Микола ТЮТЮННИК Пізні яблука

Чом ти не прийшов,
Як місяць зійшов,
Я ж тебе чекала.
Чи коня не мав,
Чи стежки не знав,
Мати не пускала?
І коня він мав, і стежку він знав, і мати дядькові Дмитрові на порозі не ставала… А не пускала його до полюбовниці дружина, тітка Марія, маленька й чепурна, як польова мишка.
— Митю, не ходи! Про дітей подумай! Покинеш — кому вони потрібні будуть?
— Я дітей не покидаю! Я з тобою, жабою ротатою, жити не хочу!
Господи, а яка ж там вона ротата? Чи й справді осліп з тією шльондрою? Та пройди все село й повернись, а такого ротика, як у тітки Марії, не побачиш.
Дядько Дмитро накидає плащ-палатку, надіває свого улюбленого військового кашкета, що зберігся ще з війни, і, грюкнувши дверима, вимітається з хати. З неба, як з відра, ллється місячне сяйво. І чітка набридлива тінь аж біжка поспішає за дядьковою постаттю: через блискучу під місяцем дорогу, на вигін, до конюшні…
Я вже парубкую (наче випадково стрічаємося з сусідською Настею на городній межі й починаємо пригадувати, що сьогодні було цікавого в школі). Почувши хатній галас, ми з Настею замовкаємо й почуваємося так, ніби нас прихопили на чомусь негарному. Бо тітка ж Марія добре знає, що ми десь під боком і, певне, чуємо все, що діється в хаті.
— Ва-аню! Синку-у! — з’являючись на порозі, кличе вона мене. — Ти йшов би до хати.
Коли поночі, тітка не любить сидіти в хаті сама.
Настя поспіхом торкається долонькою моєї руки, немов на прощання цілує мене, і вже на ходу тихенько говорить:
— Ну все. Я пішла.
— На-астю!
Але Настя вже зникає за рогом своєї клуні. І я, ображений на весь білий світ, а особливо на дядька Дмитра, теж теліпаю до хати.
Тітка Марія навіть соромиться дивитися мені в очі. Бо ж не далі, як позавчора божилась своїй рідній сестрі, а моїй мамі, що більше такого неподобства не потерпить, а буде гнати того “гультяя”, щоб і ноги його більше у дворі не було.
Але ж спробуй пожени, коли в дядька до двох метрів зросту й гімнастерка ледь витримує вагу всіх його орденів і медалей.
— Хоч би ти йому, Ваню, замок на конюшні чимось вимазав абощо, — укладаючи моїх двоюрідних сестричок, страждаючи говорить тітка. — Щоб знав, як од жінки гуляти.
— А чим? — питаю, похнюплено складаючи в брезентову сумку свої підручники.
Тітка, може, й сказала те, аби не мовчати, бо ж помститися хоч на словах — і то вже на душі легше. А мене, теж ображеного, що тільки хвильку й постояв з Настею, наче хтось за язика смикає.
— Так чим, кажу, намазати?
— Та чим… Я ж не знаю — чим.
— Хм… А як дядько прознає та з хати вижене? Їдь, скаже, до матері й ходи звідти до школи за десять кілометрів.
— Не прознає. Ми ж йому не скажемо.
Замір цей, видно, захоплює й тітку. Бо вона навіть повеселішала, витерла очі, як дівчинка, радіючи, що й кривдник її скоро взнає, як його над іншими знущатися.
— Вимаже руки, — каже вона, — тоді нікуди й не поїде.
— Так крику ж наробить, — спокійно відказую я.
— Нічого, переказиться.
Тітка Марія й підказала, як його краще зробити. Спочатку на лопуха, а потім вже якоюсь там гілкою — на замок. Нехай тоді спробує відімкнути.
Наступного дня в школі ніяка наука в голову не лізла. Тільки й думав: як же воно в мене вийде? Хоч би про що спитали, а я: га? Що?
Дівчата посміюються та все на Настю поглядають: закохався хлопець, не до уроків. Це ж, мабуть, вже розказала. От же сороки! А втім, воно навіть приємно, що в класі нас уже вважають парою. Це ж все одно, що на голову підрости! Бо маєш дівчину — то вже й парубок, а не якийсь там шпеник.
Я теж красномовно поглядаю на Настю, яка сидить за паралельною партою, але вона підкреслено не помічає мого погляду, серйозно супить брови, слідкуючи, як Ганна Петрівна доводить на дошці теорему.
Взагалі в школі ми з Настею майже не розмовляємо. Хіба що коли попрошу олівець чи гумку. Простягне мовчки, а тоді аж руку відсмикне. Бо я ж хоч мізинцем, але торкнусь до неї.
— Що це з тобою сьогодні, Степовий? — витираючи ганчіркою пальці, питає Ганна Петрівна. — Чи не захворів?
Дівчата знов “хі-хі”, а хлопці лише переморгуються, кепкуючи. Настя ж ніби та статуя: боїться й поворухнутися. Це ж, певне, думає, що про неї мрію. Мила моя дівчино, та я про тебе день і ніч мрію, але зараз думки про інше. Пообіцяв же тітці, а воно ж соромно! Хоч і її жаль.
Сяк-так діждався вечора. Але дядька чомусь не було з роботи. А він же спочатку прийде перевдягнутись, а потім вже повертається на конюшню, за Вороним. Привчив жеребця щовечора на сусідній хутір бігати, ось і чути, як той вже копитами гупає. Теж, бач, не терпиться, чортяці! Нічого, переночуєш і в конюшні. Як інші коні ночують.
Коли я впорався і повернувся до хати (нехай дядько бачить, що вдома сиджу), він саме почав збиратися. Збирався мовчки, раз по раз поглядаючи на тітку. Може, й дивувало, що сьогодні вона не плакала, не дорікала — мовчала.
— Гм, а де це хвуражка? — спитав роздратовано. — Вішав же ось…
— Де вішав — там і візьми, — на диво спокійно відповіла тітка, не відводячи від вікна пустого погляду.
— Гм-гм, та за вами візьмеш…
“За вами” — це, виходить, за тіткою і мною? Дві донечки ще маленькі, до гвіздка не дістають, отже, заносити не могли.
— Он вона, на стільці! — все-таки не витримує й підвищує голос тітка. — Вішав! Думав, мабуть, повісити!
Оце вже могли й зчепитись! Але дядько завжди соромиться мене, тому тільки зле поглядає на тітку й перед тим, як виместися з хати, ніби вибачаючись за оте “за вами візьмеш”, питає в мене:
— Ну, як там, у школі?
— Та нічого.
— Ага. Ну гаразд.
Застиг на мить біля дверей, потім — грюк! Пішов.
І знову біжить слідом за дядьком набридлива тінь, через блискучу під місяцем дорогу, на вигін, до конюшні. У вік­но нам добре видно, як дядько, схожий у своїй плащ-палатці на величезну птицю, що робить розгін перед тим, як злетіти, ось-ось наблизиться до дверей…
— Ходімо на вулицю, Ваню! — не витримує тітка й першою підхоплюється з місця.
Вискакуємо вчасно, бо саме тієї миті від конюшні долітає такий крик і така лайка, яких я, здається, зроду не чув.
— В бог-гів ваш-ших! В бож-женят! — підіймає вже приснулих собак.
Тітка якусь мить благально дивиться на мене, вирішуючи, чи зможу я їй бути захисником. Потім, мабуть, розуміє, що захисник з мене ще ніякий.
— Ваню, я піду з дітьми до сусідів, там пересиджу. Ти теж далеко не заходь. Оце так натворили! Господи, Господи…
Дядько ще довго лається, гатить підборами в двері, але братися за замок, певне, гребує й за хвилину на крилах своєї плащ-палатки летить назад, до хати…

***
— Чого це тітка Марія така перелякана? — зустрічає мене на межі Настя. — Я саме вдягалась, а вона як заскочить…
— Та нічого, — усміхаюсь я, — ходімо лучче он туди, в садок.
— Чого це в садок? — дивується Настя. Бо раніше ж туди ніколи не кликав.
— Та дядько, — кажу, — буяне…
— А-а, я так і подумала. Бачу, тітка така-а… ніколи її такою не бачила.
Ми спускаємося стежкою в садок. Ідемо поруч, тісненько, бо стежка вузька, а скопану землю топтати ж не будеш.
— Іди вперед, — все-таки зупиняється Настя й озирається на хату. Ще побачать у вікно, скажуть: ти диви, які дорослі…
Дерева вже голі, лише на верхніх гілочках де-не-де поблискують уже прив’ялі яблука.
— Хочеш яблук? — питаю я.
— Хочу.
Схопився обіруч за нижню товстенну гілку, що росла майже горизонтально, і, як ото вчив військовик, й-й-й-раз! Це називається — підйом-переворот. А ось тепер можна й до вищих гілок дотягнутись.
Дотягнувся, потрусив. Зашелестіли, коливаючи повітря. Захитались і яблука. Але держаться! Потрусив ще раз. Тоді вже зірвалось одне, полетіло не видно куди.
— Дивись там! — кричу.
Слідом за першим — друге. І теж як у провалля.
Настя сміється і, зігнувшись, бігає попід яблунею.
— Ну що?
— Знайшла!
— Обидва?
— Ага!
Ну й очі ж!
Яблука холодні. Аж зуби трудило. І вже трішки гіркуваті.
— О-о, таких, мабуть, ще не їла!
— Що — добрі? — сміюсь. — Бо це ж останні. А останнє все добре.
Настя в своїй квітчастій хустинці зараз така, хоч видивись. Вдень гарненька, а ввечері й зовсім красуня! Я навіть ніяковію. Бо що ж вона в мені знайшла?
— Павло Хрестенків сьогодні став на порозі й не пускає, — трішки аж грайливо говорить Настя. — Поцілуй, каже, тоді пропущу…
— Де це — у школі? — холодію я.
— А де ж іще? Іди, кажу, а то я тебе так поцілую! Мені, кажу, як заманеться цілуватися — я собі знайду.
Стою, як телепень.
— Чого ти мовчиш? — ледь чутно питає Настя.
— Я йому завтра пику наб’ю! — кажу аж тремтячим од хвилювання голосом. — Завтра ж!
— А чи ж подужаєш? — сміється.
Їй ще й смішечки?!
— Подужаю! Ось побачиш!
— Дурненький, — як ніколи, ніжно промовляє Настя й кладе мені на плече свою долоньку. — Чи він же мені треба? У мене ж є ти…
Ну, коли вже й після цих слів не наважусь…
Швидко нахиляюсь і чмокаю її в лице.
— Ой, мамонько! Та чого ж ти в ніс? — затуляючись руками, довго й по-дитячому дзвінко сміється Настя.
На другий день тільки побачив її в школі — й одразу зрозумів: щось трапилося. Дивиться вовкувато. Хоч би легенька усмішка на губах. Спробував підійти — відвертається.
— Не підходь більше! Чуєш? Не підходь!
Ото на тобі!
— Та що сталося, Насте? Чого ти так на мене?
Подивилася блискучими від сліз очима на мої руки, що соромливо виглядали з куценьких рукавів піджака, і губи її спотворила гидлива посмішка.
— Що сталося? А ти не знаєш? Та мені тепер з тобою гидко й…
Не договорила, вибігла в коридор.
І тільки тоді я все зрозумів.
Тітонька ж ви моя ріднесенька, та ви ж казали, що нікому-нікому…
Швиденько зібрав свою сумку і — до матері. На хутір.

***
Минуло чимало років. І тепер, приїжджаючи з Донбасу у відпустку, я хоч на годинку заскакую й до тітки Марії та дядька Дмитра. За столом, між іншим, пригадуємо й отой давній випадок. Пригадуємо і сміємось. Бо то вже діло давно минуле. Та й дядько Дмитро потім наче в росі скупався: кинув свою полюбовницю і все життя тихо й мирно прожив з тіткою Марією.
І тільки дивлячись на сусідню хату, де й досі мешкають Настині батьки, я щоразу відчуваю в горлі давкий клубок, ніби нахватався похапцем пізніх яблук, які їли ми колись з Настею того далекого й поки що найщасливішого в моєму житті вечора…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment