Словник доби

Володимир КАРАЧИНЦЕВ,
поет, дипломат, культуролог

Поезія
“Поезія” — грецькою “творчість”. Йдеться про творення словом. Творення образів через використання мовних засобів, певним чином ритмічно скомпонованих.
Світ починається зі Слова. Так у Святому Письмі. Нація починається зі Слова. Світло — лоно, яке виношує Слово. Світлоносить. І Поет починається зі свого слова.
Поетові дано чути божественне, гармонію сфер. І нотувати (бачите — конотація: ноти). “Псаллейн” (грецьк.) — грати на струні, змусити струну вібрувати — “псалмос”. Пісня. Слухаєш псалмоспів, душа вібрує. У космічній тиші. Мовчати — це занотовувати. На пергамені душі.
Втім, Поезія є простором Духу, простором беззастережної реалізації свободи (поета) — наживо, простором бунтарства. Не заради епатажу, звісно. Для поета є органічним розуміння невідворотності сягань граничних смислів.
Справжні поети тому стають дисидентами, політв’язнями. Таке я примірковував собі, сидячи на урочистій академії у Львівській опері з нагоди 80ліття Поета Ігоря Калинця. Гарної суспільнозначимої події, зрештою. Ювіляр почував себе ніяково на сцені. Нудився? Він ніколи не був актором. Тим більше у цей, за його словами, непевний час, святкувати якось душа не лежить… Намовили, — каже. Згадував інші часи? Не такі вже й далекі: коли “спочатку Антонич, потім прокурор Антонєнко…” “…на моїм посвідченні місяць поклав вищерблену печатку… тут мій власний відтиск пальця вмоченого у калиновий сік… мої вірші подряпиниграффіті в одному примірнику на серці”… Виглядав притомленим… Лише голоси хористів “Трембіти” і “Україна. Хресна дорога” — довершена кантата В. Камінського на слова самого Поета врівноважили його і атмосферу свята. Многая літа! — хор співав разом з усіма глядачами.
Поезія — посестра вічності. Тому поет не має віку. (Ювілей, отже, якось не корелюється з живим Поетом). Це тільки у нас прижилося: шестидесятники, семидесятники… Для обліку. Бо — соціалізм. По суті ж, або ти — поет, або — ні. Паспортні дані, особливі прикмети, обліковий формуляр для кадровика — кумедно зайві. Правда, шістдесятники — окремішня категорія — перші з плеяди інтелектуального руху спротиву тоталітарному режимові.
У світі, де рулить олжа і бабло, поезія бере вірою в базові принципи: свобода і чистота помислів, справедливість. Поезія засадничо не може бути фальшивою, лукавою, корисливою. Поета можна загнати в юрбу, навіть змусити кричати “розп’яти!”. Поет може сам розп’ятися. Його можна купити. Поет і світ тоді втрачають чуття і голос. Поезія втрачає світло, самоанігілюється.
Поезія — сфера алхімії і пророцтв. Містичний процес. Ближчий до невидимих біохімічних процесів, які лежать в основі творення образів, інформації, її передачі. Кодифікації світу. На рівні хромосом. Атомізації світу, як це відчував Сальватор Далі. Поет — віщий, пророк… Серед лепрозорію. Гірше, коли на руїнах світу.
Усе, що нас оточує, має числовий вимір: числа календаря, годинника, податковий код… Від Книги чисел до тотальної оцифрованості сьогодення. Ми також є сумою чисел. Температура тіла, пульс, кров’яний тиск, розміри, ідеальні числові параметри будьякої частини тіла. Поезія чисел. Поезія у числах. Уявляєте довершену красу сонета digital. Сонет — чи не найвишуканіша форма поезії. Але за вікном — цифрова ера. Тому й Віндовз. Вікна. У майбутнє. Твіттер. SMS. Instagram. Звуження сфери друкованого слова. Поетичного. Читай: сфери духу.
Можливо, тому поезія зникла з суспільного простору. Як метелики з екологічно забрудненого середовища. Годі мріяти про стадіони. Останній бар’єр перед лавиною тотального омасовіння?
Втім, дехто у Франції говорить про геопоетику. Це — сфера політики майбутнього? Ноосфера політики? Поезія має універсальний смисл. Чи можна говорити про її вплив на процеси глобалізації? Принаймні, вона формує культурні параметри, але вертикальних площин. Є інструментом естетики глобалізації? Універсалізації, але вищого порядку? Протиріччя? Raison poetique vs raison politique. Поетичне раціо супроти політичного. Нутро поезії радше бунтарське. Це — мова вогню. Магма.
Так, світ змінюється надто швидко. Людина не встигає визначити своє місце у ньому. Виникає екзистенційний вакуум. Поезія пошуковує істини. У ній самій є правда. Її важко визначити логічно. Вона витесується із зіткнення логіки і метафізики.
Кожна мить зіткнення містить — одкриває при спалаху якусь таїну, потенційну вість. Откровення. Я відчуваю це, як процес. Таїна (може, й істина) одкривається частково. Мабуть, це залежить від поета. Від його готовності до сприйняття. Для людей — це лежить у майбутньому. Поет наживо спостерігає народження інакшого, привідкриває якісь грані прийдешнього. І, тяжіючи до буттєвої повноти, намагається утримати грядущі смисли…
Ігор Калинець пройшов свою хресну дорогу за радянських часів і власною моральноетичною поставою, лицарською вдачею, духовною снагою й інтелектом вкарбував своє ім’я в історію України, яке пам’ятатимуть нащадки. Став естетичним символом доби. Форматував її культурні коди.
Кожен рядок написаний ним, “терниною, витягнутою з ноги невольничої музи” — це є глибинна смислотворча поезія. Істинна. Вільна від “поліпів політики”. Калиновосопілково лунала вона у часи зневіри й поневірянь, і світ знав, що ми є. Відлунюватиме вона у піднебессі й прийдешнім поколінням. Нація, яка народжує такого Поета — не раби. Вона має голос. Отже, — майбутнє. Він же своїми творами уособлює духовну тяглість віків, творить нові смисли і забезпечує їхній рух в парадигмі вічності. Без патоки патосу.
P. S. По суті, ми — нація, держава, відсвяткували ювілей епохи. Кого бракувало мені на ювілейному вечорі? Може, відчуття відсутності розуміння повноти буття держави у значної частини суспільства. На жаль, і у керманичів. Ми маємо поета, достойного найвищих спільнотних пошанувань. Начебто вшановуємо. Нарахував шість грамот різних рівнів, квіти. Ні однієї державної нагороди. І тривалі суспільні розмови з приводу Нобелівського лауреатства для когось з українських літераторів. Безплідні. Починаючи від Івана Франка. Але тоді ми не мали держави.
Не применшуючи достоїнств обраних “нобелістів”, не зазіхаючи на чиюсь славу, не нарікаючи на долю (на що іноді хибуємо), висловлю не тільки власне переконання: маємо достойних, з якими конотується Україна. Серед них вирізняю Ігоря Калинця. Видається, настав час для консолідованих дій урядових і громадських структур, щоб просувати творчість наших достойників на світовий рівень, спільно працювати на результат заради іміджу держави.
Пригадую наприкінці вісімдесятих свою розмову з групою провансальських поетів у садибімузеї Фредерика Містраля у Майяні. До слова, Містраль — поет, науковець, лауреат Нобелівської премії 1904 року. Був одним з лідерів руху за незалежність Провансу. Мої співрозмовники були активістами руху за культурну автономію краю… Бідкалися, що молодь не розмовляє рідною мовою, ба не знає, хто такий Містраль… А сам Містраль, Поет — у вічності…
Шануймося!

Собор
Собор — це, звісно, культова споруда. Головний храм єпархії, де відправляє богослужіння єпископ. Пожежа в Соборі Паризької Богоматері реактуалізувала це слово в активному публічному обігу в квітні ц.р. Вражаючі кадри жахливої пожежі в центрі Парижа облетіли весь світ і викликали чимало різножанрових тлумачень події. Ремінісценсій та асоціацій. Аж до пожежі у храмі Артеміди в античному Ефесі. Аж до бестселерного роману “Собор” Олеся Гончара, у якому йшлося про нищення духовної спадщини. Аж до лихої долі наших святинь дерев’яного зодчества, яких ми теж не вберегли від вогню. До головної нашої святині — Софії Київської, зруйнованої й пограбованої уперше Андрієм Боголюбським, а потому й ординцями, і відродженої стараннями Петра Могили та Івана Мазепи. З тривогою і пересторогою, аби не скоїлося чогось лихого.
Собор св. Софії — духовне осердя нашого світу в прямому і переносному значеннях. Тут віками зберігалися духовні скарби, до яких припадали тисячі прочан. У богослов’ї поняття Софії означає Премудрість Божу — втілене Слово Боже. Структура храму відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд відповідає образу Граду Божого — Небесного Єрусалима.
Тож недарма на площі біля святої Софії — місця для українців онтологічно сакрального, у січні 1919 року було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР — свято соборності (всеєдності) Української держави.
Недарма ж саме тут у грудні 2018 року відбувся Об’єднавчий собор Українських православних церков, а в лютому 2019го, після отримання Томосу, відбулася інтронізація блаженнійшого Епіфанія — предстоятеля Православної Церкви України.
Отже, слово “собор” має також значення “зібрання”. Зрозуміло, адже первісно йшлося про спільноту віруючих, згодом — про збір церковних ієрархів (або ж “синод” — грецькою), на якому вирішуються важливі церковні справи.
Нещодавно почесний патріарх Філарет, який вважає себе незаслужено незадіяним у справах керівництва Церквою, скликав свій помісний собор. Удруге поспіль за короткий час, намагаючись привернути увагу громадськості до себе яко патріарха. Ігноруючи те, що на вищезгаданому Об’єднавчому соборі йшлося водночас про саморозпуск УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Отак от transit gloria mundi (лат.) — минає слава світу. Ще декілька місяців тому його ім’я викликало тільки пошану серед пересічних українців. Він отримав Зірку Героя з рук президента. Зрештою, заслужено. І от раптом забракло йому уваги. Вікове, — резюмували нині ієрархи ПЦУ.
Прикро. Бо після отримання томосу понад 500 парафій з УПЦ МП перейшло до ПЦУ. І попри шалений опір Москви об’єднавчий процес триває. Констатую прикрість, бо своїми діями почесний патріарх не додає собі поваги. На так званий помісний собор до нього не з’явився ні один православний ієрарх з України. І аж двоє з Росії. З однієї Білгородської парафії з шістьма приходами. Тривожно. Бо в ситуації проглядається московський слід. Нинішній близький соратник Філарета контактує з російським посольством, а сам “патріарх” повторює фейки московського інформбюро.
До слова, на пресконференції після “собору” Філарет говорив все більше про майно КП, про гроші, рахунки тощо. “Призабувши” про душпастирські обов’язки і те, що церкви в Україні не є юридичними особами і не володіють жодним майном… Прикро.
Свого часу київський митрополит Іларіон (9901088), опікуючись духовними цінностями, написав тут, у Софійському соборі, “Слово про Закон і Благодать”, у якому обґрунтував, зокрема, ідею слави як архетип державної (національної) ідеї. Лише усвідомлюючи власну велич, рівновелику з Візантією, народ може відчувати себе достойним господарем на своїй землі.
Що ж, видать, ще у нашій Україні доленька не наспіла…
P. S. У той же час (паралельно з помісним філаретівським собором) вулицями Києва їздили кольорові машини з учасниками гейпрайду… На вулицях Тбілісі тисячі людей вийшли на протестні акції проти Росії через провокацію, вчинену в грузинському парламенті депутатом Держдуми РФ комуністом Гавриловим під час міжпарламентського форуму …православ’я. Втім, логічно: кому, як не більшовикам очолювати і скеровувати церковні процеси у найбільш канонічній православній державі? Відтак і повсюдно. Бо хто ще в світі “розум, честь і совість епохи”! Все ж, дивні діла Твої, Господи…
Паралельно в російських тюрмах і підвалах ОРДЛО продовжують зазнавати катувань сотні українців, в багні окопів під прицільними ворожими обстрілами — тисячі бійців… Хтось з них, на нещастя, загине, когось поранять… У паралельному триванні такого стану — лукава логіка Кремля… Його “миротворча місія”. Плюс особливе “соборування” країн і народів — корупцією, олжею, ракетами. Вже ось ПАРЄ, начебто, пройшло “таїнство” цього чину… (аби не останнє).
У Мінську (паралельно з перемовинами Мінського процесу) стартували літні Європейські ігри2019… А тим часом на територію Білорусі Росія завела танки, ракетну техніку і авіацію… Начебто, для параду. Пам’ятаємо, як невдовзі після сочинської Олімпіади2014 відбулася анексія Криму.
Тож чуваймо! Тримаймо одкритими для Премудрості собори душ!
Шануймося!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment