Михайло ІЛЛЄНКО: «Держава не може існувати без кіно»

У “СП” (ч. 26 за 2019 р.) ми писали про пресконференцію, присвячену українському кінофестивалю короткометражних фільмів “Відкрита ніч. Дубль 22”. Про те, як відбувався фестиваль, наша розмова з президентом і артдиректором “Відкритої ночі” Михайлом Іллєнком.

— Як виникла ідея кінофестивалю “Відкрита ніч”?
— У 90ті роки виробництво кіно в Україні майже зупинилося. Але парадокс полягав у тому, що студентське дипломне кіно регулярно одержувало призи на міжнародних кінофестивалях. Наші фільми не дуже цінувалися на кінофорумах, що відбувалися в Україні. Тут їх просто соромилися. Зовсім інше ставлення було за кордоном.
Хотілося якось це кіно підтримати і в нас. Запропонували таку схему — збирати наше кіно, дивитися його самим і оцінювати. Оскільки українського кіно було мало, ми розуміли: зібрати фільмів на повноцінний фестиваль, який би тривав тиждень, не зможемо. Але на одну ніч набереться. Так виникла ідея, яка не вмирає вже 22 роки. Переважно це кіно режисерів молодого чи середнього покоління або студентів.
Перший фестиваль відбувався у маленькому дворику на Андріївському узвозі м. Києва. Ніякого фінансування не було. Те, що могли, зібрали і вклали в цей волонтерський проект. Напередодні йшов дощ. Фестиваль починався і закінчувався під дощем. Але публіка не розійшлася. Люди під парасольками подивилися програму. Всім страшенно сподобалося.
З другого фестивалю нас вже підтримало Держкіно України — виділило певні кошти на придбання апаратури. Держава почала на нас зважати. Всі подальші фестивалі мали підтримку від Держкіно, Міністерства культури України, а останнім часом — від Державного агентства України з питань кіно. Престижу “Відкритої ночі” сприяло те, що в його журі погоджувалися працювати такі відомі митці, як Ліна Костенко, Юрій Іллєнко, Іван Малкович, Богдан Ступка, Оксана Забужко, Сергій Фоменко (Фома)… Можна згадувати імена багатьох режисерів, письменників, музикантів.
Атмосфера проведення фестивалю надзвичайно романтична. Ніч, зорі, зустріч сходу сонця. Ми звикли бачити схід сонця з екранів телевізорів, а тут воно сходить над Дніпром — і в цей час оголошують переможців.
Хоча фестиваль і маленький, але пристрасті вирують серйозні. Одного разу пропала напруга і вимкнувся екран, почали шукати причину, з’єднали дроти. А вранці, коли вже розвиднилося, виявилося, що хтось не витримав конкуренції і перекусив кабель, до того ж ризикуючи життям. На щастя, все обійшлося.
А взагалі фестиваль — це добра нагода побачитися з колегами.
— Чим цікавий цьогорічний, 22й фестиваль?
— Він відбувався традиційно.
Цього року на фестивалі було більше людей, ніж зазвичай. Напевне, спрацювала візуальна реклама, яка була по всьому Києву. Можливо, допомогла ще одна обставина. Як відомо, журі працює всю ніч. На світанку до глядачів виходять ці поважні люди, починають оголошувати переможців, а багатьох з них немає. Адже дехто з учасників після перегляду свого фільму залишає фестиваль. Логіка така — якщо мені присудили приз, мені передадуть. Було страшенно незручно. На минулому фестивалі, завдяки Райффайзенбанку “Аваль”, головний приз був 50 тисяч гривень. Але володар гранпрі не з’явився на нагородження. І тоді ми додали до регламенту пункт: якщо на церемонії нагородження немає переможця або його представника, який буде вказаний в анкеті учасника, то ці кошти передають до грошового фонду наступного фестивалю. І всі знали, що цього року головний приз уже буде 100 тисяч, отож з нетерпінням чекали, хто ж його одержить.
Несподіванкою для багатьох стало те, що гранпрі фестивалю отримала анімаційна стрічка “Кохання” режисера Микити Лиськова. Анімація — це матеріалізація неймовірних фантазій. Вона добре зрозуміла глядачеві, але переповісти її складно. Це те саме, що розповідати музику або танцювати архітектуру. Також серед переможців фільми “LoveSoks” режисера Юлії Дегліної (номінація “Ігрове кіно”), “Після вогню” Андраніка Берберяна (“Неігрове кіно”), “Петрівкареквієм” Катерини Возниці (“Анімаційне кіно”) та багато інших. А приз глядацьких симпатій здобув фільм Сергія Зленка “Влипла”, що став його режисерським дебютом.
Перший фестиваль показували на одному екрані в Києві. А потім почали домовлятися з різними містами, селами, кіноклубами, діаспорою, щоб вони одночасно з нами синхронно прокручували нашу програму. Перед цим ми передаємо їм через Інтернет наші стрічки, афіші, каталоги. Якщо сім років тому було п’ять чи шість таких екранів, то 2019го вже більше сотні. Більше двадцяти кіномайданчиків додалося лише цього року. 10 екранів було за кордоном, а дев’ять, чим ми особливо пишаємося, у прифронтовій зоні. Ми зафіксували ці майданчики, надіслали фото до Книги рекордів України. Рекорд України зафіксували у номінації “Мистецтво, масові заходи”.
Фестивалю надає допомогу КМДА, цього року вперше відгукнувся Український культурний фонд. Традиційні наші партнери — брати Капранови і видавництво “Зелений пес”. Також маємо багато технічних партнерів. Останні роки нас приймає артпричал — і це дуже важливо. Адже фестиваль відбувається вночі, а проводити такі заходи у місті після 23ї години проблематично. Саме через це ми відмовилися від Андріївського узвозу.
Цього року до участі у фестивалі зголосилися майже 100 фільмів. Це результат того, що в останні п’ять років українське кіно почало активно набирати оберти. З’явилися нові повнометражні й короткометражні фільми. І зараз маємо чималу конкуренцію, адже за ніч можемо показати не більше ніж 40 стрічок.
Були пропозиції розширити фестиваль до кількох діб. Але це нічний кінофорум і проводити його більше однієї ночі нереально.
— Перед конкурсною програмою показали Ваш фільм “Сьомий маршрут”. Що це за стрічка?
— Фестиваль розпочинається о 21.00. А о 19 годині ми зазвичай показуємо один фільм і робимо це так, щоб можна було поспілкуватися з режисером. Представили мій фільм 1997 року, який мало хто бачив. На той час українського кіно на екранах практично не було, та й глядачі, які приходять на фестиваль, це переважно молоді люди, що тоді лише вчилися ходити і говорити.
Я розповів історію, яку спершу почув як легенду. Хоча вже тоді підозрював, що насправді це не легенда. Після прем’єри зателефонував чоловік: “Мені сказали, що ви зняли фільм про мене”. Я познайомився з цією людиною, він подивився цей фільм. У фільмі йдеться про українського поета (Олександр Войтенко), який у 70ті роки опинився у зоні, небезпечній для існування. Це був період, коли відбувалися суди над Стусом, переслідування Параджанова. У фільмі змальовано лише один день, але він став знаковим для його життя. Олександр сказав, що переважно у стрічці все так, як і було насправді.
— Наразі багато говорять про відродження українського кіно. Чи справді все так добре, чи проблем не зменшується?
— У кіно завжди є проблеми. Воно не може обійтися без законодавчої та фінансової підтримки від держави. Але в державі також є проблеми: держава не може обійтися без власного кіно. Важко згадати сучасну, самодостатню й сильну державу, яка б не мала свого кіно, а імпортувала його з іншої країни. Ми тривалий час імпортували кіно з Росії. При цьому забували, що з імпортом розваг приходить імпорт ідей, концепцій і, врештірешт, це перетворюється на зомбування.
Те, що в нас нарешті запрацювало власне кіно, — ознака здорового суспільства. Однак нині точаться розмови щодо повернення російських телесеріалів. Та це була б катастрофа, адже нас би повернули назад у СРСР. Ми повинні мати своє кіно і дивитися на себе в це люстерко.
Українські режисери вже якось навчилися вирішувати свої проблеми. Але буває важко. Дуже довго робив свій останній фільм “Толока” — майже шість років. З них 5 — простої. Спочатку були гроші, потім вони закінчилися. І лише нещодавно завершили роботу.
Прем’єра відбудеться у березні наступного року. Можливо паралельно з Києвом фільм покажуть ще в кількох містах.
— Зараз виникає багато нових кіностудій. А яка ситуація з Національною кіностудією імені Олександра Довженка, де нещодавно відзначили 90літній ювілей?
— Там ситуація не дуже весела. Збіглося багато чинників, що ускладнюють їй життя. Зараз технології дуже змінилися, нині зовсім інша структура кінематографа. Перемагають невеликі кіностудії, де все компактно. А Кіностудія Довженка — велике господарство, яке треба доглядати, утримувати. Це складно.
— Припинили своє існування столичні кінотеатри “Україна” і “Київ”. Що можете сказати з цього приводу?
— Коментувати непросто. Я почав вивчати цю проблему. Там дуже складні питання власності, їх важко оцінити зі сторони. Хоча, звісно, це дуже сумний факт. Кінотеатри мали прекрасну репутацію у глядача. У них був свій не лише прокатний, а й фестивальний репертуар. Це були справжні культурні центри, і буде шкода, якщо у “Києві” відкриють щось на кшталт казино. Можливо, у цьому питанні потрібно бути активнішою громадськості. Приміром, завдяки небайдужій позиції митців нещодавно вдалося ще на три роки відстояти Будинок актора.
— Яким буде “Відкрита ніч. Дубль 23”?
— Відкриємо його 27 липня наступного року, у ніч з суботи на неділю. Не змінюватимемо формату. У нас не буде міжнародного кінофоруму, а знов буде фестиваль короткометражних українських фільмів. І кожен глядач після “Відкритої ночі” зможе сказати: “Я дивився українське кіно!”

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment