Едуард ОВЧАРЕНКО
Надзвичайний і Повноважний посол Грузії в Україні Гела Думбадзе не лише політик, а й митець. В Україні відбуваються виставки його картин, видають збірки творів. А нещодавно у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” поставили його п’єсу “Шіола”. Про нову роботу театру наша розмова з режисером-постановником, народним артистом України Олексієм Кужельним.
— Це перше звернення нашого театру до грузинської драматургії, – розповідає Олексій Павлович. — Коли запропонували поставити Думбадзе, в мене не було ніяких запитань. Адже у Нодара Думбадзе була фантастична проза, кіносценарії. А Гела — його племінник, посол і політик. Ми вже поставили вистави за Арпадом Гьонцом — президентом Угорщини, Вацлавом Гавелом — президентом Чехословаччини, Іоанном Павлом ІІ — папою Римським.
Здавалось би, у “Шіолі” змальована дуже проста ситуація, в якій немає якихось особливих сентенцій. Але від вистави до вистави я дедалі більше радію тому, як це сприймає глядач, які відгуки залишає. І це страшенно приємно, оскільки за життєвою простотою є якась глибина. У житті все просто, але настільки глибоко, наскільки глибоким є будьякий вияв життя.
Найголовніше з того, що відбувається в театрі, — момент близькості між глядачем і театром, між глядачем і артистами — те, що робить незнайомих людей близькими. Ті проблеми, ті погляди на життя, висновки, які робить глядач, — усе це єднає і творить мистецьку культурну спільноту.
— Чия була ідея поставити цю п’єсу в театрі “Сузір’я”?
— Це ініціатива попереднього посла Грузії в Україні Грігола Катамадзе, переклад з грузинської здійснила його донька — Тамара Катамадзе, яка нині вивчає українську філологію. А Гела Думбадзе на той час теж працював у Посольстві. І вже робив в Україні виставки своїх картин. Представлена історія близька мені. Це народна дипломатія. Я вважаю, що пошуки вибудови симпатій народів дуже тонкі. Безумовно, є симпатія українців до грузинів і грузинів до українців. Але це не те саме, що симпатія українців до італійців. Як знайти оцю дуже тонку і дуже теплу ноту, в чому особливості цієї симпатії? Це завдання і митців, і дипломатів, і політиків, і всіх людей, які своїми професіями і уподобаннями зближують ці речі.
Радий, що вистава відбулася саме на сцені нашого театру. У ній узяли участь, як завжди, актори з різних театрів. Для нас було важливим елементом, що така історія сім’ї мала матеріальний характер, певною мірою була підкріплена документально. Актор Тарас Жирко разом з сином ВолодимиромІваном і дружиною Тетяною ОлексенкоЖирко стали ніби тією сім’єю, з якою більшою чи меншою мірою можна поєднувати долю персонажів п’єси.
Тарас Жирко вже ставив у нас виставу “Момент кохання”, яка нині йде на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Його дружина та син грають у нашому театрі вперше. А для актора Київського національного академічного Молодого театру Ігоря Щербака це вже друга робота в “Сузір’ї”.
Коли збираються талановиті артисти з різних театрів, то відбувається взаємозбагачення. Не можу сказати, що ми віднайшли щось нове. Але з’явилося багато нового в наших стосунках, у нашій творчій лабораторії, в наших мистецьких пошуках.
Здається, ти знаєш, як робити, у тебе є досвід, і ти маєш чіткий маршрут до результату, а щоразу все відбувається наче вперше.
— Якими були перші Ваші враження від тексту п’єси?
— Завжди думаю, чому цей текст потрапив саме до мене. Напевне, невипадково. У центрі твору дві людини, які люблять одне одного. Але щось незрозуміле відбувається в сім’ї, що, можливо, й не ставить під загрозу існування самої родини, однак потребує якогось осмислення. А цінність вистави в тому, що вона пропонує вирішення цієї проблеми.
Часу на репетиції було мало. Не могли посидіти над виставою, за Станіславським, за столом. Але можливо й не було такої глибокої потреби. Багато речей ми чи то придумали, чи то відчули і додали до тексту якісь свої ходи. Так відбувається майже з кожною п’єсою. І це ознака того, що в п’єсі є енергія, яка захоплює людей, закликає до діалогу і надихає працювати.
Можна безкінечно занурюватися в матеріал і отримувати від цього насолоду. Але в якийсь момент треба сказати “стоп” — цього достатньо, аби виходити на діалог із глядачем. Решту додаватиме життя вистави. І в цьому є велика мудрість.
Репетиційний процес будьякої вистави особливий. Це не калька, не схема — це питання життя, як воно відбувається. Вистава — жива істота, спочатку примхлива як немовля, далі проходить всі етапи зрілості як людина. І завдання — випустити виставу до глядача в момент її розквіту.
— Кілька слів про відеоряд.
— Його зробила Ольга Джигурда, з якою ми довгий час робили програму “Сценограй” на телеканалі “Культура”. З одного боку йдеться про темпераментний, активний, веселий народ, який любить танцювати і співати. А з іншого — про часи страшного занепаду (90ті роки минулого століття), великого песимізму. Тут зафіксовані у піснях і танцях настрої народу, його оптимістичний потенціал, який переможе все. Ці моменти сьогодні дуже важливі для нас.
Все це питання більш ніж якоїсь суто національної культури. А з іншого боку — кожна культура має свій аромат, яким можна порадувати глядачів. І в такий спосіб набувати близькості через культуру. Не випадково на екрані можна побачити Софіко Чіаурелі, бо вона була на фестивалі “Київ травневий” і показувала свою виставу в “Сузір’ї”. Перед цим у нас був зі своєю моновиставою Коте Махарадзе. Тому цей відеоряд практично про рідних нам людей.
Я сценограф цієї вистави. На сцені можна побачити виноград. Взимку гілля голе. Далі з’являється листя, а пізніше — грона. І він набуває своєї корисності й повноцінності. І нам здається, що життя — як отой виноград. Коли морози — листя опадає, а коли приходить тепло — тепло людського життя і любові, тоді виростають грона виноградні і діти.
До створення костюмів приєдналася директор нашого театру Ірина БатькоСтупка. Їх придумували разом.
На прем’єрі був автор. Порадів, що ми зрозуміли п’єсу, і що вона у нас вийшла. Ми дуже вдячні за його авторський текст і за нашу співпрацю.
— Над чим працюєте зараз?
— Цей сезон для нас був дуже складним. Є втрати. Також була проблема з сайтом, через що ми на півроку практично випали з інформаційного простору. Наразі її вирішено.
Як завжди, маємо безліч планів. Катя Степанкова готує виставу, в якій буде балетмейстером і виконавицею однієї з ролей. Також гратимуть Олексій Скляренко і Ксенія Ніколаєва.
А я радію, коли просувається моя багаторічна постановка за твором Еріка Емануеля Шмідта “Мадам Пилінська і таємниця Шопена”, а також Гете “Фауст”. Поки що це проза, яку автор сам хоче грати. Але, думаю, в нього це все ж буде більше літературна історія, а в нас — вистава.
Фото надано театром
