна”, що помстяться за “його” власність, відберуть у “бандер” і влаштують там не один “квартал” і не одну “лігу сміху”. Знову орієнтир на народ, його мовби рідненького болі і проблеми, а насправді за цією ширмою чітко проглядають ікла і щелепи тих, що готові загнати його у нове рабство, і тих, що “ніколи не скривдять” й випробовують на нашому народові нову зброю на сході.
Знову ввійшла у силу юрба, знову запанував її погибельний дух і її непросвітлений розум. Знову “епіметікон” (за визначенням Платона, міститься в кишках) стає домінантним і доленосним і чинить суд над тими, що несуть у собі, своїй суті “нус” (розум) і “тімос” — високі, шляхетні почуття.
Чому так сталося? Чому Бог дозволив це у час великої кривавої борні за державу, за свободу?! — заволаємо гуртом. За що нам цей “батіг Божий”?! А наша вкотре зажурена й розпачлива Кліо відповість ледь чутно: та за те, що 28 років коло керма злодіїказнокради, які ніяк не наситяться. Бачать, як народ стогне і зубожіє, а крадуть. Як помирають хворі діти, бо немає коштів у батьків рятувати їх, а крадуть. Як народ залишає рідну землю й поповнює ряди рабів на чужих землях, а крадуть. Бачать ріки молодої крові, що оросили Донецькі степи, знають, що орли клюють молоде тіло і бродячі пси поїдають його на страшному бойовищі, а крадуть. Знають, що так можемо втратити державу, а зупинитися у своїй пожадливості, захланності, гріхопадінні не хочуть.
Бачить усевидяще око і наші судисудилища, з Понтієвої “опари” чи ба з грибамухомора зрощені. У ганьбі зачаті, ганьбою нагодовані, з ганьбою і прокляттям увійдуть у нову історію як гнойова рана, проказазараза, горе землі й держави. Бо топчуть і знесилюють нашу землю відверті вороги, керують державою, а вони їх “не бачать”, не судять, а все віддають на суд Божий. Ходять і чинять зло злочинці, а вони влаштовують їм показові шоу і відпускають “за відсутністю доказів”. І знову “не бачать”. Судова катаракта, глаукома. Зате як відриваються на бідаках і тих, на кого можна звалити усі гріхи світу і засадити довічно, знаючи, що вони не винні. Комплекс Пілата. Або проявити свій професійний запал на бабусі, що несанкціоновано продавала яблука, щоб доточити собі якусь гривню на хліб. Судилище винесло їй штраф у десять тисяч гривень, а бабуся мала пенсію півтори тисячі. Бундючні лиця суддів, показані в “Новинах”, що винесли таке рішення (на Вінниччині), і заплакану стару жінку у потертому старезному пальті Україна запам’ятає і нагадає їм про це, може, й на Страшному суді, коли і над ними буде суд нещадний… От коли б більшість із суддів не була біблійними “козлами” і “тиграми в овечій шкурі”, коли б служили Феміді, а не тим, що розпинають Україну ось уже 28 літ, що рушили нині до державного олімпу і вже подзенькують нам кайданками і оновленою тюрмою, ми б усі так не страждали, наші дні були б світлішими і щасливішими, а наші ночі не несли б безсоння і скорботи. То ж цей “батіг” нам і за суддів наших, наші судисудилища.
То ж чи цього мало, щоб упав нині “батіг Божий” на нас?! Щоб цей совок, який, здавалося, зійшов у небуття, відновився. Він не вмер, він просто виспався і хоче “жрать”. І знову вірить, що хтось його нагодує, сипне достатком і розсмішить, як смішив донедавна. Он оголошена через інтернет “мобілізація” до ВР, і все це мають бути “слуги народу”. Рушили, як казав наш народ, “миша й жаба”, усі пройдисвіти і навіть діви нічних гульбищ. І все з отим пожаданням, яке колись озвучив колгоспник у райкомі партії, куди його привезли як бикасементала, вибачте, “на злучку” із КПРС. Чого ти, мовляв, ненаглядний, вступаєш в наші ряди? — запитав хтось із комуністів. На що той резонно і щиро відповів: “Щоб лучче жить”.
Серед тих, що нині багатотисячними лавами рушили до ЦВК, відсотків 90 відповіли б так само. І більшість із них — таки ж “слуги народу”. Навіть фермерський баран, що “балотується” під кличкою Цап Козлович Козлодоєнков, на шиї якого висітиме бирочка “слуга народу”, набере високий відсоток прихильності своїх єдинородних, єдинорогих, єдинокопитних. Чи ба Цуцик Барбосович Дворняженко під тією ж таки “крикухою”, що він слуга, набере не менше. І навіть якщо хтось із диваків під “кодовим шрифтом 25” оскаржить присутність таких “парламентарів” у високому суді, то не сподівайтеся на те, що суд підтвердить, що цей круторогий має жити в кошарі, пастися на отаві і його мають періодично стригти, а тоді оббілувати на шашлики. А рябко — у буді й на ланцюгу. Високі судді неодмінно стануть на їхній бік і винесуть “доленосне” рішення, що і цей Козлодоєнков (мовби трішки хохол, а трішки малорос — за прізвищем) та Дворняженко мають сидіти у кріслах ВР, натискати ратицями й лапами на кнопки, мекати—гавкати і виносити рішення. Може, “блаблабла”, може, просто “беее”, чи “гавгав”, але прогнози промовляють, що вони там будуть. І не просто будуть, а стануть окрасою й гордістю, “новими обличчями” епохи гоблінів і рагулів. Судді, якщо треба буде, їх захистять і не моргнуть оком. Он і недавно довели, як це робили усі роки при всіх “слугах”, свій “патріотизм”, “чесність”, “прозорість”, “безкомпромісність”, “справедливість”. І що там ще? Та просто своє місце в тій історичній ніші, яка віддає духом тієї кошари, де поки що живе новий “слуга народу” Козел Цапович Козлодоєнков і духом рябкових володінь.
Зате вони залишають українцям місце для мрії про дуже справедливі, чесні, непідкупні суди. Сміливих суддів, що не будуть боятися ніяких “слуг”, продаватися негідникам і пройдисвітам, тому демонічному збіговиську, яке присмокталося до України і якого легіон. А лише будуть служити Феміді, бо і їх буде судити Бог та історія і значно суворіше, ніж усіх “слуг народу”, сущих і грядущих…
Я на початку цієї статті говорила про дивну ритміку нашої історії, ті спуски і вершини, які долає Україна довгіпредовгі століття. І хто заперечить, що і нині все повторилося? Ідея федеративного устрою України витала в повітрі 1914го і повторилася рівно через сто літ. Воскресли маргінальні державотворці і скописько привидівказнокрадів, готових рухати їхніми руками і пустопорожніми головами. Повіяло духом столітньої давнини. Навіть словосполучення “слуга народу” неначе випурхнуло чи то зі Смольного, чи з крейсера “Аврора”. Надто штучне, надумане, словом, некошерне. Але “пан” повірив у те, що хтось йому буде служити, як колись служила “ум, честь і совість нашої епохи”. Над головами, задивленими у зомбоящик, це звучало щодня багато разів, било у тім’ячко, лоскотало в грудях. А лукаве відлуння взяло і проковтнуло у цьому словосполученні останню літеру “у”. От і маємо: “слуга народ…(у)”. За що боролися, на те й напоролися. Воскресли й іржаві граблі в щупальцях невмирущого зміягоринича з оновленими головами і “новими ліцамі” — Росії.
І знову “апостоли черні”, що взялися не за “сродне діло”. Коли ідеали натовпу, “несформованої матерії”, і їхніх поводирів ідентичні — крах держави неминучий. Мовби про нинішніх “слуг” говорить Платон: “Хоч дуже вони спритні й дотепні у своїх дрібних заняттях, в мистецтві правління державою були вони юрбою, природа якої мало зрозуміла”.
Маятник нашого історичного годинника опустився донизу. Українська доля з вершин поволі спускається в пониззя. Щодня, щогодини. І остання зустріч легітимного з лідерами Франції й Німеччини багато чого промовляє і багато чого замовчує та схиляє до роздумів. Наприклад, чому після зустрічі з ним ці країни проголосували за повернення Росії до ПАРЄ? Чи то побачили, що “слуга” може сказати й ворожій Росії: “чого ізволітє?”, і Європа може послабити зашморг на її шиї, чи просто побачили, що час українських постатей минув і рахуватися немає з ким. Світ поціновує сильних, розумних, наполегливих. Тут мовби відкрилася Україна іншим боком — країна напівдитячих пустощів, маргінальних ідеалів, державниківклоунів. Країна, в якій великий загал купляється на дешеві “картинки”, плутає державний устрій із карнавальними дійствами. Це не викликає ні уваги, ні поваги. І ніхто заради цього незрілого натовпу не захоче поступитися своїми інтересами. Навіщо рахуватися зі слабким, недолугим, коли з усіх боків тисне, спокушає сильна напориста Росія, яка кинула до ніг 116ти європарламентарям не 30 срібняків, а 30 мільйонів євро. А розумними, скривдженими, патріотичними українцями можна й зневажити. І тими каторжними зусиллями і тими стертими до крові руками, якими вони відчиняли двері до Європи. Їй так чинити не звикати. І Україна бачила вже це, коли країни Антанти залишили її на розтерзання більшовицької Росії. Та й коли у наших селах лежали опухлі від голоду і мертві, сита Європа також одягла темні окуляри і не захотіла цього помітити. Аж так, що вже і нині українці зривали з неї ті темні окуляри, волали до неї і закатовані голодом з того світу, щоб вона визнала, що то був геноцид українського народу. І за тим знову стоїть Росія.
Що ж, Європа має свої величини і свої темні плями. Саме це вона засвідчила, повернувши до ПАРЄ Росію. І знову одягла на очі темні окуляри. Крізь них не видно її варварства, знищених нею вже у наші дні тисяч українців, грузинів, сирійців. Не видно її жорстокого лику і скривавлених рук. Європа цим не бридиться. Мовби і з нами, і з нашим та, врешті, і своїм ворогом. Останній ганебний вчинок європейських парламентарів, у яких жорстокий варвар не викликає осуду й відрази, упевнив, що пророцтва християнських пророків і передбачення вчених щодо майбутнього Європи цього разу збігаються: її чекає доля Атлантиди.
А думається у ці дні, що ми навіть не за 30 срібняків віддали наше молоде покоління на поталу дешевих шоу, що його зазомбували чужим шкідливим духом. Це його дитинство й отроцтво формувалося телевізійними засиллями “95го кварталу”. Це воно вбирало антикультуру, вульгарність, споглядало пошлятину і всяку бридоту, яку безсоромно несли ці “митці”. Це нинішньому електорату впорскувалися віруси, бацили “русского міра”, зневаги до української мови, держави і її лідерів. Впорскувався дух міщанства і ліпився малорос і дуриндахахол незалежної України. Майбутній електорат! Круто!!! Вершитель наших доль. Той, що живе настроєм одного дня. “Людина маси, — писав Д. Донцов, — ніколи не різьбить собі завтрашнього дня, лише шукає як їй пристосуватися до сьогоднішнього, або до того завтра, яке їй, інертній матерії, вирізьблять інші”.
От де наш кінематограф програв. Програв усіх нас, наше теперішнє і майбутнє. Один малий пастух загнав у малороські кошари велике стадо. Чи свідомо, чи лише був інструментом у чиїхось руках. Але роль його у тому, що Україна сповзає з вершини, на яку важко піднімалася, очевидна. Саме він розбурхав народну стихію примарними надіями і мареннями, за якими — порожнеча. Спокуса “новими обличчями” може бути фатальною. Бо не можна вести народ дорогою, в якої немає ні початку, ні продовження. Не можна засівати поле зерном, яке вже давно склювали птиці. Не можна вдавати, що любиш землю, яку не навчений любити. А спокушені повірили і готові й далі вірити спокуснику. “…Хто спокусить одне з цих малих…, то краще б такому було коли б жорно млинове на шию йому почепити і потопити його в морській глибині”. Це вже Сам Ісус Христос промовив. Тож вводити когось у спокусу — гріх і за нього може бути тяжка розплата.
То що там сказав Платон про державу? Що вона спустошує і загине, якщо нею правуватиме найнижча каста — з дешевого металу. А ця “каста” навіть не з металу, а з якоїсь нетривкої пластмаси, крихкої і токсичної! Поволі відходять у минуле дні, коли не страшно було прокидатися. Не порожньо. Не гірко. Не віяло духом північної орди дуже близько і чорно. Україна стоїть знову гола, боса, розгублена на роздоріжжі. І вдивляється в “нові обличчя” цієї навіть не вати, а піни, історичного шумовиння, яке постало з реготів, а зійде в небуття плачучи.
І слова Еклезіаста: “Горе тобі, земле, коли цар твій незрілий, а владики зранку їдять. …Щастя тобі, земле, як царі твої шляхетного роду”, — особливо ранять. І наш мудрий філософ Сковорода говорив, що є поводирі “хромі на обидві ноги… ні звір, ні птиця…”. І святе Письмо говорить, що за їхню зухвалість “Господь виригне їх із уст своїх”. І до тих, що вибрали нам таку долю, що спровокували цей “батіг Божий”, яким нас усіх покарано, теж є досить гіркі слова євангелістів: “Врожай поля твого і всю працю твою їстиме народ інший… а ти служитимеш чужим богам, станеш посміховиськом серед народів, а зайда серед вас підійметься вище і вище над тобою і положить залізне ярмо на шию твою, і будете ви раби проклятущі, будете дроворуби і водоноси для чужинців”.
І це треба пережити, як стихійне лихо, як переживала наша земля половців, печенігів, хозар, усі ті “нові лиця”, від яких часто на століття скорботою брався її лик…
Якщо є для України світлі радісні пророцтва, то хочеться, щоб вони збулися і дуже швидко. Ну хоча б такі: нові президентські вибори через півроку і нові вибори до ВР — через сім місяців. І нехай у ній будуть “старі обличчя” розумних, патріотичних, порядних, професійних українців. Яких Україна любить і якими надто дорожить. Які пройшли випробування часом, спокусами, владою. Бо на таких тримається життя. Вони сіль нашої землі. І сам хронос готовий бути їм слугою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment