Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Кожен, хто чи то особисто знав доктора Анатолія Камінського зі США, чи з його книжок або з публіцистичних праць в українських газетах і журналах на окремих сайтах, погодиться, що ця людина належала до плеяди великих українців. Належала, бо 28 травня 2019 року у містечку Варвік штату Нью-Йорк на 95-му році несподівано обірвалася нитка життя цієї людини.
Хоч Анатолій Камінський був довголітнім директором української редакції радіо “Свобода”, з якою моя дружина як активістка пресової служби Української Гельсінської Спілки активно співпрацювала в 1988—90 рр., проте нам випала нагода познайомитися влітку 1994 року. Саме тоді силами середовища УГВР за кордоном та УРП у Києві проводилася конференція, присвячена 50-річчю утворення Української Головної Визвольної Ради (був це своєрідний парламент повстанської України). Наше знайомство з часом переросло у дружбу. Ми регулярно обмінювалося публікаціями, думками. Остання наша 50-хвилинна розмова по скайпу відбулася 24 травня 2019 року.
У ній ішлося переважно про загрозу російського реваншу в Україні, про стурбованість, як казав А. Камінський, американських кіл тим, що виробляє путінська імперія. Запитуючи, над якою темою зараз працюю, казав, що він ще творчо працює. Сподівався, що ще хоча б раз, улітку, приїде в Україну, бо йому треба з’ясувати деякі справи в українських архівах. Розмова наша традиційно закінчилося козацьким “будьмо!” і сподіванням, що, може, наступне спілкування базуватиметься на оптимістичнішому матеріалі. “Я вам через два тижні знов зателефоную”, — сказав на прощання пан Анатоль. Коли його скайпова адреса довгий час не засвічувалася зеленим індикатором, я став хвилюватися. 29 червня нас сповістив приятель Анатолія Камінського з Полтавщини Олександр Панченко, що в газеті “Свобода” з Америки була інформація про смерть професора Камінського.
Для мене дуже цінними були роки творчої співпраці з цією унікальною людиною. Кожна розмова з ним — чи то телефонна, чи особиста зустріч переконувала, що тільки на основі ідеології демократичного націоналізму, на якій базувалися перші українські громадські й політичні структури, можна побудувати реальну потужну державу. Як автор підручника “Основи міжнародних відносин” (загалом він автор 14 наукових книг та великої кількості статей), у ході наших розмов з радістю давав поради, як орієнтуватися у нюансах світової дипломатії.
Вітаючи разом з рідними цю людину зі святом уродин (народився Анатоль Камінський 17 травня 1925 року в селі Кошляки Підволочиського району Тернопільської області), ми бажали йому незгасаючої творчої наснаги у праці задля утвердження доброго імені України, яку він упродовж життя виборював своєю працею та посвятою як учений, громадський діяч, керівник і редактор авторитетної у ті роки Української служби радіо “Свобода”. У привітанні 2018 року ми називали його патріархом такої потрібної нинішній Україні ідеології демократичного націоналізму.
У кінці 1990-х рр. він старався заснувати в Києві громадський науково-дослідний інститут, який займався б питаннями стратегії розвитку України. Реалізація цієї ідеї виявилася не під силу (через обмежені фінансові можливості) Середовищу УГВР, Політичну Раду якого від 1995 року очолював Анатоль Камінський. Був він також Головою Політичної Ради ОУН за кордоном. Слова про нього у газеті “Свобода”: “Був дружнім і приємним у товаристві, жертвеним і готовим допомагати потребуючим‚ дбайливо записував книгу свого життя добрими ділами”, — є правдивими.
У 1983—1989 роках Анатолій Камінський, згадують про нього приятелі зі США, був директором української служби радіо “Свобода” у Мюнхені. Коли він перебрав керівництво української секції радіо “Свобода”, працівників було від п’яти до семи осіб, а стараннями А. Камінського українську секцію було поширено до понад 40 осіб.
В Україні колишній український політв’язень, дисидент, а згодом політик-державник Богдан Горинь (близький приятель А. Камінського), коментуючи на прохання радіо “Свобода” його вплив на людину часів радянського тоталітаризму, сказав: “На мій погляд, заслуговує найвищої вдячності України директор “Свободи” Джордж Бейлі, який, звільнивши байдужого чи ворожого до українських національних проблем керівника Української служби радіо “Свобода” Миколу Геруса, на його місце серед великої низки кандидатур призначив досвідченого політика, авторитетного науковця, виваженого дипломата, серцем і розумом українського патріота Анатоля Камінського, завдяки якому “Свобода” стала українським голосом, виявом внутрішніх прагнень народу до демократії і незалежності. Сталося це якраз у той час, коли в Україні та інших республіках загниваючої імперії під назвою СРСР зароджувався вирішальний етап національно-визвольних рухів. З часу призначення Анатоля Камінського керівником Українського відділу радіо “Свобода” національносвідомі сили в Україні відчули лікоть побратимів, єдність дум і прагнень, власну потребу якнайтіснішого співробітництва. Без перебільшення можна сказати: радіо “Свобода” стало рупором ідей українського національно-визвольного руху. Без допомоги “Свободи” не було б можливості через мізерний наклад самвидаву донести до широких кіл громадськості думки борців за демократію, свободу і незалежність рідної країни”.
Анатоль Камінський середню освіту здобув у місті Львові. З юнацьких років був активним членом ОУН. Тому змушений був перед приходом Червоної Армії емігрувати. Там чекав його табір Ді-Пі у Реґензбурзі (Німеччина). Наприкінці 1950-х років завершив студії права на УВУ, а згодом продовжив і успішно завершив студії міжнародних відносин у Лондонській школі. Після Другої світової війни проживав у Мюнхені. Крім студій‚ активно діяв у лавах ЗЧ ОУН.
На запрошення Миколи Лебедя емігрував до США і довгі роки працював у Дослідній асоціяції “Пролог” у Нью-Йорку. Вся дослідна праця “Прологу” мала завданням здобувати інформацію про події у Радянському Союзі, зокрема в Україні. Ці новини були про активно діючий дисидентський рух і поодиноких дисидентів, як Петро Григоренко‚ Іван та Надія Світличні‚ Микола Руденко й інші, а також про Українську Гельсінську Групу. Усі ці новини друкувались в українській пресі за межами України.
Анатоль Камінський був професором УВУ, де викладав міжнародні відносини і був деканом. Також на запрошення читав лекції в університетах Києва і Львова‚ був членом редакцій журналів “Український Самостійник” і “Сучасність”‚ друкувався у “Свободі”‚ був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. Лауреат міжнародної премії ім. Пилипа Орлика.
Прах Анатоля Камінського поховано на цвинтарі св. Духа у Гемптонбургу‚ штат Нью-Йорк.
