Той, на кого Скіфії пощастило

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Борис Мозолевський

Я був вражений одвертістю таких його рядків:
Фридрих Энгельс! Какими тропами
Поднимались мы к безднам,
срываясь вниз,
Чтоб однажды открылось, что был
утопией
Марксом выстраданный коммунизм…
Я почув їх на літстудії, що була на вулиці Пушкінській при видавництві “Молодь”. Керував студією доброзичливий і суперобережний Дмитро Білоус, який, почувши це, помітно розгубився. Гадаю, він давно вже також прийшов до цього висновку, однак німотствував про нього. А тут йому треба якось реагувати на гіркі слова поета. І реагувати, засуджуючи. Бо ж із одверто єретичною для “правил гри” в совку тезою виступив молодий поет. І Дмитро Григорович безвиразно, очевидно, сам собою дратуючись, щось пробурмотів: мовляв, він завжди підтримує соціально гостру поезію, котра з громадських позицій атакує ті негаразди, котрі інколи й подеколи зустрічаються в нашому житті, але тут авторові трохи зраджує почуття міри…
Автор вірша – Борис Мозолевський, про якого я ніколи не чув, — поставний, енергійний, із відкритим вольовим обличчям, іронічно дивився на Білоуса, добре все розуміючи. Принаймні, так воно мені пригадується. Пам’ять, як відомо, має ту особливість, що часто або губить, або додає якісь нюанси.
Ми, студенти університету, ходили на літстудію “Молоді” в ролі жадібних слухачів і глядачів. Там уперше побачили і почули “парубка з Парнасу” Миколу Сома (так назвав його в своєму фейлетоні Володимир П’ятов), зухвалого й безапеляційного та експресивнобуреломного Григорія Кириченка, замріяного і співомовного Василя Діденка, були ще якісь поети (чомусь запам’яталися самі поети, які потім зникли кудись із літературного овиду), і зовсім не запам’ятався жоден прозаїк.
Мені, враженому соціальною відвертістю Бориса Мозолевського, захотілося почитати його більше. І вже незабаром після відвідин популярної тоді книгарні, що була на розі вулиць Пушкінської і Леніна (нині Богдана Хмельницького), я мав його збірки “Начало марта” й “Шиповник”, котрі сумлінно, мовби готуючись до екзамену в університеті, “проробив”. Нещодавно знайшов у себе ті наївні нотатки. За всього іронічного ставлення до своїх тодішніх “дискурсів” не можу не погодитися з тими висновками: у віршах забагато “голої” публіцистики. Отож вірші Мозолевського, писані російською мовою, не видалися тоді мені найсильнішими. Вони були сміливі думками, соціально гострі, але подеколи аж надто декларативні. Тоді за роль літературних лідерів і поетичних зірок місцевого масштабу боролися голосисті селюки Сом і Кириченко. Та ще зі стриманою іронією дивився на всіх загадковий Павло Мовчан. Сом брав особливою задушевністю й сатиричною загонистістю, а Кириченко громовим звукописом і буреломним поетичним темпераментом. Шкода, що згодом їхні таланти мовби вичахли, й вони не виросли на тих, на яких заповідалися.
Звідки мені було знати про особливі повороти долі Бориса Мозолевського і про його духовну історію до тих днів, коли я його вперше побачив і почув? Про його марення небом, про те, що в отроцтві та юнацтві Борис просто не уявляв собі іншого життя, в якому він — не пілот. Можливо так у мріяннях злітав до небес Антуан де СентЕкзюпері.
Кілька років тому поет і актор Михайло Сіренко вручив мені цікаву книжку. Виявляється, вони в юності, заприязнившися між собою, пишучи один одному, створили цілий епістолярний роман. Не знаю, чи сьогодні можливе щось таке. Здається, епістолярія або безнадійно вмирає, або вже вмерла. Шалений ритм життя, розшарпаність сучасної людини, її хронічна поверховість реакцій та думок не сприяють інтимному самозосередженню над аркушем паперу, на якому ти беззастережно звіряєшся далекому адресатові в тому, що тобі “на серце лягло”. Інші часи, інші способи комунікації та й уже багато в чому інші люди. Ми впереваж спілкуємося мобільниками, есемесками й електронною поштою. Лаконічність зведена в культ. І жодних емоційних слововиливів, на які спокушав і які витримував терплячий папір. Це вже майже нова цивілізація, котра полегшує побут, спрощує й дає нові форми спілкування, але й багато в чому окрадає нас.
За цю книжку треба дякувати Михайлові Сіренку, який склав усе те докупи й попрохав Миколу Шудрю якось пояснити читачеві схвильоване і домежно щире словоливство двох юних селюків, які виношували в собі бонапартстські плани стати кимось, вивищитися в житті. Очевидно, саме з таких ідеалістівмрійників і виростають видатні індивіди.
Перше враження від цих епістол — глибоко комічне. Подекуди навіть важко стримати регіт. Але потім у тобі з’являється щось подібне до ностальгії і співчуття. Співчуття до безнадійно наївних сільських мрійників. Знаючи, що доступ до соціальних ліфтів у них був обмежений (а вони про це не мали жодного уявлення, ба навіть не задумувалися про те), навіть жалієш хлопців, які в своїй нестримній ейфорії намріюють для себе едемне майбуття. Розумієш, що вони могли зректися своїх сміливих сподівань, опинившись кілька разів у життєвих нокаутах. І ніхто ніде — окрім їхніх ще тоді патріархальних сіл — навіть і не почув би їхніх імен.
Микола Шудря зумів побачити в цих епістолярних ламентаціях щось більше, аніж лежить на поверхні. Як тут не згадати Ростанове: “Я — не слова, я — те, що за словами…”
Справді, так, мабуть, зорі в небі стали, щоб на землі таке сталося. Двоє ровесників — один із південностепового села, а другий із села Бородянського району столичної області — розпочали епістолярний роман. Різні вдачами, все ж мали те, що їх спільнило — вони були натхненними римувальниками, а тому марили літературними лаврами й жили пожаданнями вилетіти з тісного сільського гнізда у світ широкий. Я сам добре звідав це почуття, коли в запиленій тиші сільських вечорів, під мерехтливими зорями на високих небесах ловив себе на тому, що “за великим, за незнаним невимовна туга…” (Олекса Влизько).
Отже, наші віршописці обмінюються своїми екзерсисами. Пишуть один одному про своє розуміння життя. А розуміння таке: як добре, що маємо щасливе дитинство, котре нам подарував товариш Сталін, і як погано, що на нас клацає зубами проклятий імперіалізм і брязкає зброєю зловісна Америка. Їм усе зрозуміло. У них — жодних сумнівів. Сумніви подеколи тільки з’являються, коли вони діляться своїми начебто амурними “історіями”, хоча насправді історій ще немає. Ще тільки хтось на когось тепло глянув. Хтось когось потримав за руку. Або сказав: “Давай дружитимемо!..” Це навіть ще не передісторії. Але вони ставляться до них так серйозно, як до міжнародного становища. Передісторії починаються там, де в них уже вибухне гормональний шторм. Коли почнуться перші поцілунки та обійми. Як мені здається, ці епістоли цікаво прокоментував би, якби він їх прочитав, Зигмунд Фройд. Це цікава для нього лектура, котрою він проілюстрував би свої теорії.
Але мені йдеться про інше. Про соціальне визрівання цих юних істот, про духовне формування їхнє. Про те, з чого почалися світоглядні засади. І про таку оригінальну еволюцію одного з них — Бориса Мозолевського, що ріс із матір’ю й сестрою у нужді гіркого напівсирітства. Батька забрала війна, котру хлопець побачив своїми п’ятирічними очима. Думаючи про це, згадуєш рядки Борисового земляка й ровесника Миколи Вінграновського: “Малі — маленькі, більші, менші, дезинфіковані вапном. Так стали ми, народоперші, його незаскленим вікном”.
Борис розповідає далекому приятелеві: “Радіо я не маю. І, на мою думку, це погано. Все, що припливає в мою пам’ять, це з кіно і книжок. Вчора бачив… а сьогодні читаю роман Миколи Трублаїні “Глибокий шлях”. Ти не уявляєш, що це за письменник. Скільки його творів прочитав, і вони такі цікаві, що не можна відірватися від них. Сьогодні думаю провести за читанням всю ніч. Це я роблю, коли якась дуже гарна книжка. Я засвічую лампу (бо електрики в нас немає) й просиджую або пролежую із книжкою, доки її не закінчу… Я зараз задумав написати поему “Корейський народ”. Учора закінчив вірш “Жигулевский портрет”.
Борис пише вірші то українською, то російською. Далі — все більше російською. І листи також починає писати російською. Очевидно, вірячи, що це і “культурніше”, і престижніше. Мовляв, вона — не те, що буденна українська, що звучить довкола. Борисові хочеться чимось вивищитися над щоденням, виінакшитися, приголомшити світ своїм радянським патріотизмом.
Сіренко посилає йому свій вірш “Гармата”:
Ти жерлом дивишся у далі пурпурові,
Гармата миру й щастя на землі,
І начебто говориш: — Будьте всі здорові,
Колгоспники, і теслі, й ковалі.
І Мозолевський йому у відповідь віршем “Ілліч і Сталін”:
Найближче притулившись друг до друга,
Стоять Ілліч і Сталінбогатир,
І пісня лине в небо повз яруги
І сонце світить радісно навкруги.
Там сад розцвів, де був колись пустир.
Графоманія? Так, графоманія. І, здавалось би, зовсім безпросвітна. Але ці творива вже залюбки друкують райгазети, а переповнені серйозністю й самоповагою автори мають репутацію поетів місцевого розливу. Схоже на те, що з цих неофітів нічого путящого не може бути. Та ж і їхня безмежна ідеологічна ортодоксальність (чавуннолобі будівники комунізму!) — невиліковна, токсично небезпечна.
Це просто незбагненно, що вони виросли зовсім іншими, аніж заповідалося, людьми.
Їм повернуло на п’ятнадцятий, вони захоплено комсомолюють, вірять, що виростають “людьми, гідними епохи комунізму” (з листа Мозолевського). Квазіпоетичний діалог триває. Сіренко виспівує своєю сільською мовою:
Кругом і гам, і брязкіт зброї
Й лютують палії війни.
А в нас шахтар стоїть в забої
І криє норми всі річні.
А сільський Мозолевський йому відповідає (знай наших!) російською:
На закате солнце луч бросает бледный,
Сад цветет и речка блещет серебром…
Солнце убегает, словно всадник медный
Вечер наступает синий за окном.
Але в їхніх листах поряд із ритуальними комсомольськими привітами, зітханнями закоханих душ, звіряннями про те, як вони розуміють обов’язки та покликання радянської людини, є й гіркі слова про те, що так багато несправедливості й кривд навколо, що життя ніяк не хоче ставати таким, як їм хочеться. А ще марення таким майбуттям, якого вони благають у долі. Самодіяльник Мишко Сіренко, що почувається на сцені, як риба у воді, бачить себе в ореолі артистичної слави, в обіймах прекрасної Мельпомени. А Борис Мозолевський снить небом, без якого навіть не уявляє себе. Тільки пілот. Сталінський сокіл. Ну і, звичайно, вірна поезія також буде при них. Без поезії їм ніяк.
Крізь гектари наївних і кульгавих строф та одноманітні сюжети інтимних пригод серця обидва книжники йдуть до свого повноліття. Сіренко вже кількаразово побував навіть у Спілці письменників у Києві й розповідає приятелеві, які з себе і як вони поводяться, поети. Завтра юнаки зроблять перший крок у доросле життя. І ось він: Мозолевський вступає в училище морської авіації, Сіренко — в Театральний інститут. Радісно повідомляють у листах про ці події. Але особиста зустріч їхня все ще відкладається. Вони вже шість років продружили епістолярно. І листи їхні один до одного ще йдуть. І вони ще несуть наївні строфи. Мозолевський тепер цілковито російська людина мовою (хоч і з невиправним українським акцентом!). Він — і раніше категоричний у судженнях — стає цілковито безапеляційним. Кожне його слово про літературу — як помах шаблею, після якого падає відрубана голова.
Його училище переводять у далекий Єйськ “во глубине России”. Звідти він доскіпливо й ревниво стежить за літературним життям Союзу. В той період Борис безнадійно інфікований маяковщиною. Він старанно, щоб ніде не оступитися, ступає в сліди свого поетичного ідола. Ось характерні рядки з тодішнього вірша Мозолевського “Нам 37”. Звичайно ж, гіперістеричний тон, брутальний вислів і “драбиниста” строфа:
Эй,
буржуй!
Подберика хвост!
Рот,
раскрытый от удивления,
прикрыл хотя б!
Видишь! —
заступает на пост
Тридцать восьмой Октябрь!
Слышите,
дядя Сэм? —
нам уже
37!
Ще “маяковськіше”, здається, не буває.
Мозолевський — сумлінний копіювальник обожнюваного поета. Мені здається, якби тоді влаштували літературний конкурс на маяковщину, то Мозолевський був би на ньому поза конкуренцією.
Цікаво, що він наслідує Володимира Маяковського в писанні — це з’являється в нього й у поведенції. Захоплений своїм творінням “Нам 37”, він надсилає його Сіренкові. Той дає екзерсис друга доцентці філології, яка мала дисертації про поезію Маяковського. Вона нищівно розкритикувала вірш Мозолевського. Про це йому делікатно пише Сіренко. Реакція Мозолевського: мовляв, вона анітрохи не розуміється на поезії, не бери на серйозно її нудних теревень і т. ін.
А коли в Москві починається всесоюзний з’їзд письменників, курсант авіаучилища й початківець Мозолевський, який атестував себе так:
Сын крестьянина,
крестьянский внук
В лесах Лебяжего
и под солнцем Ейска
Вгрызался
толщу
авиационных наук,
Крестьянский
юноша
Мозолевский,
безстрашно звертається до з’їзду з такою поетичною інвективою: “Поэтам, критикам и прочим литературным дармоедам”.
Эй,
писаки!
Положите перья
Графоманством
надышитесь
скоро ли?
Сегодня
народным аршином
меряю
Всe,
что вы
написали…
Пока Бергольцами
Смирновы берголятся
И Симоновы
пастерначат Пастернаков,
на Алтае
земли распахивают
комсомольцы,
Ожидая об этом
настоящих стихов
і т. ін.
Так шмагати “літературних дармоїдів” (за його визначенням) міг би тільки компартійний інквізитор а ля Жданов чи Ільїчов. Читаючи такі філіппіки, думаєш, що за іншого розвитку подій могло б усе скластися так, що Мозолевський став би ідеологічним цербером, який наглядав би за літературою, піддавав би остракізму інакодумців і відмірював би “прокрустове ложе”, на котрому визначалася б ідейна непорочність художніх творінь. Але — парадокс — він, сам того не бажаючи, став непримиренним інакодумцем. Антикомуністом. Антирадянщиком. Свідомим українцем. Маятник нестримно пішов у протилежний бік.
До речі, тоді, коли Сіренко зауважив йому, що він не має рації, ось так зневажливо відгукуючись про всіх письменників, Мозолевський затявся на своєму і різко дорікнув приятелеві, що він не хоче разом із ним “кричати за комунізм”. А коли з “Литературной газеты” йому відповіли, що не надрукують його недолуге “посланіє”, він з агресивністю сутяги вступив у затяжну дискусію з редакцією. Характер!
Він виконує норму парашутних стрибків, водить літак, жадібно ковтає книжки, лихоманково мережить строфами папір, разуразно закохується, авантюрно стрибаючи в різні “трикутники” й “багатокутники”. Як сказала б сучасна молодь, живе на повну силу, драйвово. І сам од цього в захваті. Пробує вступити на заочне відділення літінституту в Москві. Але ця затія не має успіху.
І раптом життя дало тріщину. Вже на останньому курсі, коли він був, як мовиться, без п’яти хвилин пілотом, його відраховують з училища. Я чув, що за станом здоров’я. Він казав мені, що потрапив під відоме скорочення армії, котре провів Микита Хрущов. Мозолевський шукає свого місця в цивільному житті і довго його не знаходить. Почувається вкрай розгублено. Але потім знаходить у собі сили на рішення — він, із його амбіціями, рішуче йде в соціальні лузери. Пише Сіренкові (листування ще триває) зі Львова, куди його закинув випадок: “Трапилося місце вантажника на цегельному заводі. Вже взявся оформлятися. Та довідався, що будівельномонтажне управління набирає на роботу до Києва. Чи міг я вагатися? Негайно записався, незважаючи на будьякі умови… Зараз живу в цілковитому розумінні “красиво”, бо демобілізували так, що ледь вистачило коштів доїхати додому. Добре, що хлопці зібрали ще в училищі на дорогу. От зараз і перебиваюся…”
Мозолевський їде завойовувати Київ, де в театральному навчається його епістолярний приятель. Останній лист Сіренкові вже з гуртожитку будівельників у Святошині: приїзди — нарешті побачимося. “Запитаєш Бориса, що в понеділок сюди поселився, в нього руді вуса…”
Сіренко розповів: вони так і дружили до раптової смерті Мозолевського, якого скосив рак. Михайло захоплювався тим, як відважно й наполегливо Борис починав своє життя спочатку. Чорнороб на будівництві гуртожитськими ночами готувався до вступу на історикофілософський факультет. Не міг собі дозволити розкоші вчитися на стаціонарі, бо нізвідки не мав би ні копійки допомоги. Вступив на заочне відділення і ще кілька років гарував на будівництві й тулився в гуртожитку, що був ще гіршим за армійську казарму, бо гуртожиток — то і тотальні пиятики і мордобої та обсценізми на кожному кроці. Одне слово, нормальні “духовні” розваги сакралізованого радянською ідеологією гегемона — робітничого класу. Мозолевський емігрував із будівельників у кочегари. Йому навіть виділили якийсь куток, де він у самотності міг зосередитися над книжкою чи куди міг привести дівчину. Він, як Мартін Іден, творив себе. Починав друге своє життя. У першому полишав немало. Скажімо, небо, котре вимріяв і вимарив сільський романтик і книжник. Та ще соціалістичний ідеалізм, за котрий він тримався так міцно, мовби від того залежало бути чи не бути йому в цьому світі. Мені здається, що такі, як Мозолевський, — то завперш люди ідеї. Вони не можуть існувати так, щоб їм не світила в житті якась велична ідея, що є для них усім і якій вони підпорядковують усе своє життя. Саме з таких виходять видатні вчені й державні діячі, полководці, мислителі й проповідники, незнищенні пасіонарії, які стають гордістю нації.
Я не належав до ближнього кола Мозолевського, але був з ним добре знайомий. Двічі випало разом лежати у кардіологічному відділенні лікарні вчених. Мали розмови про літературу і про його фантастичну золоту пектораль, котру він явив 1971 року. Першого разу (це було восени 1978го) Борис казав, що майже не пише віршів, оскільки з головою потонув у науковому матеріалі. Систематизує всі матеріали експедицій і виструнчує свою скіфологічну теорію. Але якісь образи — і передовсім зі світу Скіфії — з’являються. Мовляв, щось із того може оформитися в строфах. Він це передчував, як і передчував (сам тоді про це казав) пектораль.
Це вже потім я читав у його книжці “Дорогою стріли” в “Ірії”, що має таку авторську дефініцію: “Поема у витворах скіфського золотарства”, голоси зі скіфських часових глибин. Ось монолог одного з них:
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією — всі оці краї,
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гайгай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки…
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Мозолевський не тільки освоїв Скіфію, літературно “породичав” нас із нею. Він, як вважають авторитетні наукові експерти, найглибше — принаймні в Україні — осмислив цю наукову проблему, створивши концептуально важливі для скіфології праці. Після своєї фундаментальної монографії “Товста Могила” він працював над докторською дисертацією “Етнічна географія Скіфії”. Але завершити цю справді науково амбітну справу йому не судилося.
Але я забіг уперед — ніяк не можу подружитися з чіткою хронологією подій. Все мені не виходить, почавши точно ab ove без жодних відступів та відхилень, мовби по прокладеній рівно лінії, пройти до фіналу життя цього чоловіка. Каюся, але нічого не можу з собою вдіяти.
Хіба ж могло мені тоді, коли я вперше бачив Мозолевського, уявитися, що він зовсім недавно завершив аж надто своєрідний навчальний заклад — “кочегарську дев’ятирічку”? На ньому вже було незриме для інших, але добре помітне для тих, кому треба знати, тавро неблагонадійного, і він ніде не міг улаштуватися на людську роботу. Одне слово “вовчобілетник”. Міг тільки прилаштуватися кочегаром. Інший на його місці, списаний у безнадійні соціальні лузери, спився б і здеградував. А він усамітнювався в своїй кочегарці з розумними книгами й читав, читав…
Це був ще один університет. Чи, беручи до уваги розріджену інтелектуальну атмосферу тогочасних радянських вишів, і не один. Пізніше, під час нашого спілкування, я відчув, що за Мозолевським — огром освоєної літератури. Це був справді інтелектуал. Отаке відбулося перетворення з наївно романтичного і, судячи з листів Мозолевського до Сіренка, простакуватомаксималістського селюка.
Мозолевський читав усі доступні тоді філософські книги (кількість їх була катастрофічно обмежена), історичні джерела, праці з археології і — для душі — поезію. І, звичайно ж, запійно писав вірші. Взорувався то знову на Маяковського, то на неймовірно популярних тоді Вознесенського та Євтушенка, переспівував їх, то сторожко придивлявся до наших шістдесятників і мимоволі переймав їхні інтонації.
Закохувався, сходився, розлучався, страждав і, звичайно ж, писав зболені інтими на кшталт:
Відбунтували, відлюбили,
Все розгубили на бігу.
Останні грона горобини
Горять на білому снігу.
Так первозданно, так світанно
Зачарувала слід зима.
— Озвись! — кричу тобі. — Кохана!
Озвись! —
А голосу — нема.
Можливо, ці рядки написані і не в “кочегарні” роки (Мозолевський тільки врядигоди датував свої твори), але він дуже показовий для нього — всі його інтими справляють враження приватних документів — мовби відверті записи в щоденнику. Та все ж — на противагу поетамровесникам — інтимної лірики в Мозолевського значно менше аніж соціальної. Він формувався передовсім як поет вогненного соціального темпераменту. В ньому палало нестримне бажання заступатися за покривджену людину, відстоювати добро. І навіть — якщо виникає така потреба, то — з кулаками (нагадую тут шумливу тодішню літдискусію, що згодом вийшла далеко за межі літератури, про те, чи повинне бути добро з кулаками; спалахнула вона після вірша російського поета Станіслава Куняєва про те, що “добро должно быть с кулаками” — щоб захистити себе). Тодішні вірші Мозолевського рясніють інвективами та філіппіками на адресу бездушних чинодралів і пристосуванців, сповнені докорами тим індивідам, хто зрадив прекрасні юнацькі ідеали й став конформістом. Переродженці для нього — ті ж зрадники. З часом Мозолевський позбувався агресивної дидактичності. Однак здоровий моральний ригоризм залишався прикметною особливістю його поезії. Мозолевський не може стримати гніву й сарказму, коли йдеться про якісь потворні явища, про зраду, про фарисейство. Тут одразу ж пізнається той юнакмаксималіст, яким він постає в листуванні з Михайлом Сіренком і в ранніх віршах із їхнім голосним соціальним і моральним пафосом. Його ригоризм незрідка навіть може бути на шкоду поетичному мистецтву; його вогненні інвективи подеколи межують із “чистою” публіцистикою. Соціально активний, перейнятий усім громадянин, бува, заступає ніжноголосого поета. Він мовби наступає собі на горло, щоб не розніжуватися інтимами. Хоча інколи спалахують прекрасні рецидиви любовної теми, котрою незрідка захлинався молодий поет Мозолевський. Володимир Панченко не шкодує суперлативів на адресу вірша “Портрет у червоному” з його виразно романсовою оркестрацією; твір, у якому маємо “творче змагання Бориса Мозолевського зі “Сновійною баладою” Фредеріко Гарсія Маркеса”.
Ось рядки з нього:
Ти в червонім — наче канна!
В білих айстрах скрипки плачуть.
Пролітають сиві птиці
Небом вічних кочувань.
Ти приходиш? — Зупинися!!!
Ще раз дай тебе побачить!
Я люблю тебе в червонім!
Не спиняйся — прощавай…
Можливо, в таких рядках він, сам того не усвідомлюючи, прощався з так несподівано пролетілою молодістю. Чи не кожен несподівано вскакує в ту мить, з якої так далеко видно назад і так стривожено виглядає йому майбутнє, і виразно помітно, що його вже зовсім небагато. Незаперечно, що з роками Мозолевський ставав дедалі стриманішим на ніжність і ліричні вихлюпи про кохання.
Нещодавно трапила мені на очі давня стаття Івана Дзюби, в якій він простежує творчий шлях Мозолевського. Він пише, що перша збірка поета “йшла з високою хвилею піднесення тодішньої молодої поезії. Її ліричний герой виступав як молодий інтелігентний робітник, що з важкого воєнного дитинства і трудової юності виніс кришталеву основу народної моралі та романтичної віри в ідеали комунізму…”
Очевидно всім цим і був продиктований його гарячий етичний максималізм, войовничий антиміщанський запал і нещадний сарказм на адресу безсовісного чиновництва та чинодралів. Він мовби йшов у руслі поезії Євгена Євтушенка, котрий мав на нього помітний вплив. Дебютанта гаряче підтримав Леонід Вишеславський, що був чоловіком доброзичливим і поблажливим — пам’ятаю не одну його прихильну рецензію на збірки посередніх російських поетів за часи моєї роботи у відділі критики “Літературної України”. Усі ті вірші Мозолевського належать тому часові і чимало з них сьогодні справляють трохи комічне враження.
Наприклад, ось цей, що, очевидно, тоді виступав як програмний:
Не колола тебя стерня
И степное солнце не ранило.
Что же смотришь ты на меня,
Белорукий барчук, как на равного?
Нас мотало по жизни вдосталь.
Мы с самими богами спорили!
Это наши рабочие кости
Обрастают живьем истории.
Не боялись прослыть мы грешными,
Чтоб, сгорая, других согреть.
Вы же трутнями ожиревшими
Присосались к нашей заре.
Ораторські регістри, естрадність, “лобовий” хід думки, публіцистична дидактика — усе це, разом із винахідливим римуванням, сказати б, паспортні ознаки тодішньої поезії, в якій шукали відповідей чи не на всі життєві питання, а вона з усіх сил намагалася ці відповіді знаходити. Сьогодні все те справляє враження безнадійного літературного анахронізму. Нині за такою методою пишуть хіба що безнадійні літературні провінціали й дилетанти.
Цікаво, що в російськомовних збірках Мозолевського (третьою була в 1971 році “Зарево”), виразно проступили два визначальні на його майбутнє мотиви. Перший: Україна. Здавалося б, еталонно правильний “советский человек”, що й вибрав собі “язык межнационального общения” і який попервах вірив у комуністичні ідеали, але він раптом щодалі більше відчуває свою духовну українську генетику, ба навіть якусь неусвідомлену провину перед Україною. В його “Зареві” є такі симптоматичні рядки:
Устав на ветру качаться
И понял, что жизнь одна,
Мальвы ко мне стучатся
В синий проем окна.
Оранжевые и рубиновые,
Бордовые, как вино, —
Как будто бы вся Украина
Пришла под мое окно.
И веки поднять нельзя мне,
И больно мне понимать,
Что это сухими глазами
Меня укоряет мать.
І далі — з висповідальною роззброєністю та щирим зізнанням:
Был я недобрым сыном,
Сошедши с твоей стези.
Но в сердце моем, Украина,
Была ты вдали и вблизи…

Далі буде.
Другий симптоматичний з погляду майбутнього мотив у поетичному циклі “Скифское золото”. Пояснення, здається, лежить на поверхні: скінчивши заочне відділення історикофілософського факультету столичного університету ім. Т. Шевченка, Мозолевський, що хронічно мав проблему з роботою (тільки з кочегарювання його не звільняли, бо його щире правдошукацтво і спроби полеміки з Карлом Марксом, як мовиться, хронічно вилазили йому боком), задля заробітку (а може, й з цікавості) пішов на роботу в археологічну експедицію й опинився там поряд зі скіфологами Олексієм Тереножкіним та Варварою Іллінською, які, очевидно, не просто навернули його в свою “віру”, а назавжди інфікували цим прекрасним науковим вірусом, що згодом приніс Мозолевському й Україні сенсаційну Золоту пектораль.
Володимир Панченко назвав це “мовним переворотом” у житті Мозолевського. Він стався паралельно й у творчості, й у душі поета, тому для нього це було справді органічно. І ще цікава закономірність: “українське прозріння” його відбулося водночас зі зневірою в комуністичні доктрини, на котрі він так захоплено взорувався в молоді літа. Його щирий “неомарксизм” перестав бути його. Він, по суті, стає дисидентом. Згодом напише про свою духовну й життєву ситуацію тих літ: “І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я свою Товсту Могилу… Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю… Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом”.
Перейшовши на українську, Мозолевський зберіг таку ж соціальну гостроту. Його вірші — як гіркі коментарі до нашої історії, коли Україна була в складі радянської імперії. І чи не найпромовистіше це виступає в триптиху “Етюди минулих літ”.
Ось похмурий малюнок із назвою “Кінець 40х”:
Уже пожухла кукурудза
І відкричали птиць ключі
Розмитий місяць, мов медуза,
Пливе над селами вночі.
Чорніє шлях, німує поле.
Хати біліють зпід гори.
Провисле небо похололе
Стікає в балки та яри.
Заснули біль, пекельна туга,
В печі — вогонь, в ріллі — зерно.
Заснула кривда недолуга,
А з нею й правда заодно.
Він мобілізований обов’язком сказати від імені постійно кривдженого села про дні і ночі його тужної безнадії, про те, що воно лежить чорноземним сумним материком в українській історії.
Отже, за сороковими роками з пам’яті поета виступають п’ятдесяті. Їхній початок. Ось своєрідний портрет тогочасся:
На полі вибирали буряки,
Вогнем зеленим спахувала гичка…
Вона дивилась в далеч зпід руки —
У сірій хустці ладна, невеличка.
Чорняві брови. Всміхнене чоло.
Куфайка, підперезана шпагатом.
Яке їй сонце в далечі зійшло?
І що їй треба — мало чи багато?
Який їй світ відкрився зпід руки?
Чи стане їй він — домом чи вертепом?
На полі вибирали буряки.
Осіннє небо імжило над степом.
І заключна частина триптиха — “Середина 60х”. Виразне відлуння дискусій на всі теми, що спалахнули після засудження культу особи Сталіна й інтелігентських надій хрущовської “відлиги”. Активні спроби переоцінки цінностей і намагання сформувати новий канон та нову ієрархію. Політика, гуманітаристика, естетика, етика і т. ін. Незаперечний і тодішній спалах зацікавлення національними проблемами (на що влада за кілька років відповіла арештами й суровою регламентацією меж зацікавлень у цьому векторі). Згадаймо, що тоді були обережні спроби дебатувати й мовне питання в Україні. В усі ці суперечки з публіцистичною прямолінійністю вривається Борис Мозолевський, полемічно загострюючи тему, вносячи в неї етичний імператив. Загалом його наміри зрозумілі, але є тут і вразливий момент: авторове резонерство виглядає тут зовсім недоречним. Поет пропонує альтернативність там, де її легко уникнути.
Зрештою, виношу ті рядки на очі читача:
Ви кажете, що я не патріот,
Що зрадив мові я своїй і пісні?
Перевертні, месії горезвісні,
Бодай би вже заціпило вам рот!
Плазуєте, безкрилі, як вужі,
Ще й інших, бачте, ловите на слові!
Вже краще правду мовить на чужій,
Аніж брехать, як ви, на рідній мові.
Очевидно, цю інвективу написано з конкретного приводу і на конкретну адресу. А спроба узагальнити ситуацію, силуване філософування на ній видається рецидивом демагогії. Це ота риторика, котра мала видатися читачеві глибокодумною афористикою. Вона була і в його російськомовних книжках із їхнім “грозовим романтизмом”, перемежованим ось такими випаданнями в претензійну банальність. І вже зовсім інша — справді симоненківська вогненна — пристрасть звучить ось у такій його інвективі:
Скільки міст ми спалили,
Їх розвіявши зміст,
Тим, що спали і їли,
Не будуючи міст…
Скільки книг ми убили,
Не зумівши й почать, —
Їхні чорні могили
В нашім серці кричать…
Скільки друзів згубили —
І чужих, і своїх —
Тим, що в дзвони не били,
Коли кривдили їх…
Справді, у той період, коли Мозолевський перейшов на українську, йому, здається, найближчий і найсуголосніший саме Василь Симоненко. Він раз у раз апелює до нього, в його віршах незрідка зустрічаються образні мотиви, що виразно перегукуються з Симоненковими. Мозолевський відчуває, що в нього так багато спільного з Симоненком — і в походженні, і в належності до одного покоління, і в пристрасному правдошукацтві, і в отому особливому, сказати б, романтичному народництві, й у рішучому відгетьковуванні навіть найменших натяків на казенний патріотизм чи парадний офіціоз. Це легко проілюструвати за його поезіями різних років. А ось у вірші “До сонця” Мозолевський акцентовано підкреслює свою духовну близькість із Симоненком. І не тільки епіграфом із нього: “Я юності не знав. Нудотно і похмуро // Пройшли мої, можливо, кращі дні”. Цей вірш — монолог Мозолевського, звернений безпосередньо до Симоненка, який для Бориса лишається живим:
Ти не один такий, Василюбрате, —
З нас багатьом те випало пройти.
Самі себе ми кидали за грати
В стремлінні до великої мети.
Нам, може, не стачало простоти,
Та нам огидли істини — купати.
Спили ми щедрий келих самоти,
Щоб в світі головного не проспати.
Тепер нам що? І чорт нам ніпочім,
Бо певність є, і думки широчінь,
І твердість, що лиху долає силу.
Не гріє той, хто серцем не горів.
У тиші завше визріває грім,
Як ти казав колись нам всім, Василю.
В його поезії потужним голосом зазвучить Скіфія. І зазвучить особливо. Доскіпливий Іван Дзюба зіставив відомі скіфські мотиви Блока, Брюсова, Цвєтаєвої та Мозолевького і виокремив його за важливою якісною прикметою. У російських поетів світ Скіфії дуже умовний. “Власне, кожен із них одягав у приблизно “скіфські” барви світ своїх пристрастей та ілюзій — що для поезії, цілком зрозуміло, річ правомірна. У Блока це — ностальгія світового катаклізму, грандіозна історіософська романтизація. У Брюсова — монументальна романтизація інтелектуальна. Для Цвєтаєвої Скіфія — поетична таїна, що грає ярими барвами буття”. У Мозолевського Скіфія — це реальний світ, у якому — наше коріння. Він неоднораз називає Скіфію рідною землею.
…Тоді, в лікарні вчених, я дивився на нього, зосередженого на якихось невеселих думках, і мені видалося, що він не схожий сам на себе. Хоч доти я й нечасто бачив його, але бачив щораз ентузіастичного, з трохи випнутим уперед вольовим підборіддям. І — жодного разу всміхненим. Ні, це не була грозова похмурість. Це була домежна серйозність і нехіть реагувати на дрібносуєтні марниці.
Згадалося, як хтось мені розповів: дисидентові Мозолевському “світили” мордовські табори. Мовляв, він своїми крамольними промовами вже “наговорив” собі серйозний строк. І раптом — його епохальне відкриття: золота скіфська пектораль, про яку заговорив увесь світ. Що робити з Мозолевським? Відставити виписаний для нього маршрут у край білих ведмедів. Високі функціонери з Академії наук швидко присвоюють йому (без захисту дисертації) звання кандидата наук. І він уже не має підстав потерпати за своє місце в Інституті археології. З його іменем нерозривно пов’язано здобуток радянської науки. Хто замахнеться тепер на цього ідеологічного єретика? Доводиться миритися з його крамоломовством. Мовби хтось змахнув чарівною паличкою. Чи, може, сталося так, що маятник різко згойднувся в протилежний бік — і неблагонадійний кандидат у зеки опинився в науковому істеблішменті. Майже унікальна ситуація в ті, скажемо м’яко, складні для людини сміливого розуму часи.
Іван Дзюба з властивою йому доскіпливістю й широкоохопністю в роботі над кожною темою пише, що коли він узявся за книжку Мозолевського “Скіфський степ”, що з’явилася 1983 року, то ознайомився з масою літератури про Скіфію. Тоді в одній популярній російській книзі прочитав, що в ленінградському Ермітажі зберігається колекція золотих і срібних скіфських артефактів (їх понад 400), яких немає і навіть “ніколи не може бути в жодному музеї світу”.
І наголошує на такій подробиці: згадувана книжка з’явилася 1966 року, а 1969го, після розкопок Гайманової Могили, та 1971го Товстої Могили було зроблено археологічні відкриття світового значення. Українські археологи відкрили шедеври “скіфського золота”, котрі стали світовою сенсацією. І їхнє значення перевершило те, що зберігається в Ермітажі.
У своїй оригінальній книжці “Скіфський степ” Мозолевський написав: “На часі й питання про реконструкцію дослідження пам’яток, адже вони — невід’ємна частина нашого історичного ландшафту. Степ не може залишатися рівним, як стіл. Там, де це не заважає господарюванню, досліджені кургани слід знову насипати, а ті з них, в яких виявлено видатні поховання, перетворювати на музеї. Це наш священний обов’язок перед прийдешніми поколіннями, ми не маємо права знищувати те, що створено руками наших пращурів. Тому найбільшу мою гордість становить не знахідка пекторалі, а відновлення після дослідження насипу скіфського царського кургану поблизу станції Жовтокам’янки на Апостольщині. То була перша такого типу спроба”.
Він мислив і як вчений, і як державний чоловік, що прагне зберегти дорогоцінну історикокультурну спадщину від її варварського знищення, натхненноневтримну вакханалію, що її він бачив тоді, а якби побачив те, що твориться новими “господарями життя” нині, то жахнувся б.
Павло Мовчан розповів мені таку подробицю.
Він був на розкопках Товстої Могили, коли там працювала група Бориса Мозолевського. Тоді стояла така спека, що вони ночували прямо в ямі. Вранці повз них ішли на роботу шахтарі. Побачивши неголених і виснажених археологів, шахтарі іронізували: “Золотішко шукаєте? Золотішка тут уже нєт! Вот оно!” — і постукувало пальцями по своїх золотих “фіксах”. Та ще казали, що чимало золота, знайденого тут, приховало начальство. “Чорні археологи” потай розривали загадкові кургани й тоді. І невідомо куди дівалися безцінні артефакти. Але то були тільки “квіточки”. Ягідки ми маємо нині, в час тотального морального звиродніння й мародерства, що, мов чума, повсюдиться Україною. І, здається, вже не буде їй ніякого стриму.
Мовчан оповідав: він тоді полишив зрозпачених невдачами археологів, які розуміли, що до них тут кротували двоногі хижаки, що виношпорили всі приховані предмети. І Мозолевський був пригнічений. А потім сталося диво…
Борис Миколайович розповів: усе ще не вірячи в невдачу, він конвульсивно вигрібав глину й пісок. Ніби якась вища сила керувала ним, подавляючи зневіру. І раптом він наткнувся рукою на якусь металеву загострину. З розрізаної руки потекла кров. Смикнув із ґрунту намацаний предмет — і йому, мов сяйливе марення, змигнула перед очима пектораль, по якій текла його кров.
За його словами, йому попервах здалося, що все це відбувається тільки в сні.
Але це таки сталося наяву.
Мозолевський, очевидно, ще не відчував, що він став героєм, бо вже від цієї хвилини він увіходить в історію.
В епілозі вже згадуваної “скіфської” поеми “Ірій” (робота над нею з перервами тривала двоє десятиліть) Мозолевський од імені скіфського царя, похованого в Товстій Могилі, пише:
Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному цім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.
Але це не тільки про героя поеми.
Це й про автора. Він також засвітив свою зорю в небі української пам’яті. Всі його правдошукацтва, всі поривання, всі амбіції, всі манівці й ілюзії, без котрих не буває жодного життя,і всі жертви в ім’я великої мети виявилися не марними.
Думаючи про Мозолевського, уявляєш таку ситуацію: доля знову й знову виводила його на розхрестя доріг, і він стояв там у нерішучості, не знаючи, куди ступати і що там на нього чигає.
Але хтось невидимий і невідомий брав його за руку та й виводив на правильний шлях.
На шлях, саме йому призначений. І — що особливо важливо! — виявилося, що він був до цього готовий.
Готовий до великого.