Тарас Шевченко: «Я тепер красуюся майже в нових чоботях…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
В унікальній за темою публікації наш автор розповідає деякі подробиці Шевченкового життя через історії, пов’язані з його взуттям.

“Про чоботи і згадки не було ні влітку, ні взимку”
Відразу зазначу, що тема Шевченкового одягу висвітлена музеєзнавцем Н. Г. Наумовою в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 5) та в окремій публікації1. Зосереджуся на промовистих історіях, пов’язаних із поетовим… взуттям, які, виявляється, цікаво розкривають не лише його побут, а й особливості характеру, поведінки, самовираження побутових настроїв і поетичних емоцій. Скажімо, вірш “На Великдень на соломі…”, написаний на засланні 1849 р. у грубезних солдатських чоботях, опоетизував недосяжні для дівчинисироти дитячі “чобітки шкапові”. Та й черевики багато разів оспівані поетом. Згадайте вірш “Якби мені черевики…” (1848): “Черевиків немає, / А музика грає! грає! / Жалю завдає!” / А в “Мар’янічерниці” (1841) чоботи асоціюються у поета з українським народним співцемкобзарем: “В руках чоботи, на плечах / Латана торбина / У старого…”
Як відомо, поетове дитинство було “босе” й “голе”, а про своє перебування школяремпопихачем у “дячка — гіркого п’яниці”, де заробляв на злиденне життя читанням “Псалтиря” над покійниками, Тарас Григорович у повісті “Княгиня” (1853) зафіксував: “…О шапке и сапогахи помину не было ни летом, ни зимою”. Втім, як повідомив ще М. К. Чалий, будучи кухарчуком на панській кухні, “Тарасу пощастило одержати цілий сороківець від одного заїжджого пана за вичищені чоботи”. Відомий Шевченків біограф П. І. Зайцев писав, що й потім козачок Тарас у пана П. В. Енгельгардта був “безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана…”
Про власні чоботи у юнака є зворушливий переказ у спогадах М. М. Білозерського, що нібито у 1840х рр. сам Шевченко розповідав В. М. Забілі, як 1831 року у дорозі з кріпацьким обозом пана П. В. Енгельгардта з Вільно до Петербурга “в нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, взуваючи на якийсь час цілий чобіт на ногу, що мерзла в драному чоботі…”2.
Цей епізод закріпився в історичній і навіть художній літературі. Скажімо, в одному з радянських журналів за 1964 р. зустрів оповіданнячко для дітей під назвою “Сапог”:
“Зима. Обоз помещика Энгельгардта движется из Вильны в Петербург. Везут мебель и сундуки. Заунывно скрипят полозья. Дует поземка. Бьет в лицо крупчатый снег. На редких остановках люди едва успевают согреться и опять в путь. Идёт с тем обозом и Тарас Шевченко в худых сапогах. На полпути один сапог совсем развалился. Мальчик обвязывает ногу тряпками, идёт в одном сапоге. Потом садится на обочине и надевает сапог на другую ногу. Путь до Петербурга велик. Много раз влезал один сапог то на правую, то на левую ногу”.
Сам Тарас Григорович не залишив про це власної розповіді, й таку прикру пригоду заперечував ще О. Я. Кониський. Але в наш час навіть видатний шевченкознавець І. М. Дзюба всетаки згадує викладену версію, втім, як таку, що не дістала “переконливих підтверджень”3.
Нагадаю, як писав поет у “Катерині” (1838—1839) про той тяжкий…
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, панибрати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Ідеться про широке трактування “шляху на Московщину” як далекої подорожі з УкраїниМалоросії в абсолютно чужий край — “на край світа, в Московщину”. Тож і сам імперський Петербург, що на той час уже майже 130 років був столицею Росії, поет навіки включив до Московщини.

“Прийшов до мене босий…”
Так розповідав І. М. Сошенко про зустріч із Шевченком у 1836 р.: “…Прийшов до мене у такому вигляді: одягнений у засмальцьований тиковий халат, сорочка і штани з грубого полотна заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки”. Босий у 22 роки в імперському Петербурзі!
Нагадаю знову з поеми “Катерина”:
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Все змінилося після звільнення Шевченка з кріпацтва. Справді, навчаючись в Академії мистецтв, він спочатку занурився, говорячи словами М. К. Чалого, в “світські насолоди й артистичні гульбища, від яких стримував Тараса Сошенко, але від яких не міг втриматися і сам великий учитель його, ідол академічної молоді Брюллов…” І Сошенкові не вдавалося напоумити свого молодого друга: “Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзиґарі, та візникилихачі… Закурив же мій Тарас, не буде з нього нічого доброго!..”
У повісті “Художник” читаємо, що в молодого художника, який почав малювати акварельні портрети за плату, гроші, бувало, водилися: “Сделал я себе к празднику новую пару платья и из английской байки пальто”, а на весну разом із В. І. Штернбергом зібралися друзі замовити собі камлотові шинелі. Невідомо, правда, чи Шевченко тоді придбав собі щось із достойного взуття, подібне до, скажімо, дорогущого непромокального плаща вартістю сто карбованців, але босий він уже містом не ходив…
Проте це не були стабільні заробітки, і друзі нерідко жили впроголодь. Тарас Григорович розповідав М. Ф. Савичеву, як тоді “перебивався з хліба на воду”, але коли йому або В. І. Штернбергу вдавалося написати портрет з якогось купця чи чиновника, то вони винагороджували себе “за всі голодні дні”.
Втім, істинно важливим і неминущим є зовсім інше, а саме: І. М. Сошенко на щастя помилився в оцінці потенціалу Шевченка, життя якого, за зізнанням його ж самого, тоді буквально перевернулося від “швидкого переходу з горища грубого мужикамаляра4 в розкішну майстерню найбільшого живописця нашого століття”. Пам’ятаєте, чим займався Тарас Григорович у цьому святилищі? “Я займався тоді написанням малоросійських віршів… Покликання, і нічого більше”.
Практично немає мемуарних відомостей про Шевченкове взуття часів його першого і другого приїздів в Україну в 1843—1844 рр. і 1845—1847 рр. За розповіддю Шевченкового знайомого, землеміра Д. П. Демича, переказаною його племінником В. Ф. Демичем, поет був одягнений навесні 1847 р. узагалі “погано, можна сказати, недбало; убогі пожитки його поміщалися в маленькому старому чемоданчику”. Певно, на ногах його було таке ж убоге взуття…

“Він приходив… у солдатських
чоботях”
На засланні рядовий Шевченко отримав чоботи від Російської імперії. Безплатно. До речі, у спогадах М. М. Лазаревського читаємо щодо першої примірки засланцем солдатської форми — мундира, шинелі, штанів і, звісно, чобіт:
“Він був такий необізнаний… з життям солдата, що коли йому принесли одяг, пошитий за рахунок казни, спитав унтерофіцера, скільки він коштує: той, і оком не змигнувши, відповів “сорок карбованців”… і Шевченко відразу ж заплатив гроші”. Щоправда, якийсь офіцер, дізнавшись про це, повернув їх Шевченкові.
Збереглася також у переказах і документах історія, причетна до нашої теми. Уже згаданий В. Ф. Демич розповідав, що його дядько “сам бачив Шевченків лист із заслання, на початку якого був такий малюнок: пером був накиданий портрет поета, в “солдацькій муніції”, з рушницею на плечі і з піднятою для марширування ногою. Під малюнком короткий, але промовистий підпис: “Ось як тепер Шевченко!”. Відомий шевченкознавець В. М. Яцюк встановив, що йшлося про лист Тараса Григоровича до А. І. Лизогуба з Оренбурга від 29 грудня 1849 р., в якому читаємо: “Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий!” В. М. Рєпніна, котра знала про цей Шевченків автопортрет, писала, що підпис під ним був: “Отак, як бачите!”
Спитаєте, в чому наш інтерес до цього епізоду? Подивіться на довільну копію з Шевченкового автопортрета, який не зберігся, опубліковану в Повному зібранні поетових творів у дванадцяти томах (Т. 9) у розділі “Твори, відомі за копіями інших авторів” під назвою “Як бачите”. Тож, як бачимо, рядовий Шевченко справді зобразив себе в повному обмундируванні, проте без… чобіт! Унікальна, потрясаюча Шевченкова самоіронія! Він зняв із себе, здається, найненависніше, безпосередньо дотичне до муштри на плацу, — чоботи…
Шевченко взагалі вбачав у маршируванні під російські команди тих, які “Украйною правили”, приниження й приречення для цілої нації:
До того люд домуштровали,
Що сам фельдфебель дивувались
І маршировкою, і всім…
І “благосклонні пребивали
Всегда к єфрейторам своїм”.
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби!
Нагадаю, що наприкінці заслання 19 червня 1857 р. Шевченко записав у Щоденнику знаменні слова:
“В незабутній день оголошення мені конфірмації5, я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили…. Майор Мєшков, бажаючи зачепити мене за живе, сказав якось мені, що я… не буду вміти в порядну гостинну ввійти, якщо не виучуся, як слід бравому солдату, витягувати носка6. Мене ж, одначе, це не зачепило за живе. І бравий солдат мені здавався менше за осла схожим на людину, чому я і думки боявся бути схожим на бравого солдата”.
В Аральській описовій експедиції 1848—1849 рр. під командуванням О. І. Бутакова засланець, на відміну від усіх солдатів, був у цивільному одязі, втім, як і всі, похід пройшов пішки й, звісно, не міг обійтися без чобіт. Навіть у знаменитому автопортреті 1848 р., він, майже роздягнувши себе, залишив голі ноги у чоботях. До речі, деякі шевченкознавці зауважують, що таке самозображення нагадує Меркурія з його крилатими черевиками і палицею. На мій погляд, загорнуті халяви чобіт мало нагадують крильця на сандаліях сина Юпітера, римського бога торгівлі та покровителя мандрівників. А навпаки заземлюють летючу ходу Художника і Поета, не дають йому відірватися від реальної дійсності, від українських, — а не царських, імперських! — чобіт, із яких він і виріс.
Чоботи залишалися неодмінним атрибутом опального поета взимку й улітку в Новопетровському укріпленні, навіть тоді, коли його комендантом був Шевченків покровитель І. О. Усков, який відчинив засланцю двері свого дому. Дружина коменданта А. О. Ускова згадувала, що Шевченко взимку до них “приходив у солдатській шинелі, а влітку в білому кітелі, таких самих шароварах… у солдатських чоботях…” Якщо забажаєте, на тодішнє Шевченкове взуття можна подивитися на його рисунках “Хлопчик з кішкою” (1856—1857), “За малюванням товариша” (1856—1857)7.
Сказати б, історичне значення Шевченкових чобіт в… українській поезії назавжди збереглося в терміні “захалявні книжечки”, тобто невеликі саморобні збірочки, куди поет записував свої вірші у 1847—1850 рр. і зберігав за халявою солдатських чобіт. Назву придумав не Шевченко, втім саме він розповідав, як у часи заслання переховував написане, скажімо, М. І. Костомарову: “…Показував він мені тоді маленьку книжечку в палітурці, у якій записані були твори того лихого часу… він тримав цю книжечку не інакше, як за халявою…” Чи І. С. Тургенєву: “Він показав мені оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку, в яку він записував свої вірші і яку ховав за халяву чобота…”8. Між іншим, у поезіях Шевченка верхня частина чобота згадується найчастіше так: “З ножем у халяві…” Та в засланському житті прозаїчна халява допомогла зберегти його видатні вірші:
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережить книжечки…

“Чоботи його прийшлися
мені до ноги…”
Шевченків знайомий І. П. Клопотовський згадував (у записі В. І. Кларка), що Тарас Григорович прибув в Астрахань, — перший населений пункт дорогою з Новопетровського укріплення — в “подертих чоботях”. Поки було тепло, Шевченко, здається, не звертав на це уваги, але через місяць, уже коли плив на пароплаві “Князь Пожарський” з Астрахані в Нижній Новгород, записав у Щоденнику 5 вересня 1857 р.: “Температура повітря змінюється, холоднішає. Як би вона мене не захопила зненацька. Сьогодні був перший заморозок. Ноги змерзли. Треба буде в Самарі купити коти9 і дублений кожушок”. Отже, про повноцінні чоботи Шевченко навіть і не мріяв… Але йому сильно повезло!
Наступного дня, 6 вересня, пароплав “Князь Пожарський” кинув якір біля набережної Самари, і Тарас Григорович поспішив у місто, щоб, говорячи його словами, “купити коти”. На вулиці зустрівся йому недавній знайомий по Астрахані, чиновник астраханської губернської канцелярії І. Н. Явленський, який також зійшов із пароплава на берег. Вони зблизилися під час плавання, той з повагою ставився до поета, заходив до нього 3 вересня і навіть записав у Шевченковому Щоденнику: “Не забывайте любящего вас И. Явленского”. Дізнавшись про наміри Тараса Григоровича щодо котів, Іван Никифорович пообіцяв зарадити лихові, а поки що вони прогулялися по місту: “Рівне, гладке, набілене, нафабрене, до нудоти одноманітне місто”. Затим поїхали було до найкращого трактиру, втім, ледь вступили на його сходи, в один голос промовили: “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет”, тобто пересмаженим салом, гаром і “всілякою мерзотою”…
Зате через день — 8 вересня 1857 р., Шевченко записав у Щоденнику:
“Я розраховував, що казенні оглядові чоботи послужать мені принаймні до Москви, а вони і до Симбірська не дотягнули, підвели, прокляті, себто казенні. Іван Никифорович Явленський помітив цю шкоду в моєму вельми нечепурному костюмі і запропонував мені свої чоботи з числа запасних, за що я йому сердечно вдячний. Чоботи його прийшлися мені до ноги, і я тепер красуюся10 майже в нових чоботях, до того ж на високих підборах11, що мені не зовсім подобається, але дарованому коневі в зуби не дивляться”.
Є в цій історії щось пронизливогірке. 43річний учорашній засланець, безсрібник, знявши ненависне солдатське обмундирування12, радіє подарованим йому “майже новим” чоботям, а трохи раніше — брюкам, пальто й жилету — від О. О. Сапожникова, як “дару, посланому згори”. Гордий, невпокорений каторгою, незломлений царською наругою, Шевченко відчуває щиру радість з нагоди, здавалося, нікчемного дарунку. Справді, гордий і нескорений! Але не чванливий, не пихатий. Він любив друзів, сподівався на їхню допомогу і приймав її. Тим більше, що на засланні та й після нього ця допомога набувала, сказати б, екзистенціального характеру. Навіть у випадку з чоботями. Шевченко завжди пам’ятав найменше добро, зроблене для нього. Зовсім інша річ, що він, бувало, занадто довіряв колишнім і новим знайомим, особливо це стосується періоду після заслання, коли Тарас Григорович виявляв, на думку М. І. Костомарова, “надмірну довірливість”. Шевченко, траплялося, перебільшував у стані, говорячи його словами, “надміру почуттів”, їхні барські жести, як це трапилося з О. О. Сапожниковим13.
До речі, Тарас Григорович за найменшої можливості віддячував своїх дарителів стократ вагоміше. Скажімо, через тиждень після І. Н. Явленського за його прикладом ще одні чоботи подарував Шевченкові попутник по пароплаву капітан М. П. Комаровський. Втім, прочитаємо про це запис у Щоденнику 15 вересня 1857 р.:
“…Я намалював білим і чорним олівцем, доволі вдало, портрет Михайла Петровича Комаровського, майбутнього капітана майбутнього пароплава О. Сапожникова, за те, що він подарував мені свої бархатні теплі чоботи”.

“Велів я кучеру вимазати собі чоботи добрим дьогтем”
Певно, що Тарас Григорович одягав бархатні чоботи на пароплаві “Князь Пожарський”, який ще був у дорозі кілька днів, і, можливо, в Нижньому Новгороді, де поет проживав понад п’ять місяців, але, прибувши в Москву 10 березня 1858 р. і до від’їзду з неї 26 березня, скористатися ними він аж ніяк не міг. Як писав сучасник, у місті “грязюки та гною (від коней. — В. М.) на вулицях, особливо весною й восени, було так багато, що пішоходи губили в грязюці калоші, а іноді наймали візника спеціально для переправи на інший бік площі”. Шевченко мав нагоду в цьому переконатися, коли, одужавши під наглядом М. С. Щепкіна, вийшов з ним зранку 19 березня з дому, тоді вони, “незважаючи на воду та грязюку під ногами, обходили пішки принаймні чверть Москви”. Це було неабияким фізичним навантаженням для сімдесятирічного артиста, тож наступного дня він почувався не дуже добре — “ставив собі банки”, а Шевченко знову, за його словами, “один від 10 до 4 години місив московську грязюку”.
Як мені вдалося встановити, 20 березня стояла тиха й похмура погода, відчутно дув південнозахідний вітер, сніг танув, перетворюючись на брудну кашу. Шевченко бачив це на власні очі й серйозно підготувався до мандрівки по місту: “Вранці велів я кучеру вимазати собі чоботи добрим дьогтем”. Окрім того, що йшлося, звісно, про чоботи, подаровані І. Н. Явленським, ця фраза вимагає й інших пояснень. Передусім зауважу, що в той час у Москві чоботи були найпоширенішим чоловічим взуттям, особливо навесні. У щоденнику москвознавця, Шевченкового знайомого І. Є. Забєліна зазначено, що коли 1855 року його запросила на ділову зустріч велика княгиня Олена Павлівна, небагатий помічник архіваріуса відразу кинувся в магазин: “Купил сапоги и перчатки”. Якість чобіт свідчила про належність до певного прошарку суспільства, зокрема серед чиновництва. Дрібний чиновник із дворян Поприщин із гоголівської повісті “Записки сумасшедшего” комплексував: “Велика важность надворный советник! Вывесил золотую цепочку к часам, заказывает сапоги по тридцати рублей — да чёрт его побери!..”
Тепер щодо кучера, котрому передбачливий Шевченко доручив змастити дьогтем свої чоботи. Певно, що М. С. Щепкін найняв на якийсь час, можливо, навіть у зв’язку з приїздом Шевченка, кучера з дрожками, який водночас виконував і дрібні доручення. У Москві це практикувалося. Навіть існував термін “місячний візник”. І, нарешті, про сам “добрий дьоготь”. У Шевченкові часи та й пізніше дьоготь використовували для догляду за взуттям — ним мастили чоботи, особливо в сльотаву погоду14. Звісно, що від того чоботи мали доволі сильний і не вельми приємний запах. Нагадаю, що в своїх спогадах К. Б. Піунова, в яку було закохався в Нижньому Новгороді Шевченко, згадувала його “чоботи, нашмаровані дьогтем”, як ознаку того, що “в Тарасі Григоровичу женихівського нічого не було”.
Вважалося, що найкращий дьоготь добувають з берестини, чоботи, змащені ним, довго не промокали. До виробництва дьогтю в Москві ставилися серйозно, з XVII століття існував спеціальний Дегтярний двір, який дав назву Дегтярному провулку. Шевченко бував у Дегтярному провулку, бо від нього починався Воротницький провулок, у якому він жив у М. С. Щепкіна.

“Китайські туфлі” в описі
Шевченкового майна
Можна не сумніватися, що чоботи, подаровані І. Н. Явленським і М. П. Комаровським, служили Шевченкові й у сльотавому Петербурзі. Чи не про них згадував В. В. Тарновський (молодший), який бачив Шевченка влітку 1859 р. в Києві на Подолі, одягненого в “дуже стоптані чоботи”. Втім, якраз про петербурзький період письмових згадок очевидців щодо взуття Шевченка дуже мало. Хіба що М. І. Костомаров розповів про те, як вони одного разу домовилися разом піти до букініста, щоб знайти якусь рідкісну книгу: “…Він прибув і йшов зі мною по Невському проспекту, одягнений у білу напівподерту і дуже виквацяну у фарбу блузу, у благенькому взутті… Що це було своєрідне дивацтво, підтверджує те, що ні раніше, ні опісля Шевченко так не ходив по вулицях”.
Відомо, що в серпні 1860 р. турботливий Шевченко збирався купити і таки купив Ликері Полусмаковій, яка трохи захворіла, взуття: “Закажу теплі черевики, а може, найду готові…” Та немає свідчень, що подібну покупку поет зробив для себе…
В описі майна поета й академіка Шевченка згадано лише “китайські туфлі”, які, за уточненням О. О. Благовєщенського, були пантофлями, тобто м’яким кімнатним взуттям без закаблуків. Нагадаю, що в згаданому описі одягу було зазначено три суконних чоловічих пальта, один суконний сурдут, два суконних жилети, суконний фрак, чотири парусинових пальта й четверо таких самих панталонів, парусинова жилетка, а також чоловічий малоросійський одяг — кобеняк суконний, свитка верблюжого сукна, бараняча шапка, два кожухи овечих, покритих сукном, два капелюхи пухових сірих, капелюх солом’яний, картуз чорний… Особливо мене вражає кількість полотняних чоловічих сорочок — 27 і носових хусточок — 15, на мій погляд, це символи гардеробу людини чепурної, схильної до чистоти й дбайливості в одязі. Характерно, що в листі до свояка В. Г. Шевченка від 2 листопада 1859 р. Тарас Григорович заявив про свою невигубну людську гордість, яку “ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної кріпачки”, хоча “в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки”.
У цьому контексті слід було б уточнити вже звичне твердження О. С. АфанасьєваЧужбинського про те, що “про свій одяг він турбувався дуже мало…” Те, що Шевченкові доводилося ходити в “заношеному” одязі чи “стоптаному”, “благенькому” взутті, зовсім не значить, що Тарас Григорович не турбувався про чистоту і свіжість свого небагатого гардеробу. Нагадаю, що й жінок Шевченко любив охайних: “Нечепурна жінка і циганові не дружина”. Таку максиму сформулював поет у листі до згаданого В. Г. Шевченка в червні 1860 р., як висновок із усього життєвого досвіду спілкування з жінками.
Втім, це вже зовсім інша тема. В нашій історії здається дивним, що в опис Шевченкового майна не потрапило його взуття. Чому цього удостоїлися лише непоказні “китайські туфлі”? В умовах петербурзької зими в квартирімайстерні Шевченка не могло не бути його чобіт або теплих черевиків!15. Адже навіть у січні 1861 р. Шевченко ще всетаки виходив на вулицю, скажімо, купував малярське приладдя в магазині Аванцо. Отже, взуття зникло з помешкання Шевченка в період після смерті поета 26 лютого 1861 р. і до проведення опису його майна 14 березня 1861 р., а причина цього могла бути звичайнісінька…
На фотографіях, зроблених після заслання в Петербурзі та Києві, добре видно, що Тарас Григорович красується далеко не в простацькому взутті. Погляньмо найперше на світлину 1859 р. А. Деньєра, де поета сфотографовано серед приятелів у довгому кожусі і в шапці набакир. Якщо четверо персонажів на ній без верхнього одягу, то Тарас Григорович явно демонструє національні атрибути свого показового вбрання. Та, здається, ще більше демонстративно він підняв і нарочито вивернув праву ногу, щоби добре видно було вишукане, сказати б, аристократичне взуття з витонченим каблуком. Оце так Шевченко!
На ще одній світлині 1859 р. того ж А. Деньєра поета сфотографовано на повний зріст у тих же кожусі та шапці, але взуття, здається, інше — без каблука. Взуття Шевченка видно на двох світлинах фотографа І. В. Гудовського, зроблених у Києві у серпні 1859 р., і то, безперечно, не “дуже стоптані чоботи”, помічені В. В. Тарновським у той же час.
От і виходить, що чимало цікавого про Шевченкове життя можна дізнатися, придивившись до його чобіт.
———————————
1 Наумова Н. Г. “Про свій одяг… турбувався дуже мало…” // Тарас Шевченко у приватному житті. — К., 2014. С. 227—235.
2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 163.
3 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2008. С. 58.
4 З весни 1832 р. Шевченко був законтрактованим в учні до цехового майстра кімнатного живопису В. Г. Ширяєва і поселився на горищі того будинку, в якому квартирував майстер.
5 Конфірмацію (затверджений царем безсудний вирок) Шевченкові було оголошено 30 травня 1857 р.
6 Мєшков Д. В. (1790—1860) — командир 5го лінійного батальйону Оренбурзького окремого корпусу. К. І. Герн згадував, що в Орську в 1847 р. “Мєшков… почав особисто, по кілька годин на день, мучити бідного Тараса солдатською виправкою… щоб зробити з нього справжнього фрунтовика”.
7 Є також версія, що цей твір написано влітку 1848 р.
8 Спогади про Тараса Шевченка. С. 143, 335.
9 У Словнику Шевченкового знайомого В. І. Даля: “Коти — чоловіче верхнє взуття, колоші, що вдягаються поверх чобіт”.
10 У Шевченка російською мовою — “щеголяю”, тобто франчу, хверцюю, фасоню, красуюся. У поетовому словнику є лише останнє слово.
11 Про них згадував К. А. Шрейдерс (у записі Г. П. Дем’янова), який уперше побачив Шевченка в Нижньому Новгороді, зодягнутого “в якусь подерту кожушину і високі чоботи”.
12 Нагадаю, як Шевченко записав у Щоденнику 19 червня 1857 р. щодо пригонки обмундирування перед оглядом на плацу: “Яка нескінченна та огидна ця пригонка амуніції!.. Ганьба і приниження! Важко, трудно, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, як бездушна машина”.
13 Докладно див. про це статтю нашого проекту: “Тарас Шевченко: “Я стряхнув прах од ніг своїх” у “Слові Просвіти” 21—27 лютого 2019 р.
14 У поетових “Гайдамаках” читаємо про ще одне застосування дьогтю: “Не хочу гуляти! / Огню, діти! дьогтю, клоччя! / Давайте гармати…”
15 Про тодішню петербурзьку погоду говорить такий штрих — М. С. Лєсков, який відвідав хворого Шевченка наприкінці січня 1861 р., прийшов у взутті, яке поет, як нам уже відомо, називав котами. Збираючись піти, М. С. Лєсков “почав взувати свої калоші”.