Людина, що звучала як Дніпро

Борис Тен
Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Закінчення.
Поч. у ч. 26 за 2019 р.

1921 року двадцятичотирилітнього віршувальника й перекладача Хомичевського висвятив у сан священника митрополит Липківський. Енергійний, артистичний та елоквентний Хомичевський багато приклався до того, щоб на Житомирщині з’явилася низка парафій УАПЦ. А вже наступного року архієпископ Степан Орлик висвятив Хомичевського у сан ієрея. Далі, обдарований великими музикальними здібностями, талантом проповідника і глибокими теологічними знаннями, він став протоієреєм. Був другим заступником голови президії Всеукраїнської православної церковної ради, опікувався щомісячним журналом УАПЦ “Церква і життя”. Йому належить авторство численних композицій церковного співу. Очевидно, за нормального розвитку подій він лишився б видатним церковним діячем. Але влітку 1929 року його заарештували. Вирок суду — десять років так званих виправнотрудових таборів. Покарання відбував на Далекому Сході — “держава ГУЛАГ” розпросторювалася крізь усю “Сибір неісходиму” аж туди. Важка “гулагівська епопея” далася Хомичевському трохи легше за багатьох — виняткова музикальність, диригентський хист і знання мов визначили йому в таборі особливу роль. Він не був тим каторжанином, якого посилали, скажімо, в якісь каменоломні а чи валити ліс. У ГУЛАЗі було чимало тих клопотів, котрим могли дати раду тільки люди калібру Хомичевського. Він, наприклад, створив хор в’язнів і керував ним. Начальству це було дуже важливо. Тому й мав Хомичевський таку “синекуру”.
Історик Арсен Зінченко в своїй монографії “Життя і служіння митрополита Василя Липківського” (“Дуліби”, К., 2017), що документально конкретизував перипетії доль діячів УАПЦ, часто згадує Хомичевського. Ось, скажімо, 1924 рік, м’яко кажучи, особливо складний для УАПЦ. Її делегація “у складі митрополита Василя Липківського, його заступника — протоієрея Миколи Хомичевського, благовісника Володимира Чехівського, архієпископа Волинського Степана Орлика виїхала до Харкова для зустрічі з членами уряду УСРР з метою з’ясування правового статусу УАПЦ і необхідністю розкрити перед урядом політичні наклепи перед УАПЦ”.
Вони намагалися переконати міністра юстиції В. Балицького в праві своєї церкви на легітимність із усіма відповідними після цього моментами (видання своїх часописів і книг, відкриття богословських курсів тощо). Що з того вийшло — добре відомо.
Наприкінці лютого 1927го, як пише А. Зінченко, коли в церкві особливо загострилося протистояння між “групою митрополита Липківського та провладною “командою” і коли атаки влади на церкву посилилися, М. Хомичевський подав заяву про те, що за таких умов “він має намір відійти від активної церковної праці”.
А. Зінченко цитує листи митрополита Липківського до О. Маєвського тоді, коли “цькування духівництва й вірних, переслідування й арешти звели довкола митрополита стіну відчуження”. Постійно відчуваючи на собі недремне око НКВД, Липківський був дуже стриманий у своїх листах. Там знаходимо повідомлення про арешти протоієреїв Карпова й Хомичевського, про зречення церкви деяких священників і про закриття храмів. Усе йшло до трагічної розв’язки. Липківського заарештовують, і він чекає вирішення своєї долі. Очевидно, вгадує, як із ним поведуться.
Анатоль Костенко, якого я добре знав (і навіть писав про його невольницьку одіссею), розповів у своїх спогадах: “З цілої галереї людських типів у моїй пам’яті, мабуть, найрельєфніше вирізьблюється образ митрополита […] Василя Липківського (1864—1937). Давно це було, але і донині трохи не щодня згадую цю незабутню людину великої душі. Його поява у камері (Лук’янівської тюрми — М. С.), де стояло понад два десятки вузеньких ліжок, вразила мене — адже це той самий Липківський, що написав вперше нашою мовою підручника, за яким я вивчав Старий і Новий Заповіт […] Та недовго я тішився цим спілкуванням, десь за дватри тижні викликали його “с вещами”.
Лише за п’ятдесят років по тому з’явились повідомлення, що він помер 28 квітня 1938 року в таборах Воркути. Але то була брехня […] Липківського приречено на смерть 20 листопада 1937 року. Вирок виконано, цебто розстріляно, 27 листопада того ж року, за клопотанням родичів його посмертно реабілітовано через 52 роки (1989)”.
Вже в наші часи з’ясовано всі подробиці всієї тієї історії, про яку хіба що в загальних рисах знав Микола Хомичевський. 1937 року видано спеціальну постанову наркома внутрішніх справ Єжова “Про антирадянські елементи”. В ній наказувано зачищати всіх, кого призначувано зловорожим СРСР людським матеріалом: інтелігенцію, куркулів, духовенство, підприємців. Особливо наголошено на Києві, де зазначено, що місто “наповнене купецтвом, поміщиками, дворянською аристократією, духовенством”. Нагадувалося: в Києві — 130 церков. “Ще в дореволюційні часи Київ був центром українських націоналістів, які пожвавили свою націоналістичну діяльність з початком революції”, — писалося в Єжовім “посланії” всьому каральному апарату. Як бачимо, за поняттями енкаведистів, митрополит потрапляв під дві рознарядки — як духовна особа й як український націоналіст”, — пише А. Зінченко. Липківського розстріляли в Лук’янівській в’язниці. Тіло його разом із багатьма іншими було закопано в Биківнянському лісі під Києвом.
Знаючи, що все тодішнє оточення Хомичевського було винищене, починаєш думати, що Бог уберіг його для якоїсь важливої місії. Оглядаючи ж весь корпус текстів, котрі віртуозно витлумачив українською Борис Тен, розумієш — для якої. Справді, страшно уявити, що Бориса Тена в нас не було б. Що Миколу Хомичевського знищили тоді, коли над ним уже нависла чорна тінь смерті.
У час його ув’язнення сталася історія, що в ній важко розокремити правду й легенду. Його кохана Аполлінарія Ковальчук була особливою жінкою. Справжня декабристка. Тоді вона саме скінчила Київський музичнодраматичний інститут. Їй пророкували артистичну кар’єру. Її чекала сцена в Москві (Ковальчук запросили туди). Але вона поїхала зовсім в іншому напрямку — прямісінько в ГУЛАГ. Нара (так називав її коханий, що згодом став її чоловіком) буцімто голосно заспівала, стоячи на березі річки, щоб Микола в таборі на тому боці річки взнав, що вона вже тут. Їх розділяли велетенські крижини, що, наче кораблі, пливли по весняній річці. Отака була прелюдія до їхньої зустрічі в снігах неволі.
Нара влаштувалася солісткою Далекосхідного радіо. 1933го року вони оформили шлюб. “За сумлінність при виконанні завдань” Хомичевському скоротили строк неволі, йому було дозволено покинути місце ув’язнення. Це сталося у вересні 1936го. На той час Хомичевські вже мали трирічного сина Василька (саме не Василя, а Василька, як було свого часу названо одного з князів давньої Русі; на його честь одержав ім’я і син Хомичевських).
Син пішов у батька. При ньому також були і розум, і талант. Коли вже після розвінчання культу особи Сталіна родина жила в Житомирі, Василько здобув філологічну освіту, знав мову і попервах був батьковим асистентом у перекладацтві. Зокрема допомагав йому перетлумачувати на український лад численні лібрето німецьких опер. Згодом перекладав сам, демонструючи високий творчий рівень. За спогадами людей, які його знали, Хомичевськиймолодший був однією з надій перекладацького цеху. Але його раптова смерть поставила крапку в цій творчій біографії о тій порі, коли обіцяння ще не перейшло в здійснення. Можна тільки уявляти, як подружжя перенесло втрату любого сина.
Сім’я приїхала в Україну, але надовго тут не затрималася. Очевидно, Хомичевський зрозумів, що його можуть повторно заарештувати. Бо ж НКВД виловлювало решту священників Української автокефальної православної церкви, яких здебільшого засуджували до розстрілу. Та й не тільки священників…
Хомичевські виїхали в Підмосков’я. І дуже вчасно. Там їх наздогнала звістка про розстріл Василя Липківського й останніх священників. Хомичевські зникли з поля зору НКВД в Україні. І саме завдяки цьому “проскочили” небезпечну часову смугу. Микола Васильович працював інструктором у колективах художньої самодіяльності в місті Калініні (колишня Твер), а далі вступив до Московського музичнодраматичного інституту. Звичайно, навчання там було для нього формальністю, бо ж у сенсі музикальної культури Хомичевський був на голову вищий за багатьох тамтешніх менторів.
Війна зодягла його в шинель і поклала на нього роль військового кореспондента, але він швидко потрапляє в полон разом із усім батальйоном зв’язку, при котрому Хомичевський перебував. Оповідаючи нам про тодішню свою одіссею, сказав таку подробицю. Коли опинився в таборі полонених у НовгородіСіверському, міг би значно полегшити своє тамтешнє існування, якби зголосився до начальства табору: знаю німецьку мову (перекладачів німцям не вистачало). Але він цього не зробив. Йому пощастило потрапити в аматорський театр (німці дозволили його існування). Мав можливість порівнювати радянський і німецький табори. Ми з Дзюбом не ризикнули запитати його про те, в котрому таборі було вижити важче. Не той був час для цих тем. До речі, німці Хомичевського мало не розстріляли — він намагався втекти до лісу, але його впіймали і запроторили до табору аж у Німеччині, де він і зустрів кінець війни. Йому після війни довго згадували той театр, інкримінуючи колаборантство…
З такою біографією Микола Васильович боявся бути десь на видноті. Він заховався в глухому селі під Житомиром, де жили дружина з сином. Напівнелегально навідувався до них. Тільки хрущовська “відлига” змінила його статус. Він нарешті перебирається до сім’ї в Житомир. Стає завлітом місцевого муздрамтеатру, опікується аматорськими хоровими колективами. Як дослідив Віктор Жежера, найтиражнішою книжкою Хомичевського став “Порадник для керівника самодіяльного хору” (про який ми й не чули). Знаменитий хор “Льонок”, який він створив і яким тривалий час опікувався, — один із його творчих здобутків у позалітературній справі. “Льонок”, як своєрідну естафету, він передав у руки Анатолієві Авдієвському.
При цій нагоді пригадалася така подробиця. 1976 року в “ЛУ” друкувалося інтерв’ю Брюховецького з Борисом Теном. Я не знав показового, в багатьох сенсах, пов’язаного з цим матеріалом сюжету. Виявляється, коли Брюховецький подав свою розмову для друку в газеті, його закликав до себе головред Виноградський і без будьяких передмов запитав, чому в тексті аж тричі згадується Микола Зеров. “А нам цензор сказав, щоб ми якомога рідше писали про нього”. Про той діалог із редактором і всю історію з цим цікавим інтерв’ю маємо автокоментар в оригінальній книжці “Factum Еst Factum”, що в анотації визначена як пастиш, при побудові якого використано елементи бриколажу.
Брюховецький зауважив редактору: за час його роботи в “ЛУ” Зеров ані разу не згадувався в газеті. Тому мовляв, у цьому разі вже можна дозволити згадати його тричі.
Виноградський сказав: він телефонує Євгенові Шабліовському й запитає його поради. Оскільки на сьогодні Шабліовського цілковито забуто, подам тут довідку про нього. 1934го, у 28 років, його було обрано членомкореспондентом АН УРСР і призначено директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Але в науковій його роботі після арешту й засудження настала довга перерва.
Тільки після XX з’їзду КПРС він повернувся у літературознавство, де писав дуже заідеологізовані праці на взір “Соціальний реалізм і світова культура” (1973), “На передових рубежах епохи. Керівна роль КПРС у розвитку української радянської літератури” (1979). За книжку “Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы 1858—1861” був удостоєний Ленінської премії (1964), а за книжку “Чернышевский и Украина” (1979) — Шевченківської премії.
Добре пам’ятаю його статті, котрі він подавав для друку в “ЛУ”. Вони були в дусі названих попереду опусів і майже всуціль складалися з цитат “класиків марксизмуленінізму”. Безнадійна схоластика й догматика. Як сказав ядучий на слово Анатоль Костенко, який пройшов радянські концтабори, Шабліовського перелякали на ціле життя, і він став “правовірнішим ленінцем за самого Леніна”.
Брюховецький згадує свою наївну надію: “Поки Виноградський набирає номер (Шабліовського. — М. С.), я трошки втішаюся: якнеяк, а Шабліовський сам потерпів від сталінського режиму, відсидів на Соловках, де був і Зеров, отож не може він заперечити потреби повертати до літературного обігу ім’я свого побратима по нещастю… Наскільки ж мене приголомшило оте: “Ні, я категорично не рекомендую згадувати його”, — голос Шабліовського було чути з трубки”.
Уцілілий після фабрики смерті Шабліовський воював навіть із мертвим Миколою Зеровим. Аж через десятиліття, пишучи свою книжку про Зерова, Брюховецький довідався причину такої поведінки Євгена Шабліовського.
Інтерв’ю з Борисом Теном у газеті з’явилося без прізвища Зерова. Коли Брюховецький розповів про цей обурливий факт головному редакторові “Всесвіту” Дмитрові Павличку, той негайно запропонував: давай у “Всесвіт” усе, як є. Інтерв’ю повторно побачило світ уже на сторінках часопису в своєму первісному вигляді. І цензор не викреслив звідти імені Миколи Зерова.
Гадаю, Микола Васильович міг би чимало розповісти про психологію і поведінку людей “звідтіля”. Але він мовчав. Можливо, йому просто не хотілося ворушити минуле. Він мовби списав усе те в архів пам’яті. А сам, знаючи, що наш час на землі вельми обмежений, не витрачав його на рефлексії та неконструктивні теми.
У напівосвіченому (це за найоптимістичнішими оцінками) суспільстві, де впродовж кількох десятиліть безжально виполювали все інтелектуально повноцінне, всі уявлення про античний світ і його культуру і всі знання про них нагадували уявлення і знання, скажімо, про Марсові супутники Фобос і Деймос. Вистріляні в російськоукраїнській війні студенти й гімназисти, яскраві представники національної еліти, що обрали емігрантську долю, знищені неокласики (єдиний із них добрим дивом уцілілий Максим Рильський), проскрибовані всі інші “занадто розумні” — ось із чим ішла Україна крізь десятиліття торжества соціалістичного реалізму, де дбайливо плекався дрімучий літературний примітив на взір заявлених у “Молодняку”, “Плузі” й ВУСППі. Не просто нігілістичне, а зловороже ставлення до того, що впродовж століть витворило в культурі людство — це був добрий тон у гомосовєтікуса. (“У советских — особая гордость!..”) У нас білими воронами, якимись фантастичними екзотами були ті поодинокі, хто вмів щось там прочитати давньогрецькою і латиною. Те, що легко міг будьякий гімназист дореволюційних часів, як правило, було непосильним не тільки для випускників вищих навчальних закладів, а й для кандидатів і докторів наук. От уже воістину “влада темряви”. Розріджений інтелектуальний та освітній простір, де за освіченість видають те, що Солженіцин називав “образованщиной”.
Український читач, який раптом запрагнув би прочитати Есхіла, Гесіода, Арістофана, Софокла, Катулла, Овідія, змушений був шукати в російських перекладах, оскільки ті нечисленні українські інтерпретації цих авторів були репресовані разом із перекладачами. Скажімо, весь корпус текстів давньоримських поетів, що їх блискуче відтворив нашим словом Микола Зеров.
З іншими літературами ситуація помітно поліпшувалася. Ми вже мали плеяду таких майстрів перекладу, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Василь Мисик, Дмитро Паламарчук, Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко, Євген Дроб’язко, Юрій Лісняк, Степан Ковганюк, Микита Шумило, Микола Терещенко, Олекса Синиченко, Віль Гримич, Віктор Коптілов, Євген Попович, Ольга Сенюк, Анатоль Перепадя, Ростислав Доценко, Дмитро Андрухів, чиє значення в нашій культурі, як мені здається, ще досі належно не усвідомлено й не оцінено.
А ось “антикові”, здавалося, нізвідки в нас було взятися. Тут хіба що хтось міг із підрядника щось перетлумачити. До речі, таких напівперекладів, виконаних безвідповідальними й літературно не надто кваліфікованими людьми, з’являлося (та й нині з’являється) чимало. Тут є особливо показові сюжети літературного шарлатанства.
Удівець Микола Васильович Хомичевський одійшов з цього світу, забравши з собою чимало загадок і таємниць мистецтва перекладу Бориса Тена і свого складного життя. І лише згодом почали приходити до загалу різні біографічні подробиці, що називаються узагальненорозпливчасто: “білі плями”.
Про малознаного Бориса Тена цікаво писав наполегливий дослідник біографій Григорій Зленко, що часто дивував сенсаційними знахідками з архівів. Дмитро Чередниченко не тільки зладнав книжку поезій та перекладів Бориса Тена, а й подав своє бачення цієї яскравої постаті нашої культури в нарисі “Людина з іменем ріки”. Віталій Жежера створив оригінальну біографічну сильветку великого перекладача й екзотичного в побуті чоловіка. Максим Стріха видрукував ґрунтовну студію про перекладацьку майстерність Бориса Тена. Маємо цікаві спостереження на тому ж матеріалі Анатолія Сірика. Чимало писали про цю унікальну постать його земляки Олексій Опанасюк, Анатолій Шевчук, Євген Концевич, Анатолій Журавський.
Усе це — наближення до дивовижної особистості Миколи Хомичевського та феномену Бориса Тена, якого просто не зрозуміти вповні, вимірюючи його звичайними критеріями, з котрими підходимо до рядових людей. Скажімо, такий момент. Безперечно, він знав собі ціну. Але, здається, ніколи нікому не давав цього знати — тримався з усіма як простий смертний. У нього вдома на громадських засадах функціонувала публічна бібліотека. Тобто його книгозбірня. Хто зна скільки людей брало в нього книги, нікому не відмовляв. А брати там, розповідають, було що. Нара боялася випустити чоловіка в місто чи взагалі відрядити в магазин купити харчів, бо він, вийшовши за ворота, мандрував по всіх книгарнях міста, надовго лишався в букіністів, читаючи там усі раритети, котрі з’явилися за час його відсутності. Не пропускав також новинок художньої літератури. Народознавство, історія, довідкові видання, словники — усе те також опинялося на стелажах у домі Хомичевських. Таких, як він, книгозалежних людей, треба шукати й шукати. Це справді “білі ворони” в час безнадійного інтелектуального лінивства й пихатої зарозумілості недоуків.
Ще один надзвичайно цікавий момент для характеристики духовного портрета Бориса Тена. Багато українських письменників можуть сказати: “Я родом із російської літератури”. І це — не їхня вина. За умов існування в комуністичній (а насправді в російській, бо це точніше визначення) імперії повсюдно домінувало все російське. Все російське було найпрестижніше, найякісніше, найпопулярніше, най…
Сам згадую зі школи й університету: “Пушкін — нашє всьо!”, “Толстой — гігант мірового масштаба”, “Міровая література постоянно ощущала вліяніє россійской літєратури”, “Шолохов — крупнєйшій міровой пісатєль XX вєка” і т. ін. Під такими дискурсами формувалися всі гуманітарії багатонаціонального СРСР. Звідси в багатьох наших — і не тільки наших — комплекс національної культурної неповноцінності і перманентної “задивленості на Москву”. Звідси наші дефініції штибу: “український Шукшин”, “українська Ахматова”, “український Заболоцький”, “український Єрофєєв”. Я й сьогодні знаю не багатьох письменників, які формувалися справді не під знаком російської літератури. Це часто підкреслюють, мовлячи про свою творчу біографію, Валерій Шевчук, Юрій Винничук, Петро Кралюк, Олег Лишега, Станіслав Вишенський, Іван Малкович. Вони однаково взоровані на українську і світову літературу і встократ менше залежні від російської. Бо ж інколи — особливо в час російськоукраїнської війни — це вже стає просто нестерпно дражливим: мій добрий приятель поет, що активно виступає і як критик, буквально на кожному кроці з сакраментальними інтонаціями повторює: Пушкін, Боратинський, Ахматова, Блок…
Звичайно, начитаний чоловік, і те заслуговує на повагу. Але я з деякого часу почав йому в тон додавати: Бодлер, Малларме, Вітмен, Єйтс, Еліот, Павнд, Леся Українка, Антонич, Маланюк, Стус, Вінграновський, Затуливітер, Мовчан (це якщо тільки про поетів ідеться). Чому в тебе такий однокрилий політ? Як мовиться, не тільки ж світу, що в вікні. Оце невитравне постколоніальне естетичне рабство все ще супроводжує нас, мов наша тінь. Принаймні старші покоління.
Так ось у цьому сенсі Борис Тен був справді як духовний громадянин світу. Але — саме українського роду. Він вільно почувався в різних літературах, бачив тамтешні “вершини й низини”. Добре знався на національних духовних реаліях. Був справді суверенною духовною людиноюдержавою.
Він сформувався мовби на перетині різних культур і літератур. Йому давалося те, що давалося тільки небагатьом. І тому він — Борис Тен.
Не втаємниченим в алхімію перекладацтва людям усе те уявляється вельми просто: знаєш іноземну мову, знаєш свою — отож, як мовиться, тобі й карти в руки, перекладай. Хіба що така дрібниця, як літературний талант, не зайва при цьому. У схематичній формулі роботи воно наче б і так. Одначе є ще тут маса дуже істотних моментів, котрі навіть важко передати узагальненими словами.
Ф. Шлегель наголосив: “Перекладач — це смертельний поєдинок, унаслідок якого остаточної поразки зазнає той, хто перекладає, або той, кого перекладають”. Тому кожен перекладач випозиціоновує свій курс між Сциллою і Харибдою, щоб якомога мінімізувати загрозу крену в той чи той бік, шукаючи свою точку “золотого перетину”, якщо вона насправді є.
Анатолій Шевчук, який добре знав Тена і його роботу аж до найдрібніших подробиць, писав: “Мова його перекладів Гомерових поем звучить урочисто й піднесено. Перекладач зберіг усі особливості стилю першоджерела — алітерації, гру слів, метафори, гіперболи…”
Віктор Гуменюк, який вивчав Міцкевича в українських поетичних інтерпретаціях, стверджує: “І якщо, наприклад, поляки вважають український переклад М. Рильським поеми А. Міцкевича “Пан Тадеуш” конгеніальним, тобто ідеально адекватним геніальному оригіналові, то прояви такої конгеніальності можна вбачати і в українських перекладах Борисом Теном Міцкевичевих “Кримських сонетів”; більше того, важко не помітити, що експресивна вже динаміка (провідна в поетиці твору) подекуди сягає в перекладача навіть більшої сили, ніж в оригіналі”.
Тен завжди протистояв спокусі модернізувати чи на свій смак приоздобити твір, котрий узявся перекладати. Як відомо, чимало тлумачів роблять це з Гомером, вважаючи його тексти надто архаїчними.
Він досяг, здавалося б, неможливого: не українізуючи Гомера, надав його текстам органічного для нашої мови звучання — вони, за висловом Ростислава Доценка, створюють таке враження, мовби й було написані українською, хоч Тен, як підкреслює Дмитро Павличко, “відкидає будьяке прикрашання Гомерового тексту, будьяке нахиляння його до національних наших реалій”.
У біобібліографічному довіднику Спілки письменників ідеться про нього вельми скупо. За традицією того часу, не згадується про ув’язнення; нема згадки і про церковну сторінку життя. Як мовиться, п’яте через десяте названі якісь переклади. Коли я поцікавився докладнішим переліком перекладів Бориса Тена, то знайшов там і його інтерпретації романсів то оперових текстів Дмитра Бортнянського, Франца Шуберта, Фредерика Шопена. Тексти ті належать Гете, Гайне, Шиллеру, Мюллеру, Штольбергу, Міцкевичу, Витвицькому. Чи ж треба казати, що в тій роботі музикант, поет і перекладач Хомичевський почувався в своїй органічній стихії.
Він переклав з англійської Шекспірові “Річарда III” та “Антоній і Клеопатра”, з французької — “Торквемада” Гюго, поезії А. Шеньє, пісні Французької революції, з німецької “Розбійники” і “Вільгельм Телль” Шиллера, з польської — “Лілля Венеда” й “Балладина” Юліуша Словацького.
Його оригінальні твори (улюблений жанр — сонет, що виказує Тенові суголосність із неокласиками, передовсім із Зеровим) зібрано в книжках “Зоряні сади” та “Жадань і задумів неспокій”.
Ось типові для нього рядки:

Людина — тільки мисляча — жива
І прагне всесвіт мислю обіймати, —
Найбільшим щастям володіє мати,
Що в ній нова свідомість визріва.

Але всі людські маючи права,
Ми мук народження не хочем мати
І пережовуєм, як автомати,
Не раз уже промовлені слова.

І ще сонет, у якому легко вгадується духовний досвід і сила цього незбагненного чоловіка, який узяв собі за літературне ім’я давньогрецьку назву головної ріки нашого народу — Бористен. Борис Тен.

Із тьми прадавньої, з імли віків,
Немов проросла з каменю стеблина,
До сонця завжди прагнула людина,
Над землю свій підносячи порив.
Вогонь, що викрав Прометей в богів,
Це світла того ж самого іскрина,
Що висікла в півзвіра мисль первинна,
Культур людських то полум’яний спів.
Дух людськості ніколи не погасне.
І з кожним днем горітиме ясніш,
Все до нових виводячи узвиш.
І з нашої землі це світло ясне
Людина в інші понесе світи,
Щоб темряву і там перемогти.

Він був справжнім стоїком. Його не знищили і не зігнули життєві випробування. Він вірив у людський поступ. Але це була не канонічноказенна радянська віра. Це була віра людини античної культури, котра зовсім поіншому бачила світ.
…Пам’ятаю його виразний голос. І молодечий зблиск в очах. І те, як од віддиху йому ледь тремтять над верхньою губою коротко підстрижені срібні вуса.
Я розумів навіть тоді, що Борис Тен — хоч і стоїть перед нами живий і чимось трохи розвеселений (не пригадаю, чому) — але це вже історія.
А ще більше відчуваю те сьогодні, озираючись поглядом пам’яті в ті далекі ірпінські дні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment