Велика жалоба прийшла у Білоцерківську “Просвіту”. Зупинилося серце великого сина Білої Церкви, поета від Бога, літературного критика, перекладача, громадського діяча, життєлюба і доброго сім’янина Володимира Опанасовича Іванціва.
Народившись у сім’ї священнослужителя, Володимир Опанасович відчув на собі невидиме і тяжке пригнічення, коли соціальний стан був ледь чи не вироком.
Зміг реалізувати себе у виробництві, коли прийшов у ливарний цех юним хлопцем, протягом кількох років став провідним спеціалістом.
Тоді доля звела його з однодумцями, які яскравими Волосожарами засяяли на небі української літератури. Літстудія “Заспів” стала справою життя Володимира Опанасовича, його гордістю. Саме там, у творчих і дружніх суперечках, відшліфовувалися вірші, які стали основою його першої збірки “Русява Рось”. Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло.
Подвижництвом і невтомним ентузіазмом відзначалася його участь у відродженні товариства “Просвіта”, багаторічним очільником якої він був. Тоді з’являються його збірки “Вернутися дощем”, “Знаки злодіяки”, “Український терпець”, “Трички-брички”, “Івангеліє від Іванціва”, “През шаблю маєм право”, “Автограф кохання”, “Окраєць часу”, “Кобзар білоцерківський”, “Відкритим текстом”, “Поглянь на себе у своїй сльозі”. Але справжнім громадянським подвигом стала його праця “Подолання синдрому Гоголя”, упорядкування книги спогадів “Голокіст”, матеріалів науково-практичної конференції “Голод 1932—33 рр. — найбільша трагедія України”, “Голодомор у Білій Церкві”, створення літературної антології “Заспів” на Пороссі” та співавторство в книзі “У часі Руху в просторі “Просвіти”.
До останнього свого дня Володимир Іванців не полишав літературну працю. За кілька днів до смерті він поставив крапку в фундаментальній праці “Смак води, або Бог не коловорот”, де систематизував літературознавчі й критичні нариси, статті та дослідження творчості білоцерківських письменників і літераторів. На жаль, побачити книгу йому вже не судилося. На порозі вічності Поет пише вірш, який став його лебединою піснею:
FINITA
Я припиняю боротьбу,
І ця поразка остаточна.
Її сприйняв би, може, мовчки,
Та стогін кривдно рветься з вуст.
Жорстока юносте, не троль
Душі забутими думками:
Не прокидаються вулкани,
Коли спустошене нутро.
Марното страчених звитяг,
З чим ти постанеш перед Богом,
Коли обріже обрій шлях
Відразу за твоїм порогом?
До неба творячи мольбу,
Ти пропливеш над
ним святочно…
І ця поразка остаточна,
Я припиняю боротьбу.
08.07.2019 р.
Білоцерківські просвітяни схиляють голову перед світлою пам’яттю Володимира Іванціва і розділяють з його сім’єю цю непоправну втрату. Спіть спокійно, Поете і Громадянине!
Білоцерківська “Просвіта”
