«Філологічний семінар» як модерна наука про літературу

Михайло НАЄНКО,
доктор філологічних наук
Йому нині 115. Заснований у Київському університеті професором Володимиром Перетцом, він сформував модерне літературознавство в особі Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Освальда Бургардта, Сергія Маслова, Івана Огієнка, Дмитра Чижевського й ін., але за перше десятиліття радвлади цей науковий напрям та його сподвижників було винищено і піддано ідеологічному остракізму. Відродити семінар удалося лиш 20 років тому і нині, отже, в нього (хоча й не дуже круглий), але подвійний ювілей: 115 і 20.
Протягом певного часу мала місце розбіжність у поглядах на час виникнення “Філологічного семінару”. Первісну назву його (“Семинарий русской филологии”) сформульовано було на догоду російсько-імперській доктрині, але пізніше він здобувся на істинно наукове означення “Філологічний семінар”.

Деякі джерела хибно наголошують, що семінар почав діяти з 1907 року. Але авторитетнішим слід вважати свідчення однієї з учасниць семінару, згодом — відомої дослідниці питань теорії й історії літератури, дружини Володимира Перетца Варвари Павлівни Адріанової-Перетц. У радянські часи вона працювала в системі Академії наук СРСР. Академік Д. Лихачов часом наголошував, що вона як науковець “превзошла” свого вчителя, але Варвара Павлівна завжди говорила про В. Перетца як про Вчителя з великої літери. У післямові до вибраних його праць, що стало можливим у часи т. зв. “хрущовської відлиги”, вона писала: “Воспитание молодых исследователей было главной целью университетского преподавания В. Перетца. Поэтому уже с осени 1904 г. (виділено мною. — М. Н.) он начал организацию семинара, каждый член которого брал для разработки свою тему…”. А 1907 року цей семінарій “из обычного университетского “спецсеминара” превратился в своеобразный научный кружок. Работа в этом кружке не входила в рамки факультетской программы, не давала “зачетов”, не регулировалась часами университетского расписания и положением участника…”. А коли в 1994—1996 роках я пропонував відродити цей “семінарій”, то було обрано форму не “спецсемінару”, як 1904 року, не “гуртка”, як 1907 року, а щорічного симпозіуму-семінару з міжнародним статусом і з єдиною темою: “Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства”.
На перших трьох семінарах-симпозіумах розглянуто такі підтеми: “Сергій Єфремов і Дмитро Чижевський: дві літературознавчі методології — одна мета”, “Літературознавство як наукова й освітня проблема”, “Інтерпретація художнього тексту”. Детальна інформація про ці семінари містилася тоді в газетах “Літературна Україна” (16.05.1996), “Освіта” (10.07.1996), “Освіта” (05.02.1997) й ін., а матеріали четвертого семінару опубліковано 1998 року вже окремим збірником (“Філологічні семінари”) і саме з того часу почалося літочислення його як відродженого в нових умовах.
Професор В. Перетц роботу заснованого ним семінару зосереджував насамперед на формі художнього слова, і тому його наукову методологію прийнято називати формальною чи формотворчою. Чи був він тут найпершим і єдиним на той час? Ні, звичайно. Сучасники, як знаємо, і дуже палкі послідовники якоїсь традиції схильні до перебільшень і фетишизацій. В. Перетц був дуже скромним і об’єктивним в оцінках своєї діяльності. Не випадково він свою працю “Из лекций по методологии истории русской литературы” супроводжував приміткою “на правах рукописи” (1914). У 20-х роках він опублікував скорочений варіант цієї праці з назвою “Краткий очерк методологии истории русской литературы”.
На питаннях форми художнього твору зосереджувало свою увагу, як відомо, навіть найдавніше європейське літературознавство. Всі оті (починаючи з Платона й Арістотеля) міркування про види, роди і жанри поезії, про епос, лірику та драму були не чим іншим, як міркуваннями про художню форму літературних явищ. Продовжували їх і автори ренесансних та барокових поетик (до кінця ХVІІІ ст.), і лише в часи романтизму й реалізму увага до форми відійшла ніби на другий план; але для того, виявляється, щоб у кінці XIX ст., коли заявили про себе модерністські форми художнього мислення, знову вийти на передній край науки про літературу. За яких-небудь десять чи трохи більше літ до виникнення семінару В. Перетца в європейській філології стали дуже активно обговорювати можливості формотворчого розуміння мистецьких явищ, згадавши, зокрема, думки з цього приводу німецького естетика Баумгартена (друга половина ХVІІІ ст.), біографічний метод французького письменника і вченого Сент-Бева (40-ві роки ХІХ ст.), естопсихологію француза Еннекена (кінець XIX ст.), а в Росії, зокрема, підключився до цієї проблеми один із найбільших теоретиків літератури свого часу О. Веселовський. 1893 року він прочитав випускникам вищих жіночих курсів у Петербурзі лекцію “Из введения в историческую поэтику”, а 1899-го опублікував перших “Три главы из исторической поэтики”, в яких концептуальною основою був саме формальний підхід до літературних явищ.
У той час до пошуків нових форм аналізу художнього слова й секретів творчості спонукали чимало знакових явищ літературного мистецтва та науки про нього. Французькі “парнасці”, “Молода Німеччина”, автори “Молодої Польщі”, поети російського “срібного віку” тут говорили про це дуже багато. А водночас породжували нові літературознавчі візії З. Фройд і Ф. Ніцше, а трактат І. Франка “Із секретів поетичної творчості” (1898) змагався, зокрема, з паралельно утверджуваною тоді “модою” на вульгарний соціологізм марксистської псевдоестетики.
В українському літературному процесі рубежу ХІХ—ХХ ст. потребу формального аналізу текстів диктували “Зів’яле листя” І. Франка і повісті О. Кобилянської, новелістика “покутської трійці” і новоромантична поезія Лесі Українки, імпресіоністична проза М. Коцюбинського і символістські спроби Миколи Вороного та Олександра Олеся… А на горизонті вже виднілися підростаючі автори з “Молодої музи”, згодом — з “Української хати” та ін. Розгадати таїну їхніх новотворів намагалися тоді і вони самі, і старші й молодші їхні сучасники з літературно-критичного цеху, але їхньому дослідницькому методу бракувало найголовнішого в науковій діяльності — академізму. Ліквідовувати цю прогалину судилося саме професору В. Перетцу і слухачам його “семінарію”. В сучасні їм формальні шукання письменників вони майже не втручалися, але були, звичайно, в їхньому полоні чи в їхній аурі. Починали, однак, здалеку, з глибин, освоюючи майже цілинні пласти найдавнішої української та російської літератур і приходячи до висновку, що найкраще їм у цьому прислужиться саме формальна, філологічна методологія. Вона дасть змогу, на думку В. Перетца та його “семінаристів”, проникнути в естетику слова, вивести літературу з циклу суспільних дисциплін, поставити її на відповідне місце в системі мистецтв, розв’язати важливі текстологічні проблеми і т. ін.; ішлося, по суті, про надання літературі і науці про неї іманентного, самоцінного значення. Цю концепцію В. Перетц висвітлив у роботі з методології історії російської літератури, але стосувалась вона й літератури української і на ній виховалась ціла плеяда найвидатніших свого часу українських та російських літературознавців. Хто вони?
Більшість із них бачимо на знімку 1910 року, але там могли б бути й трохи старші за них Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт та наймолодший Дмитро Чижевський. Він прийшов у семінар 1914 року, перевівшись до Київського університету з Петербурга, який був шкідливим для нього не тільки з кліматичних причин. Можна з певністю сказати, що це золотий генофонд нашого літературо­знавства XX століття. Частину його радянська влада виштовхала в еміграцію (сумнозвісне “ленинское выдворение из России философов и историков”), дехто був духовно зламаний і змушений займатися свідомо звуженими чи й кон’юнктурними питаннями літературознавства, а таких, як Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, було репресовано і закатовано в більшовицьких таборах смерті. На три роки таборів (відбував термін у “Сиблаге”) був засуджений Кость Копержинський, три роки заслання відбула в Середній Азії Софія Щеглова, Олександрові Багрію вдалося “переховатися” в Азербайджані, Борису Ларіну — в Петербурзі і т. ін.
Не уник репресій і Володимир Миколайович Перетц. Його і всіх його побратимів звинувачували в належності до вигаданих контрреволюційних, терористичних, буржуазно-націоналістичних організацій, але насправді їх закатовано за те, що вони були справжніми вченими, прагнули добути значення літератури з художньої форми, з її естетичної вартості. Подібний сатанізм європейська цивілізація демонструвала хіба що 500 літ тому, на межі середньовіччя і ренесансу.
Професора і дійсного члена російської та української академій наук В. Перетца арештовано було нібито за належність до контрреволюційної фашистської організації “Российская национальная партия”, яка, крім усього, мала ще й “Зарубежный мозговой центр” на чолі з Романом Якобсоном. 1934 року було заведено так зване “Дело славистов”, за яким репресовано понад сто лінгвістів, літературознавців, письменників, мистецтвознавців, художників, архітекторів, фольклористів, етнографів і навіть кількох геологів, гідрологів та трьох хіміків. Це було фактично третє за радянських часів варварське нищення гуманітарної еліти в СРСР. Перше — згадане ленінське “выдворение” філософів і істориків у 1921—22 роках, друге — розгром 1930 року сфабрикованої органами ГеПеУ Спілки Визволення України (СВУ) на чолі нібито з академіком Сергієм Єфремовим, і через чотири роки третє — “Дело славистов”. Як результат, гуманітарну науку в усьому СРСР доведено до цілковитого знекровлення на генетичному рівні, гіркі плоди чого ми пожинаємо донині.
Професор В. Перетц “по Делу славистов” засуджений був на три ро­ки заслання в глухий Саратов, університет у якому не мав ні філологічного, ні історико-філософського факультетів. Крім такого покарання, ОГеПеУ (тодішнє КаДеБе) звернулося в травні 1934 року “совершенно секретно” з листом до Сталіна, щоб той позбавив В. Перетца звання академіка. Підписав це звернення якийсь “зам. пред. ОГПУ Агранов”.
Йосип Сталін, звичайно, клопотання ОГеПеУ про позбавлення В. Перетца академічних звань задовольнив, після чого вчений, прибувши до Саратова — виснажений, ображений, з безліччю хвороб — написав Сталіну сповненого відчаю листа. Наведу кілька цитат із нього: “В настоящее время состояние моего здоровья таково, что жить мне, по-видимому, осталось очень мало… Арест, обвинение, ужасное по своей невероятности, ссылка в непривычный для меня климат, жизнь в непривычных бытовых условиях, исключение из обоих академий сломали моё и без того слабое здоровье”. Вчений просив дати йому можливість “дожить последние месяцы жизни в семье” і ще раз переглянути його судову справу. “Если моя невинность будет обнаружена хотя бы тогда, когда меня уже не будет в живых, то все же это даст по крайней мере право опубликовать мои законченные научные работы”. Донині на це прохання вченого зреаговано лиш частково: звання академіка двох академій офіційно не повернуті, вся спадщина його не опублікована чи не перевидана, увічнення пам’яті меморіальною дошкою здійснено лише в Київському університеті. Все інше залишилось переважно так, як описали в своєму донесенні московському начальству два саратовські службісти НКВС: “…Перетц В. Н. 23 сентября (насправді, 24-го. — М. Н.) умер… Поп “благословил” гроб, находящийся в закрытом состоянии. На могиле установлен крест с дощечкой… а на другой день должны были положить плиту с надписью”.
Останнє в цьому сумному сюжеті пов’язане з Україною. 20 липня 1934 року з Саратова В. Перетц написав листа новому директору Пушкінського дому в Петербурзі Л. Каменєву, в якому засуджений академік припускав, що причиною його арешту “скорее всего могли быть интриги против него на Украине”. Припущення це не безпідставне. 1934 року молодий директор тодішнього Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка ВУАН Євген Шабліовський написав рецензію на “Научный сборник”, редагований В. Перетцом, з дуже промовистою назвою: “До кінця розтрощити кубло буржуазного націоналізму”. Зміст заявленого в рецензії націоналізму кожен читач міг домислювати на свій смак, бо в судовій справі слідчі дуже ретельно зазначали: в підсудного ­Перетца дід був — хрещений єврей, а в материнській гілці його роду стрічались і росіяни, і українці. Вибір націоналізму, отже, міг бути дуже широким…
Інша українська інтрига могла бути пов’язана з іменем штатного співробітника українського ГПУ-КДБ і відомого літератора-історика-археолога Віктора Петрова (псевдоніми Домонтович, Бер, Петренко, Веріга). В Петербурзі він на рубежі 20—30-х років зустрічався з В. Перетцом (чого він до нього їздив? — можна лише здогадуватися), у Києві він знав буквально все про колишніх “семінаристів” Володимира Перетца, особливо — про Миколу Зерова та його дружину Софію Лободу. Коли Зерова було вже страчено, цей літератор-кадебешник розшукав вдову Софію Лободу-Зерову й навіть одружився з нею, єхидно згадавши в своїх спогадах, що Перетц про студента Зерова відгукувався не дуже прихильно (“блідий студент”). У них із Софією був потаємний і загадковий “роман”, зміст якого почасти розкрився після страти М. Зерова. Під час фашистської окупації В. Домонтович керував виданням журналу “Український засів”, носив есесівську форму, потім емігрував до Німеччини, звідки його “викрало” радянське КДБ, а коли поселився в Москві, то налагодив з Софією зв’язок. Те, що В. Домонтович зустрічався з В. Перетцом перед арештом, могло якось в’язатися з тим, що В. Перетц називав “українською інтригою”.
В українському літературознавстві філологічний метод не помер разом із його організатором та репресованими його учнями, найбільшою мірою прислужилась діяльність послідовників В. Перетца, що емігрували за кордон. Крім Л. Білецького, який у 1926 р. створив “Основи літературно-наукової критики” і присвятив їх В. Перетцу, на особливу згадку заслуговує Д. Чижевський. Видворений з України 1922 року, у майбутньому видатний філософ і філолог ХХ ст. назавжди залишився відданим саме філологічному методу в літературознавстві. Враховуючи досвід старшого за себе М. Зерова, викладений у праці “Нове українське письменство” (1924), він у 40—50-х роках запропонував суто філологічне прочитання історії української літератури до початку XX ст. Особливість того прочитання полягає в тому, що воно враховувало деякі особливості естетичних підходів до розуміння літератури, які то відроджувались, то пригасали у світовому й українському літературознавстві протягом першої половини XX ст. Цей процес ішов у річищі того модерного розуміння літературної творчості, яке пробували утвердити в українській критиці згадувані “молодомузівці” та “хатяни”, і водночас — у протистоянні радянському, соцреалістичному літературознавству, котре гальмувало розвиток української науки про літературу в XX ст. понад п’ятдесят років.
Відновлюючи роботу перетцівського семінару в Київському університеті, ми знали, що в радянському літературознавстві є про нього дві думки. Академік О. Білецький в одному випадку говорив, що семінарій у дожовтневий час був кращим зразком організації наукової роботи з молодими кадрами, що семінаристи послідовно цікавились проблемами методології, але все ж їм не вдавалося оволодіти марксистсько-ленінським методом дослідження суспільних явищ. Розвиваючи це судження, О. Білецький дорікав В. Перетцу в тому, що він орієнтував своїх слухачів на утвердження “філологічної школи” в літературознавстві, для якої “важливо, як виразив поет свою ідею, а не що він виразив”. У такий спосіб був “декларований метод, який після Жовтня одержав назву формального… У відродженому семінарі-симпозіумі ми повинні були, по-перше, заперечити такий нігілізм у розумінні формального методу в літературознавстві, а по-друге, повернути в українську філологічну науку імена і самого В. Перетца, і цілої плеяди зарахованих в обойму буржуазних учених його учнів. Друге завдання виявилося порівняно легким, оскільки одержання Україною незалежності збіглося з процесом реабілітації всіх тих учених, письменників та інших працівників культури, які в роки залежності вважалися буржуазними, націоналістичними чи й просто ворогами народу. Щодо першого завдання, то його доводиться виконувати донині, оскільки не до кінця всім зрозуміло, що таке “формальний” метод у літературознавстві і що таке “форма” художнього твору в принципі. Одна з тем нашого семінару, який присвячувався століттю від дня заснування перетцівського семінару, називалася “Художня форма” (2004), але про це ми говоримо постійно, незалежно від формулювання тем. Так, уже на першому семінарі (в 1996 р.) обговорювалася тема “співіснування” двох літературознавчих методологій (історичної і філологічної), але головний акцент усе ж ставився на філологічній, тобто — формальній, яка дає змогу сприймати літературу як вид мистецтва, а не як ілюстрацію яких-небудь ідей. Про це ж ішлося і на другому (“Літературознавство як проблема науки і освіти”, 1997), але особливо на третьому семінарі, коли аналізувалося питання інтерпретації художнього тексту (1997). Наступні семінари присвячувалися більш конкретним питанням літературознавства, наприклад, реалістичному типу творчості (1998), типам художньої творчості в епоху постмодернізму (2002), національним моделям порівняльного літературознавства (2006), літературній критиці і критеріям художності (2008), “межі” між літературою і паралітературою (2011), неокласикам як поетам і як теоретикам літератури (2014), теорії і практиці інтермедіальності (2016) тощо, але в усіх випадках ми намагалися показати продуктивність саме того методу, який з ініціативи В. Перетца приживався в українському літературознавстві як метод формальний. Слід наголосити, що після розуміння “формальної школи” В. Перетцом і його послідовниками, після відомих “бахтінізмів” (які частково запозичені у Вяч. Іванова) нічого нового у нас не з’явилося; та й де ж йому було з’явитися, якщо сімдесят із гаком років ми тільки й чули про канонізацію єдино правильного творчого методу — соціалістичного реалізму з його єдино правильною, але по суті казуїстичною теорією і термінологією. Прориву тут можна чекати, як нам здається, від викладання теорії літератури у вищій школі, де слід формувати, м’яко кажучи, і своє науково-теоретичне мислення, і національну гордість за свою літературу. Показовий у цьому плані польський приклад: у їхньому “Slovnik-у terminov literazkich” (1998) кожний п’ятий літературознавчий термін має свій, польський варіант. Це, сказати б, зовнішній аспект проблеми, але він має безпосередній стосунок і до внутрішнього — художньої образності як головного двигуна творчості
Розглядаючи на семінарах такі й подібні питання, ми віддаємо данину шани насамперед Володимиру Миколайовичу Перетцу і всім його учням — М. Зерову, П. Филиповичу, І. Огієнку, Д. Чижевському й ін. Вони утримали в ХХ столітті українське літературознавство на рівні не служби ідеологічній доктрині (до чого закликали псевдотеоретики соцреалізму), а власне науці. Без неї ж бо залишилося б не пізнаним найголовніше в літературній творчості: естетичний і інтелектуальний потенціал її. Це “зафіксовано” в усіх 20-ти випусках наших “Філологічних семінарів” і підсумковому виданні з назвою “Філологічний семінар — школа наших традицій”.
У Київському університеті станом на 2018 рік зареєстровано 62 наукові школи. Наш семінар із назвою “Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства” значиться в цьому реєстрі під номером 17-м (http://science.univ.kiev.ua/research/scientific_school/). Стисла інформація про школу-семінар викладена, як і годиться, канцелярським стилем: “Дійсний науковий керівник: професор М. К. Наєнко. Дата і місце заснування: Заснована 1904 р. Засновник наукової школи… академік РАН, академік УАН В. М. Перетц. Припинила існування на рубежі 20-30-х років… Відроджена…” і далі коротко — про все, про що вже йшлося вище.
Вступаючи в третє десятиліття своєї діяльності, ми (“школярі-семінаристи”) налаштовані на послідовну і подальшу працю в своїй галузі, але стурбовані ситуацією, яка склалася в українській філологічній науці загалом. Річ у тім, що кожну наукову школу і її видання нині слід перереєструвати за новими вимогами. Зовні ці вимоги ніби націлені на підвищення якості наукової роботи, але чиновники від науки встановили в них такі норми, які є згубними не лише для нашого семінару, а й для гуманітарної науки в Україні загалом. Є така база даних Scopus, що позиціонується видавничою корпорацією Elsevier як найбільша у світі універсальна реферативна база даних з можливостями відстеження наукової цитованості публікацій. Ця база, попри все, є ще й бізнесовою структурою. Аби зареєструватись у ній чи опублікувати в уже зареєстрованому виданні своє дослідження, потрібні кошти, опублікування однієї статті “у них” вартує 200—300 євро. Для українського вченого така сума не підйомна в принципі, оскільки, як відомо, наука в бюджеті нашої держави фінансується в сумі 0,4 відсотка від валового доходу її. Як сказав одного разу президент Націо­нальної академії наук України Борис Патон, це рівень африканської Сахари, в нормальних країнах ця цифра складає від 5-ти до 6-ти відсотків. І ось чиновники від науки поставили перед кожною науковою школою і її виданням таке завдання: очолювати це видання має вчений, який публікується в журналах, що “базовані” у Skopus-i, а до складу редколегії видання певної школи, яке слід перереєструвати, повинні входити як мінімум три вчених, що мають публікації у “скопусних” журналах-збірниках. Переважно — англійською мовою. А освіта ж у нас будувалася, як знаємо, в такий спосіб, що знавці англійської мови про українську літературу знають лише “за чутками”, а українські літературознавці англійською можуть лише читати й перекладати “зі словником”. Про створення літературознавчого тексту англійською мовою за таких умов, як любив повторювати один із персонажів Павла Загребельного, “шкода говорити”.
Щодо українських літературознавців, то маю таку інформацію: один із таких працює в Києво-Могилянській академії, другий у Київському університеті, третій в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. “Набрати з них” і голову редколегії, і три члени редколегії спромоглася поки що тільки Могилянка, а що робити решті?
Думаю, що чиновникам від науки слід на це зважити і на перших порах бодай відмінити оту норму “скопусних вимог” хоча б для формування редакційних колегій наукових видань, а освіту в майбутньому побудувати так, аби молодше покоління літераторів-україністів одержували вищу освіту не за дипломом, а за знаннями. Лише за таких умов, можливо, будуть і вівці ситі, і сіно ціле. Серед учасників нашого семінару були не тільки відомі члени академії В. Дончик, В. Затонський, Д. Наливайко, Н. Крутікова, Гр. Сивокінь, доктори філології Г. Александрова, О. Астаф’єв, Н. Бернадська, М. Гнатюк, Гр. Грабович (США), Л. Грицик, І. Заярна, Н. Зборовська, Гр. Клочек, С. Козак (Польща), О. Мережинська, О. Ніколенко, М. Павлишин (Австралія), В. Панченко, І. Поспішил (Чехія), В. Просалова, Л.  Рева-Лєвшакова, М. Роман (Словаччина), Т. Салига, В. Соболь (Польща), А. Ткаченко, Є. Черноіваненко, Н. Шляхова, а й молоді кандидати наук та студенти.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment