Юрій ЩЕРБАК,
Голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка
Є звання, чини, і нагороди, що присвоюються президентами, урядами, комітетами, бюрократами — і які нерідко бувають випадковими, необ’єктивними, в суєті суєт народженими. Але є найвищі у світі звання, що проростають природною силою долі, наче розлоге, могутнє дерево, що виривається з-під землі на волю — і ніяка сила його не в змозі зупинити: ні вічна мерзлота диктатури, ні пустельне безводдя безпам’ятства, ні вбивчі вітри токсичних ідеологій. Це звання — український Поет.
То є стихійна могутня сила слова тривоги, щастя, захоплення життям, сила любові й трагічних пророцтв, сила, яку породжує нація для того, щоб утвердити свою правду у часі й просторі. Серед таких поетів милістю Божою бачу Павла Мовчана. Поета, який створив фантастичний світ плетива українських слів — напівзабутих, ще не відкритих, архаїчних і модерних слів, об’єднаних язичницькою енергією поетового генія.
Своєю перекладацькою подвижницькою працею Павло Мовчан привів в Україну десятки інших поезій, запаливши в нашому небі ціле сузір’я поетів іноземних. Павло Мовчан — не тільки нестримний руйнач літературних догм, але і творець, будівничий української держави. Він будує “Просвіту” — українську духовну державу всередині держави бездуховної, неукраїнської. Він бореться за українськість тої держави, яка 28 років блукає над прірвою, поборюючи внутрішню корупцію і зрадництво та історичну амнезію — і зовнішню агресію віковічного ворога України.
Нещодавно підпис Павла Мовчана і Любові Голоти з’явився у листі 20-ти українських письменників, серед яких Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький, Михайло Сидоржевський та інші — цей лист висловлює тривогу з приводу повзучого російського реваншу, та містить підтримку євроатлантичному курсу України, що його проголошує партія “Європейська солідарність” П. Порошенка. Проросійські сили зваблюють нас миром з міжнародним злочинцем Путіним, забуваючи про досвід миролюба Чемберлена, який приніс Британії ганьбу і війну. Нас гіпнотизують “новими обличчями”, забуваючи, що кожна нація пишається “старими вічно” обличчями Учителів, Будителів, Поетів і Пророків.
Нові провінційні месії намагаються відучити нас від високих слів і понять, привчити до пофігізму, до гасла “А какая разніца?!”, до люмпенського безнаціонального суржику.
Але є в нас високі слова і високі поняття, непідвладні ніяким “кварталам”. В нас є поезія Павла Мовчана:
О земле, зрощена з душею,
домівко вічності і снів, —
співмірен кім’яхові глею,
сніжинці, що лягла долів;
постав я з тебе,
повертаюсь
у твоє лоно день за днем
суть — не вагу — я зберігаю,
виснажуємось навзаєм.
Твій холод і мене холодить,
Твоє тепло — моє тепло;
Ти — суть, ти — плоть мого народу,
Ти — те, що буде, що було…
не відніму, — додам любові,
змертвілу глину оживлю
і возвеличу в кожнім слові:
о земле, я тебе люблю!
