«А на москалів не вважайте…»

Російська мова як інструмент мовнокультурної та політичної експансії

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Мимоволі згадалися Шевченкові:
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі…
Це про того Яна Коллара згадав 1845 року Тарас Шевченко, який на початку ХІХ століття у поемі в сонетах “Дочка Слави” висловив мрію про духовне єднання слов’янських народів на основі “мовного зближення”. Словацький і чеський поет, історик, фольклорист, етнограф вважав, що майбутня злука слов’янських народів здійсниться завдяки особливій ролі Росії в процесі реалізації ідеї слов’янської взаємності. Коллар надавав Росії особливу роль в об’єднанні слов’янських народів, схвалював ідею “мовного зближення” слов’ян, зокрема, пропонував концепцію створення “чехословацького племені”.
Образ дочки Богині Слави у поемі Коллара символізує долю і надію всіх слов’янських народів, уярмлених і пригнічених, із трагічною історією, як особливо рідні поетові полабські слов’яни, але сповнених віри й сподівань на своє звільнення. Та передусім про духовне єднання слов’янських народів роздумував і мріяв цей романтичний виразник ідеї Славії — спільної батьківщини слов’ян, автор концепції об’єднаного слов’янства як історично визрілого цілісного культурного організму — “слов’янської нації”.
Мимоволі згадуються рядки з поезії Миколи Костомарова “Діти слави, діти слави”:
Стануть вкупі перед Богом
Вольнії народи,
Поклоняться розп’ятому,
Завіт його приймуть…1
Мрія Миколи Костомарова про відродження слов’янських народів, освячена вірою Христовою (“тілько там, де дух господен/ тільки там і воля!/ Де любов Хрестова й правда,/ там і щастя, доля”), плекалася разом із вірою в майбутнє відродження України. Більше того, Микола Костомаров і його однодумці, передусім Тарас Шевченко, який своєю поетичною пристрастю просто таки налякав побратима (“Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх… Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!!)2 стверджували неминучість відродженнявоскресіння України та виповнення її християнської місії пробудити, воскресити інші слов’янські народи. Так, у написаному в 1859 р. листі, який був опублікований в січневому, за 1860 рік, “Колоколі” Олександра Герцена, Микола Костомаров стверджує, що в майбутньому слов’янському союзі “наша Южная Русь должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком…” І далі застерігає: “Пусть же ни великороссы, ни поляки не называют своими земли, заселенные нашим народом”.3
І справді, праці Яна Коллара були відомі Шевченкові в перекладах Осипа Бодянського — той опублікував в 1824 р. уривок із поеми “Дочка Слави”. Український поет також був знайомий з працею О. Бодянського “О народной поэзии славянских племен” (Москва, 1837).
Цілком можливо, а в цьому був переконаний Іван Франко, що Шевченко був знайомий із працею Я. Коллара “Про літературну взаємність між різними племенами та говірками слов’янської нації” (1830), яка була перекладена російською мовою.4 У цьому трактаті словак Коллар уже не стверджував, що словацька мова не є самостійною і має заради формування “чехословацького племені” злитися з чеською, хоча його земляк, словацький філолог Антон Бернолак значно раніше, ще наприкінці 18 століття, обґрунтував необхідність упровадження мови словацького народу в літературу.
Цю ж важливу національну мовнокультурну місію здійснив і Тарас Шевченко, який усвідомлював, як і шановані ним Вацлав Ганка, Василь Караджич і Павел Шафарик, що порятунок рідного народу від загрози асиміляції в умовах імперської колонізації полягає в утвердженні народної мови шляхом набуття нею статусу літературної. Так, перебуваючи в Седневі 1847 року, Шевченко пише передмову до другого, на жаль, нездійсненого видання “Кобзаря”, в якій він викладає свої погляди на сучасний стан української літератури та шляхи її подальшого самостійного розвитку на основі рідної, народної мови: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть посвоєму, а ми посвоєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.5
Не випадково Шевченко в своїх поезіях звертався до образів Яна Гуса, Жижки з Таборова, Шафарика, Коллара, бо ідея слов’янської єдності, базованої на принципах свободи, рівності й братерства, поваги до національних мов, традицій, історії, була ним усвідомлена, засвідчена його творчістю та діяльністю КирилоМефодієвського товариства. Звільнення України від російського колоніального пригнічення та набуття нею свободи і незалежності можлива, вважав Шевченко, за умови національного мовнокультурного відродження, історичного самоусвідомлення, формування національної ідентичності українського народу та домагання спільно з іншими слов’янськими народами своїх прав і свобод, а то й революційного виборення своєї незалежності. Адже скликання Всеслов’янського з’їзду в Празі було прискорене проведенням у квітні 1848 року Франкфуртського національного конгресу, на якому йшла мова про створення “на історичних підставах” об’єднаної Німеччини. Видатний чеський історик і політичний діяч Франтішек Палацький зразу ж зреагував на цю ідею створення Великонімеччини і у своєму зверненні наголосив на праві чехів жити в своїй державі. На відновлення власних держав сподівалися і поляки, і хорвати, і словаки, і серби… І українці, які вже в травні 1848 року організаційно згуртувалися завдяки створенню 2 травня 1848 року у Львові Головної Руської Ради. Це була перша українська політична організація в Галичині задля обстоювання і виборення прав і свобод усього 15мільйонного українського народу. Про це було заявлено в маніфесті від 10 травня 1848 р. і наголошено, що Головна Руська Рада підтримує національні права усіх поневолених народів Австрійської імперії. За два роки до появи Головної Руської Ради в Києві створюється українська таємна політична організація — КирилоМефодіївське братство, програмні положення якого, викладені переважно Миколою Костомаровим у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія”, багато в чому збігалися з тими завданнями, які ставила перед собою Головна Руська Рада. Передусім це українське національне відродження, створення демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною, зрівняння всіх слов’янських народів у правах щодо рідної мови, народної освіти, культури.
Але ні Я. Коллар, ні П. Шафарик, ні В. Караджич, про яких згадує Т. Шевченко, не належали, як стверджує Іван Дзюба, “до панславістів “москвофільського” ґатунку, тих, хто прагнув опіки російського царизму”…6 А от такі українські паниліберали, як П. Лукашевич, Г. Галаган та інші “народолюбці”, тяжіли до московського слов’янофільства (Шевченко: “І в слов’янофіли// Так і претесь…”) Можливо, вони, як і прихильні до ідей російських слов’янофілів М. Максимович, О. Бодянський, і не знали про щедру матеріальну підтримку владою Російської імперії деяких поборників слов’янського відродження, які діяли на теренах Австрійської та Пруської імперій, а головне, до кінця не усвідомлювали, які ж цілі переслідує Російська імперія, здійснюючи гуманітарну експансію заради майбутньої злуки слов’янських народів на чолі з імперською Росією.
Далеко не випадково на перший Всеслов’янський з’їзд, ідею проведення якого запропонував 20 квітня 1848 р. хорватський публіцист Іван Кукульєвич, а чеські діячі національного відродження її реалізовували, прибули й двоє російських представників — відомий революціонеремігрант М. Бакунін та його соратник А. Милорадович. І хоча це був з’їзд слов’янських народів Австрійської монархії — чехів, словаків, хорватів, українців, проте в ньому брали участь й інші європейські народи — поляки, серби, чорногорці. До речі, цей конгрес європейських слов’янських народів, на якому були присутні 340 делегатів, проходив за колларівською концепцією “єдиного слов’янського народу”.
На цей з’їзд слов’янських народів прибула українська делегація, яка змогла заявити про свої права і вимоги, про які йшлося 12 травня 1848 року на Головній Руській Раді. У роботі з’їзду брала участь і організована поляками делегація від галицьких русинів.
Головна Руська Рада запропонувала українській делегації домагатися на з’їзді таких вимог:
“1. визнати в Австрії окремішність українського народу, яка повсюдно затиралася польським чиновництвом;
2. завести українську мову у діловодстві і народних школах;
3. у вищих школах;
4. щоб всі австрійські чиновники в Галичині знали українську мову і всі закони нею друкувалися;
5. створити систему освіти для грекокатолицьких священників українською мовою, аби вони могли повноцінно виховувати народ;
6. зрівняти в правах і можливостях духовенство трьох обрядів;
7. щоб українці отримали гарантоване право на державні посади”.7
Слов’янський з’їзд у Празі 1848 року не зміг погасити польськоукраїнського антагонізму, бо хоча українці домоглися на з’їзді права української мови в гімназіях, польська влада в Галичині на це не зреагувала.
“Та безперечно, найбільше і справді реальне значення мав з’їзд для освітлення українського питання і скріплення національної свідомості. Завдяки з’їздові українське питання виведено із тісного галицького загуменка на широкий європейський форум. Тоді ж зведено й першу битву за поділом Галичини”8, — підсумував згодом у спеціальному дослідженні слов’янського з’їзду, “того найкращого і вельми інтересного епізоду політичної емансипації і політичної славянської взаїмности галицьких Українців в 1848 р.”, відомий дослідник українськослов’янських мовнолітературних взаємин Іван Брик.
Учасниками Всеслов’янського з’їзду, на якому, наголошуємо, галицьких українців представляли передусім представники Головної Руської Ради, було розроблено проект федеративного союзу австрійських слов’ян. Мета цього союзу — взаємний захист національних прав і свобод у майбутній федерації рівноправних автономних народів на чолі з конституційною династією Габсбургів.
На розгляд з’їзду, який тривав 10 днів, із 2—12 червня 1848 року, в Національному музеї Праги, М. Бакунін подав програму нової слов’янської політики. Польський публіцист Карл Ліберт також запропонував свій проект програми слов’янської єдності. Але ці програмні документи не були прийняті передусім тому, що розпочалося празьке повстання (“Празька буря”), і програма з’їзду не була повністю реалізована. Згодом Іван Франко у статті “Основи нової слав’янської політики” опублікує оригінал програми, писаної М. Бакуніним французькою мовою під час бомбардування Праги австрійською армією під командуванням князя А. Віндішгреца, а також її дослівний переклад українською мовою.
Міхаїл Бакунін пропонував утворити всеслов’янську федерацію, яка буде базуватися “на нерозривному та братерському зв’язку всіх народів, що складають слов’янську расу”.9 Революціонер Бакунін передбачав, що в це нове державне утворення, яке він називав Слов’янським Собором, увійде і російський народ, але намагався не вивищувати ні ролі Росії, ні російської мови в цьому новому устрої слов’янських народів.
М. Бакунін, який не був на цьому з’їзді офіційним представником російського народу, підтримав ідею всеслов’янської федерації в межах Австрійської монархії, з якою на з’їзді виступив видатний словацький учений Л. Штур. Адже бунтар Бакунін ще 1846 року проголосив головною метою своєї революційної діяльності російську революцію, після перемоги якої буде утворено республіканську федерацію всіх слов’янських земель.
Він прибув на цей з’їзд із метою налагодження співпраці російських і польських революціонерів задля повалення російської, австрійської та турецької монархії і створення на звільнених від деспотії землях федерації європейських республік. Цю ідею республіканської федерації всіх слов’янських народів М. Бакунін систематично обстоював і розвивав у таких своїх творах, як “Звернення до слов’ян”, “Основи слов’янської федерації”, “Внутрішнє облаштування слов’янських народів”, “Основи нової слов’янської політики”.
У відомій своїй “Исповеди” Бакунін згадує один зі своїх виступів на Слов’янському з’їзді, в якому він наголосив: “Наше собрание есть первое славянское собрание; мы должны положить здесь начало новой славянской жизни, провозгласить и утвердить единство всех славянских племен, соединенных в одно нераздельное и великое политическое тело”.10
Але марево російського імперського панславізму вже тоді нависало над Європою, тому австрійські слов’яни воліли краще бути у федерації рівноправних народів “своєї” монархії — конституційної династії Габсбургів. Та й питання слов’янського походження росіян для слов’ян Європи було проблематичним. Для самої МосковіїРосії як державиконгломерату націй, етносів і народностей ще донедавна говорити переконливо про себе як слов’янську державу, яка відзначається історикокультурною єдністю на основі спільності мови, релігії, історії та інших культурних принципів об’єднання, не випадало. Процес завойовницького нарощення нових територій і підкорення нових і нових етносів тривав, тому для імперії було вкрай важливо виробити систему ціннісних орієнтацій, свою політичну концепцію, завдяки якій можна було утверджувати свою легітимність. Найкраще для цього надавалась Візантійська імперія з її божественною православною вірою, божественною місійністю і святим імператором, яка впала під ударами невірних. Важливо було те, що для Константинополя властива була не національна, а релігійна — православна — ідентичність. Російській імперії вкрай необхідна була глибока історична перспектива, релігійні та культурні ресурси, історикокультурна “генеалогія”, якої, звісно, не було в цьому конгломераті багатьох угрофінських племен, слов’ян, татарів та інших народностей. Тому для свого ідеологічного самовизначення була обрана Давня Русь, як духовна спадкоємниця Візантійської імперії, і сама Візантія. Від Давньої Русі московити намагалися запозичити тип колективної культурнополітичної ідентичності, систему символів, міфів, спогадів, легенд, традицій, від Візантії — ієрархічну систему управління державою, віру і божественну обраність православного царя і богоугодного народу. Заради цієї мети московити перейняли візантійські титули, двірський церемоніал, зокрема, візантійський ритуал коронації та символи: двоголовий орел, скіпетр, щоденні церковні відправи тощо.
Визначальною ідеєю, якою була просякнута політична концепція єдності православної церкви і династичної влади, став ідеал православної Росії як “Третього Риму”, начебто сформульований напівміфічним старцемченцем Філофеєм у посланнях 1523—1524 рр. до якогось із російських царів, здається, Василія ІІІ: “Два Рими впало, а третій стоїть міцно; четвертого не може бути”. Насправді ця теза “Москва — Третій Рим”, а отже, ідея іменувати Москву новим Константинополем і таким чином визначати для Московського князівства начебто Богом даровану місію звільнити від гніту Османської імперії слов’ян, передусім греків, болгар і македонців, визріла в середовищі православних греківемігрантів. Саме грецький митрополит Зосима назвав ще 1492 року Москву новим Константинополем.
Але тодішнім славословам допетровської патріархальної Московії, речникам ідеї “гниття Заходу” і апологетам месіанської ролі православномонархічної Росії вкрай важливо було розпросторити на весь слов’янський світ ідею про величну місію Росії як визволительки пригнічених слов’янських народів, носія високих духовних цінностей, базованих на православній вірі, на сформульованій згодом міністром народної освіти при Миколі І С. С. Уваровим тріаді: “православ’я, самодержавство, народність”.
Ідеалом Третьої імперії продовжують марити й ті сповідники історичного месіанізму росіян та відтворення “могутньої держави СРСР”, яких нині зараховують до кагорти постєвразійців. Це їм, тим, хто в нервовій лихоманці шукаютьпридумують вектор суспільного розвитку пострадянської Росії, нинішнім російським носіям “імперської ідеї”, представникам пострадянського постєвразійства Алєксандру Дугіну, Міхаїлу Юрьєву, Міхаїлу Леонтьєву та ін., нетерпиться таки відбудувати той “Третій Рим” поки що на пострадянському просторі, бо територія колишнього СРСР є, на переконання директора Інституту національної стратегії Російської Федерації Міхаїла Ремізова, зоною “природних і життєвих інтересів” Росії.
Методи реалізації геополітичного проєкта — відтворення імперії, застосовуються різні. Від анексії Криму і окупації східних територій України до культурноцивілізаційної і лінгвокомунікативної експансії, яка інтенсифікувала “три руйнівні для українського середовища процеси — етномарґіналізацію, культурну креолізацію та зросійщування”…11
По суті, вже тоді, на початку ХІХ століття, монархічна Росія активізувала інтелектуальну, творчу, наукову і, звісно, фінансову енергію на прирощення до російського імперського тіла тих слов’янських передусім народів, які формувалися в процесі боротьби за своє визволення як культурноцивілізаційні організми, поставали як “націїдержави” (Ґегель).
Нагадаємо, що на першому Слов’янському конгресі було розроблено проєкт федеративного союзу слов’ян як рівноправних народів, але не під скіпетром російського монарха, а на чолі з конституційною династією Габсбургів.
Росія ж претендувала на одноосібне лідерство в європейському слов’янському русі й намагалася нав’язати цим народам російську мову як мову міжслов’янського спілкування. Орієнтація (і значною мірою прикуплення) була на національні еліти слов’янських народів, у середовищі яких формувалися національні цінності й пріоритети, відтворювався образ нації, її історична й мовнокультурна генеалогія. Зусилля російських монархістів, базовані значною мірою на щедрому фінансуванні, увінчалися успіхом у Галичині, де зразу ж після “Весни народів” 1848 р. за якихось два роки (1848—1849 рр.) москвофільство на якийсь час нейтралізувало енергію переважної частини галицької духовної інтелігенції, спрямованої на мовнокультурне визволення і національне відродження.
“Російськоруська” течія в період “Весни народів” 1848 року, як стверджує автор “Слова перестороги” Василь Подолинський, вже існувала в Галичині. Це течія виросла на ґрунті старорусинства і русофільства — на намаганні місцевих патріотів, мовнокультурних і релігійних діячів визначити національнокультурну самобутність та національну ідентичність західних українців — русинів. На той час ідеї про слов’янську взаємність та самобутність кожного слов’янського народу були популярними. Водночас в Європі і, звісно, в Галичині погляди бездержавних слов’янських народів були звернені на незалежну слов’янську державу, від якої чекали допомоги в боротьбі за своє національне визволення, що Російська імперія постійно обіцяла. Частина західних українців — русинів, зважаючи на спільну назву “Русь” та на подібність етнонімів “руський” і “русский”, легко потрапила на ідеологічний гачок москвофілів, які активно пропагували ідею єдиного російського (“русского”) народу та необхідність приєднання до Російської імперії.
Так, у Львові галицькі москвофіли опублікували 1866 року в часописі “Слово” свій політичний маніфест у вигляді статті “Поглядъ въ будучность” під псевдонімом “Одинъ именемъ многихъ”, у якій русиниукраїнці проголошувалися частиною єдиного народу від Сяну до Амуру.12
Іван Франко, який розвінчав галицьке москвофільство в багатьох статтях (“Іван Наумович”, “Із історії москвофільського письменства”, “Отець Антін Петрушевич”, “Іван Гушалевич”, “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі”, “Стара Русь” і в сатиричних думах (“Дума про Меледика Плосколоба”, “Дума про Наума Безумовича”), вважав цей суспільнополітичний та мовнокультурний рух однією з “головних болячок нашого національного життя — розрив нашої інтелігенції на два табори: українофільський і москвофільський”.13
Івана Франка глибоко тривожило субсидування російським урядом, переважно через церкву, москвофільських видань у Галичині, на Закарпатті й Буковині, бо ці видання вели активну асиміляторську пропаганду, денаціоналізуючи і деморалізуючи населення краю, насаджуючи двомовність. Франко стверджував, що “москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація — це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним”.14
Галицькі москвофіли, вважав він, це “швидше слуги кожного з російських урядів, його агенти і агітатори” і їх не слід трактувати як щось специфічно українське:
“Кому ще не зовсім запаморочений розум, кого ще не чіпалася сліпота, сей добре тямить, що москвофільство, чи там кацапство, безнастанно спиняло і спиняє свобідний розвиток руської народності, що москвофільство збивало і збиває русинів на манівці, зводить їх на політичну блуканину”15, — писав Іван Франко у статті “Зміна системи”.
Галицьке москвофільство, перебуваючи під прицільним контролем російської агентури, діяльність якої координувалася і фінансувалася російським посольством у Відні, виявилося потужною суспільнокультурною і політичною силою. В Галичині за російські гроші організовувалися антиукраїнські акції, діяли москвофільські культурні, наукові, освітні, видавничі інституції; москвофіли захопили у Львові Народний Дім, Ставропігійський інститут, театр “Руська бесіда”, ГалицькоРуську Матицю, Руську Раду, опанували і заснували ряд часописів, серед яких “Зоря галицька”, “Пчола”, “Галичанинь”, “Галичорусский вєстнік”, “Слово”, “Проломь”, “Русское слово”, “Наука”, “Русская Рада” та ін. Особливо активно допомагало галицьким москвофілам очолюване спочатку А. Будиловичем, а згодом графом В. Бобринським “Галицькоруське благотворительное общество” в СанктПетербурзі. Крім того, російська влада офіційно, легальними способами щорічно виділяла “настоящим русским” у Галичині 60 тис. руб., а безпосередньо через міністра фінансів ще 25 тис. руб.16
Галицькі москвофіли на кошти, які щедро надходили з Росії, розгорнули активну “об’єдинительну пропаганду” — повели системну ідеологічну агітацію “в дусі слов’янофільства — культурнополітичної теорії про спорідненість слов’янських народів і потребу гуртування їх довкола великої Російської імперії як ідейноцивілізаційної антитези супроти католицького і протестантського Заходу.17
Координував, спрямовував і фінансував цю ідеологічнополітичну кампанію в Галичині відомий російський учений і письменник, ідеолог російського панславізму Міхаїл Погодін, який у своїх численних працях заперечував існування українців як окремого народу з власною мовою і культурою, не вважав український історичний процес як самостійний і спадкоємний. Організована ним так звана “погодінська колонія” стала ядром москвофілів у Львові з числа відомих науковців, письменників, видавців, журналістів.
До цього інтелектуального москвофільського табору перекинувся один із побратимів М. Шашкевича, колишній член “Руської Трійці”, видатний діяч українського національного відродження кінця 30х—40х років ХІХ ст. Яків Головацький. Цей, за визначенням Ірини Фаріон, “типовий ренегатмосквофіл”18 став чільним провідником “азбучної війни”, агентом “русского міра” в Галичині.
Російська імперія, як правило, намагалася передусім прихилити до себе національну еліту, застосовуючи різноманітні маніпулятивні технології та використовуючи російських агентів впливу, які пропагували ідеї російського імперіалізму, фінансували і поширювали російську та російськомовну газетножурнальну і книжкову продукцію. Особливий наголос у пропаганді москвофілів, російських панславістів робився на світовій значимості й величі російської мови і культури, завдяки якій і мало здійснюватися виховання інших народів в мовнокультурних традиціях російського народу. Таким чином відбувалося розмивання національної самоідентифікації, національна еліта втрачала свою культурну ідентичність, обираючи “лінгвістичну і культурну ідентифікацію з росіянами”.19

Далі буде.

———————
1 Костомаров М. Твори: в 2 т. — Т.1: Поезії, драми, оповідання. — Київ: Дніпро, 1990. — С. 112.
2 Костомаров Н. Воспоминаніе о двух малярах// Основа. — 1861. — Кн. 4. — С. 49.
3 Костомаров Н.И. Украина (письмо к издателю “Колокола”)//Колокол. 1860. Л. 61.15 янв.
4 Кол[л]ар Иоанн. О литературной взаимности между племенами и наречиями славянскими. Отечественные записки. — 1840. Т. VIII. № 1; № 2.
5 Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 12 т. Т. 5/Тарас Шевченко. — К.: Наукова думка, 2003. — С. 208.
6 Дзюба Іван. Тарас Шевченко серед поетів світу. К., “Либідь”. — 2017. — С. 315.
7 Баган О. “І ми в Європі”. Українство і слов’янська ідея в історії й перспективі /Олег Баган//Універсум. — № 7—8. — 2013. — С. 54.
8 Брик Іван. Слов’янський з’їзд у Празі 1848 р. і українська справа. — Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Том СХХІХ. Львів. 1920. — С. 215.
9 Франко Іван. Основи нової слов’янської політики Бакуніна. — Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів. 1912. Т. 109. — Ст. 161.
10 Славянские съезды ХІХ—ХХ вв. Москва. 1994. — С. 54.
11 Кісь Роман. Глобальне — національне — локальне (соціяльна антропологія культурного простору). Літопис. Львів. — 2005. — С. 265.
12 Набитович Ігор. Дерево життя літературного роду. К., Дух і літера. 2018. — С. 241
13 Франко І. “Ідеї й ідеали” галицької москвофільської молодежі // Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. — Т. 45. — С. 410.
14 Франко І. Зібр. тв. у 50ти т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 46. — Кн. 2 — С. 261.
15 “Життє і Слово”. — 1896. — Кн. 3. — С. 158.
16 Любченко В. Б. Москвофільський фактор і російська влада напередодні та під час війни// Велика війна 1914—1918 рр. і Україна. — К., 2013. — С. 124.
17 Баган Олег. Іван Франко про галицьке москвофільство (Національний етюд) — Українська літературна газета. — № 11, 1 червня 2018 р.
18 Фаріон Ірина. 1. Москвофільство Львова: історія. 2. Москвофільство Львова: сучасність. — “Слово Просвіти” ч. 47, 22—29 листопада 2017 р., ч. 49, 7—13 грудня 2017 р. ч. 48, 29 листопада— грудня 2018 р. — С. 13.
19 Єва М. Томпсон. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. К., Видво Соломії Павличко “Основи”. 2008. — С. 49.