Таїна БРАТЧЕНКО,
м. Біла Церква
Яким він був… Коли ще пече біль від несподіваної втрати, дуже важко писати про близьку людину в минулому часі.
Володимир Іванців був не лише письменником, не лише просвітянином і громадським діячем, а постійним і незламним борцем за волю нашого народу, за незалежність України, за збереження рідної мови. Дехто недолюблював його за різкість і прямолінійність, за впертість і загострене почуття справедливості. Адже він не визнавав ніякого пристосуванства й компромісів, ніколи не кривив душею.
Пригадую першу зустріч з ним. Наприкінці дев’яностих років, за телефонною домовленістю, завітала до нього в гості. Володимир Панасович обіцяв дати оцінку моїм оповіданням. Двері відчинив літній суворий чоловік з насупленими бровами й козацькими вусами. Він прискіпливо вичитав текст, багато викреслював, виправляв так, що незайманими лишалися кілька рядків на кожній сторінці.
— Треба усе виправити і переписати! — похмуро заявив.
— А може і не треба надалі писати? — несміливо запитала.
— Як це не треба? Ви що — вважаєте працю письменника легкою? Ідіть і пишіть! Чекаю наступного тижня з виправленим текстом! — наказав сердито.
І чомусь не змогла не послухатися такого чоловіка, впевненого в собі і в мені. Тому прийшла до нього знову.
Так Володимир Панасович став моїм редактором і наставником. Чимало білоцерківських письменників видали свої твори за редакцією Володимира Іванціва.
Сам письменник мав талант ліричного і філософського поета, полум’яного публіциста, гострого сатирика й гумориста і чудового перекладача. У його творчості всі книжки особливі і цікаві. Та на мою думку, поетична збірка “Поглянь на себе у своїй сльозі” є найбільшим літературним досягненням і найвищим успіхом автора. Хоча написана в страшний для нього час — після передчасної смерті доньки. Горе не зломило його, а весь біль вилився в поетичні рядки, які диктувало серце.
Навіть коли підступна хвороба прикувала до ліжка, коли він міг пересуватися лікарняною палатою лише на милицях, все одно не здався хворобі і продовжував писати. І в лікарні він не залишався насамоті. Щодня до нього приходили відвідувачі: письменники, журналісти, просвітяни, бібліотечні працівники, громадські активісти, колишні колеги з заводу… Зрозуміло, що насамперед, запитували про здоров’я, а він — про те, як ведеться робота в “Просвіті” і мусила, як його вихованка і просвітянка, “звітувати”. Адже він багато років очолював Білоцерківську міськрайонну “Просвіту” і був справжнім лідером наших просвітян. Жодна громадська акція, мітинг, національне свято не обходилися без участи нашої організації завдяки її очільнику. Володимир Панасович не любив, коли хтось спізнювався і міг зробити іронічне зауваження. Та якось він спізнився сам. Попросив пробачити і пояснив причину: затримався після роботи на дачі і тому не встиг перевдягнутися. Ми були ошелешені: чоловік, якому вже майже вісімдесят років, їздить разом з дружиною на велосипеді на дачу, а після роботи ще й поспішає на засідання у “Просвіту”!
Він мав стійкий характер бійця, відчайдушну козацьку вдачу, тверду впертість і, водночас, добре і щире серце, відкрите лише для рідних і друзів. Він першим приходив допомогти і підтримати тих, хто цього потребував. А його патріотизм був природнім і спорідненим з душею, як батьківська кров, як гени роду, що передаються дітям. До речі батько Володимира Іванціва служив священиком до революції і за радянських часів.
Пригадую випадок, який це підтверджує. Коли Володимир Панасович очолив “Просвіту”, в нашому місті День Соборності України відзначали, як велике національне свято. Воно планувалося заздалегідь, тривало майже тиждень, запрошували київських письменників, які разом з нашими проводили творчі зустрічі в університетах, гімназіях і коледжах. Одного року 22 січня виявилося дуже холодним і морозним днем. Тоді в усіх школах Києва і області скасували заняття. “Хто боїться морозу, то хай гріється вдома! А хто не боїться — той загартується!” — промовив наш голова “Просвіти”, який не збирався скасовувати заходи на честь Соборності України.
Мені тоді випало виступати у технолого-економічному коледжі разом з Володимиром Панасовичем і відомим київським поетом. Коли ж я побачила поряд з моїм наставником його восьмирічного онука, то здивуванню не було меж. Сніг заліплював очі, мороз жалив обличчя, та Володимир Панасович впевнено крокував попереду, натягнувши до брів шапку, але навіть не піднявши коміра пальто. За ним рухалася я, ховаючи ніс і намагаючись втримати за руку його онука, який підстрибував від холоду, мов горобчик. А за нами, зіщулившись, затуливши капюшоном половину обличчя, просувався столичний письменник. Коли нарешті увійшли до коледжу, то спитала у Володимира Панасовича, як він наважився взяти з собою дитину в таку негоду? На що мій наставник поважно відмовив: “Так він же майбутній чоловік! І він знає, що повинен сьогодні прочитати вірш про Кобзаря!” Ось таким був завжди: вимогливим до себе, до інших і навіть до найрідніших.
Він був готовий захищати всіх, кого скривдили, і добиватися справедливості. Але тільки не для себе. Нагадаю факт, коли Володимир Іванців запропонував свою збірку на обласну премію ім. Григорія Косинки. Для перемоги йому не вистачало лише двох голосів від членів журі. І тоді колишній голова Київської обласної організації спілки письменників заявив, що він за правом головування має два голоси і віддає їх на користь своєї дружини-поетки, яка також претендувала на цю премію. Вона її виграла. Програла справедливість.
Але й не сказати, що Володимира Іванціва недостатньо цінували. Коли три роки тому двоє колег — просвітян стали клопотати щодо присвоєння йому звання “Почесний громадянин міста”, то жодного з підписантів нам не довелося вмовляти. Навіть навпаки: більшість із них дуже дивувалися, що Іванців досі не має цього звання.
Сам же Володимир Іванців ніколи не домагався ні медалей, ні звання, ні голосів журі на літературних конкурсах. Тому назавжди отримав найвищу і найпочеснішу нагороду — визнання людей.
