Будеш, Батьку, панувати

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ,
голова ПООТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

9 вересня сповнюється 250 років з дня народження нашого великого земляка Івана Котляревського. Як нам, просвітянам, не відгукнутися на цю ювілейну дату славетного автора безсмертної “ Енеїди”? Це ж бо про нього сказав наш Пророк: “Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть”. І не забуваємо. І не тільки ми, просвітяни, а й усе українське громадянство, окрім, звичайно, нашого вічного горя — усяких перевертнів, які відрікшись від свого українського імені, топчуться по ньому, тепер вже в українській державі, ненавидячи її українську сутність більше від нашого історичного ворога — російського агресора. А при цьому іменують себе “тожє укрАінцамі”. І їм не пам’ять про Котляревського потрібна, і не його “Енеїда” з її кодом українського непереможного вільного духу. Їм потрібна котляревщина, що про неї ось як убивчо точно сказав наш видатний мислитель, письменник, науковець, довголітній політв’язень російських комуністичних таборів Є. Сверстюк у есеї “Іван Котляревський сміється”. “У ХІХ столітті стриманість у ставленні до Котляревського з’явилася через те, що його стали сприймати крізь призму котляревщини — поширеного у той час недоумкуватого варнякання, нерозумного грубого сміху, дешевого літературного штампу — смішити українською мовою в ролі недорікуватого паяца, який розважає навіть не короля, а просто юрбу міщан. Несмак, графоманія, обивательський примітивізм, зубоскальство знайшли у цьому малоросіянстві тривкий притулок і надійний хліб. Уряд (царський. — Ред.) ніколи не чинив перешкод малоросіянству найнижчого ґатунку, навпаки, найдипломатичніші шовіністи охоче дозволяли черствим малоросійським зубоскалам убивати молоду українську літературу.
Ось чому через усю другу половину ХІХ століття найкращі українські поети, драматурги й артисти проносять ідеї нещадної боротьби проти профанації української культури, проти того, щоб представляли її люди малокультурні, в яких за душею лише “три торби сміху”. Все молоде, живе й здорове, тримаючись від них поодаль, за каторжних умов розвитку української культури відвертається від усього українського раніше, ніж устигне розгледіти в цій культурі явища найвищої проби і неповторно національної величі”. А у наш дивовижний час той, у кого за плечима тільки “три торби сміху”, доп’явся представляти вже не тільки українську культуру, а всю Україну, увесь український народ, над мовою якого, над його святощами, над його засадничими цінностями він стільки років насміхався, убиваючи у ще незрілої національно молоді (через постколоніальні обставини нашого розвитку), прагнення говорити рідним словом, пізнавати глибини історичного й культурного буття своєї нації й ставати повноцінним громадянином своєї держави, готовим у лиху годину стати і на її захист. У самодержавній Росії цю роль убивці української свідомості виконували всілякі водевілі з придуркуватим хохлом, у комуністичній імперії — Штепсель і Тарапунька, у перші десятиліття Незалежності — ганьба полтавська — Вєрка Сердючка, сьогодні ж усілякі квартали з імперського потойбіччя, які ще й допнулися до влади, аби вже зовсім перетворити Україну на малоросійський водевіль з обідраним до нитки, затурканим і нещасним та жалюгідним хохлом. “Маладци хахльонкі”, — радісно й весело потирають руки внутрішні і зовнішні путлери і розщедрюються іудиними срібняками, щоб ще більше і вправніше цькували українського президента, який насмілився взяти на озброєння фундаментальні вартості українців — армію, мову, віру, отже, посмів прагнути бачити український народ національно й громадянськи свідомим, здатним захистити свої святощі, національні та особисті інтереси і від агресорів, і від ненаситних здирників. Та як казав Василь Симоненко: “Пощезнуть всі перевертні й приблуди і орди завойовниківзаброд”, а ми даруємо читачам безсмертну “Енеїду”, повну іскристого гумору, але й повну послань до нас, сучасників. Сьогодні “Енеїда” потребує нового вдумливого прочитання. У примітках ми і намагалися акцентувати саме на новому прочитанні безсмертного твору. Ось візьмемо такі рядки:
Пропали! Як сірко в базарі!
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне, що волом:
І будеш в плузі походжати…
Не йдеться, насправді, тут про наш одяг. Тут про щось незмірно більше і трагічніше. Тут про те у наших душах і головах, через що ми зазнали Полтавської катастрофи. І ці слова принизливого болю і неймовірної гіркоти й образи — це реакція на поразку мазепинців, після якої всі мусять жити у російському полонірабстві, бути тільки волами на загарбаних чужинцями полях. Як це перегукується з Шевченковим із його “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?” — “Будете орати Мене стиха та орючи, долю проклинати”, або ж із Франковим “Невже ж тобі на таблицях залізних, Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних”. Мені здається, що саме ці почуття спонукали Котляревського до написання “Енеїди”. Бо що було надворі? Провідна верства і народ самі себе звоювали. Мабуть, тоді їх, тих, що злякалися за власні шкури, не була більшість, сімдесят три відсотки, як зараз, та вистачило рівно настільки, щоб мазепинці зазнали поразки. Переможна імперія скрізь насаджувала свої рабські порядки. Десятки тисяч жандармів стояли по українських містах і містечках і десятки тисяч таємних їхніх співробітників, а простіше кажучи, — донощиків, сіткою вкрили Україну, стежачи за “малоросійскімі умонастроєніямі” та допомагаючи москалям осаджувати українські землі. Українські патріоти могли говорити про причини поразки та шукати шляхів, які вели б до вільного майбутнього тільки у своєму вузькому колі, щоб не потрапити на Сибір слідом за багатьма мазепинцями. Іван Котляревський народився по п’яти роках після знищення автономної української держави, а коли йому виповнилося шість — зруйновано російським сорокатисячним військом фортецю українського лицарства — Запорозьку Січ. У нього на очах знищувалась Україна й утверджувалась імперія. Він не міг не думати про це й не говорити про це з близькими собі людьми. Та його геніальність розриває це патріотичне гетто й виходить на широкі простори народного моря. Він віднайшов форму, яку не заборонить цензура, а він за написане не потрапить на Сибір. Він віддає данину пильному московському оку і подає широку картину українського життя, віртуозно володіючи українським словом, щоб ні народ, ні його слово не пропали, а жили у віках. Та це ще не все. Він славить мазепинців, він славить зруйновану Січ, називаючи саме мазепинські полки — Лубенський, Гадяцький, Полтавський і не згадує ні Миргородський, ні Прилуцький, які відійшли від Мазепи. Ба більше! Він пише про Лубенський полк, який спішить “Полтавуматушку спасать”. Оце “Полтавуматушку спасать” — для цензора та його офіційного погляду про переможну полтавську вікторію росіян, яким нібито допомагав завзято малоросійський народ та козацьке військо. Насправді лубенці були у Батурині, й там усі й погинули у кривавій російській різанині після захоплення Батурина москалями через зраду наказного полковника Носа. А полковник Лубенського полку Дмитро Зеленський (так і хочеться згадати Шевченкове про правнуків) на цей час перебував у ставці Гетьмана Мазепи і був одним із найближчих його соратників. На час написання “Енеїди” всі це знали і все прекрасно розуміли. Не міг не знати про трагедію Батурина, зокрема, лубенців, і сам Котляревський, і він винайшов єдино можливий спосіб сказати про пекучу рану і своїм сучасникам, і нащадкам. А оце — “московських бриденьок” про пісні загарбників, а оце “стой, нє шєвєлісь” про їхнє військо та рабські порядки у ньому. Що тут, крім огиди і зневаги людини вищої європейської цивілізації в сенсі культури, і народної, і професійної, і в сенсі політичного устрою. Хоч на той час, треба сказати, в Європі і було Магдебурзьке право, та королі, крім Польщі, ніде не обиралися. В Україні ж усі посади від керівника найменшої територіальної одиниці місцевого самоврядування до глави держави — Гетьмана, були виборні, і коло виборців Гетьмана було значно ширше, аніж у Польщі. Таке тогочасне демократичне диво було тільки в Україні. І неспроста серед моря козацьких пісень Котляревський згадує пісню про Сагайдачного, який у своєму поході з двадцятитисячним козацьким військом на Москву зруйнував дорогою всі значні російські містафортеці, що посіяло паніку серед росіян та змусило їх підписати невигідний для них мир з поляками, а Україна отримала від польського короля низку фундаментальних прав і свобод. А скільки і болю, і гордості за Січове лицарство у таких, здавалося б, простих словах: “Либонь, співали і про Січ”. Дитинство і юність Котляревського минали під знаком української мовної та пісенної стихій, розмов про січове лицарство та славу Гетьманщини та й, зрештою, усе його життя. Чи ж міг він простити убивцям, руйнівникам та катам зруйнування Січі? І звідси вогонь огиди й прихованої за веселим сміхом та сумовитою печаллю ненависті до загарбниківдикунів. Колонізатори ще не витравили з українських сердець українських почуттів. Котляревський писав і для сучасників, але чомусь мені здається, думав більше про нащадків. До них він хотів донести правду про полтавську катастрофу і про свій світогляд українського патріотасамостійника, коли вкладає у слова батькового заповіту Енею про його майбутню державу та її процвітання ось такі рядки: “Покіль не будуть цілувати Ноги чиєїсь постола”. Це до нас, сьогоднішніх. І як разюче вони перегукуються з Мазепиним “Же през шаблю маєм права”, або з Симоненківським “Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю”, але ще дивовижніша спорідненість цього заповіту Івана Котляревського зі словами поета і воїна Євгена Маланюка: “Щоб власний Рим кордоном вперезав, і поруч Лаври станув Капітолій”. Ось таке історичне завдання для українців поставив І. П. Котляревський вслід за Мазепою, підхоплене наступними поколіннями та їхніми світочами, що раз у раз віддавали своє життя за його здійснення.
Основою для нашого видання послужили берлінське видання 1922 року за редакцією Богдана Лепкого та видання 1970 року видавництва “Дніпро”. Передмову Богдана Лепкого ми вмістили з особливою метою — щоб ми, наддніпрянці, бачили, як галичани ставляться до нашого генія. Між полтавцями і львів’янами завжди були тісні культурні й політичні зв’язки. Наше видання є по суті збірником “На вічну пам’ять Котляревському”, бо й відкривається одноіменною поезією Т. Шевченка. Крім вміщених тут віршів Лесі Українки й Івана Франка, спогадів Є. Чикаленка та есея Є. Сверстюка, можна було б подати ще багато розумних досліджень про І. Котляревського, спогадів про відкриття йому пам’ятника у Полтаві. Скільки ж бо видатних людей приїжджало у Полтаву на відкриття пам’ятника. Треба було б увічнити їх на фасаді кінотеатру “Колос”, нині “Візорія”, та у Полтаві завжди була малоросійська влада, яка ніколи не толерувала, бо просто не здатна, великих людей України. І я вже, мабуть, і не доживу до того дня, коли і влада полтавська буде українською по духу, і сама Полтава заговорить українською і своїх великих людей навчиться шанувати, і брати їхній приклад у свій життєвий шлях, щоб нащадки козацькі ніколи більше не блукали світами у пошуках нового Риму, як Еней, а будували Рим на своїй землі. Ми ж зробили те, що нам під силу. Коли ти, дорогий читачу, візьмеш до рук наше видання, то пригадай слова на дошці, що стоїть у дворі хати Котляревського на Івановій горі, і подумай, що ці слова стосуються і безсмертної “Енеїди”, яку ти тримаєш у руках. “Івановій горі доземно вклонилися Т. Шевченко, Микола Гоголь, Михайло Щепкін, Леся Українка, Панас Мирний, Михайло Кропивницький, Марія Заньковецька, багато інших діячів культури. Слава осяює це місце. Схились до святині”. Ми ж кажемо: “Слава осяює і “Енеїду”, схились перед нею, схились перед святинею і нікому не давай її паплюжити!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment