з промови Павла Мовчана на ювілейному вечорі в «Українському домі»
Перед тим, як подякувати Вам, шановні мої друзі-сучасники, хочу висловити хвалу Всевишньому за те, що народився українцем у минулому сторіччі в органічному середовищі, яке не втрачало зв’язків з українською землею… Моє покоління дітей війни знало, як добувати вогонь кресалом, які можна злаки споживати, а які — ні, нам в дитячі очі заглядала смерть, і ми полотніли, бо впізнавали в тих очах ще вчора живих родичів… Але трагізм життя не затьмарював самого життя, яке виявляло себе у вибиванні ложкою на заслінці від печі гопака, неймовірного солоду синього грудкового цукру чи гіркоти краденого тютюну в “самокрутках”…
У наших зіницях біліли сонячні полотна, розстелені побіля річки Раківка… А слух наш переповнювався не лише голосінням над забитими, але і розлогими співами за великими столами з нагоди толоки чи весілля, чи храмового свята… Ми затерпали від радості, коли поверталися фронтовики, а згодом і вихудлі засланці з пекельного краю, який називали Сибіром…
Замість самогонки — денатурат, замість м’яса і риби — печені буряки, пиріжки з квасолею… А понад усім цим — розлога, безмежна, на всю просторінь наша пісня… Як солодко було засинати під цю гармонію голосів… І як нестерпно боляче прокидатися від крику матері, коли з двору за недоїмку фінагент з району разом з головою сільради виводили корову, що огиналася, висмикуючи з рук напасників налигача…
Але: мені припав до душі вислів Артура Шопенгауера “людська воля ніколи не вмирає, виявляючи себе в інших поколіннях”…
Воля — ключове слово для нас, актуальне для будь-якої ситуації в Україні. Воно не менш значиме сьогодні, як і за часів Козаччини чи боротьби загонів Зеленого, серед яких були мої родичі: і Селех, і Штольба, і Хрусь, що діяли на Київщині аж до голодівки 33-го року, коли… Господи! Довели односельців до людоїдства… Голод 47-го року перегукувався з тим, 33-м роком…
Згадую принагідно вислів Дрюона, справжнє прізвище якого було Кисіль, але у Франції його писали як “Кессель”. Вислів, який вже стосується сьогодення: “Ми втрачаємо орієнтири, і складається враження, що ми ковзаємо по поверхні часу, дрейфуючи на плаваючій крижині”. Це стосується сьогодення… Нам необхідно знову думати про кореневу систему, аби вчепитися міцно у власний ґрунт, який все ті ж загребущі руки висмикують з-під нас, відправляючи в європейський рай чи пропонують на велосипедах їхати знову до Сибіру…
Чому я про все це? Тому, що колиска нашого завжди пасіонарного відсотка може ось-ось урватися разом з гаком з потрухлявілого хатнього сволока… І нам знову необхідно провести загальнонаціональну мобілізацію, як це було 30 років тому, коли ми всі, тут присутні, перетворювали оце капище на громадський просвітницький заклад: “Український дім”. Український дім в широкому розумінні, де ми так і не стали господарями. Як ви знаєте, в ньому хазяйнують зайди… За ці 30 років держава не відтворила навіть українське слово… Проте, я певен, дух наш не погамований!
Я люблю українську історію з її величними, звитяжними і трагічними сторінками, тому і працюю над відтворенням її славних сторінок в проекті, кінопроекті “Від Святослава до Небесної сотні” спільно з М. Я. Голомшою та Дм. Ломачуком. Проте не менш цікавими, я передбачаю, будуть сторінки нашого завтрашнього… Про це свідчать наші майданні протуберанці… І хай це буде застереженням для тих, хто нашу землю вибрав собі за обітування… Тому особливо ретельно з Дм. Ломачуком ми працюємо над темою “Коліївщина”.
Колись, перебуваючи в ізоляції довгі роки в Салоніках, Пилип Орлик в своїх “Діаріушах” вимагав, щоб ми не лише прогнозували, передбачали завтрашні події, але й впливали на них. Це наша спільна справа — впливати силою свого розмислу, тобто думки…
Мені випала щаслива доля запізнати великих людей віку: від Чінгіза Айтматова, Мустая Каріма, Гранта Матевосяна, Тамаза Чіладзе, Кнута Скуєнікса, Мамеда Ісмаїла, Разміка Давояна, Олжаса Сулейменова, Йосипа Бродського, Олександра Кушнера, Льва Аненського, Георгія Гачева, Васілія Бєлова, Валентина Распутіна… Не перерахувати всіх тих, хто мене вчив любити слово… Так само, як великих учителів нашої нації: Максима Рильського, Павла Тичину, Олеся Гончара, Івана Драча, Дмитра Павличка, Віталія Дончика, В’ячеслава Брюховецького, Миколу Жулинського, Романа Іваничука, Романа Лубківського, Петра Осадчука, Юрія Мушкетика, Миколу Ільницького, Дмитра Кременя та, зрештою, з усіма присутніми сьогодні тут: від Івана Зайця, Валерія Асадчева, Георгія Філіпчука, перелік великий… Можна поіменно згадати усіх. Але особлива подяка моїй дружині — Любові Голоті, що затіяла цей вечір…
Спасибі Вам за те, що ми в одному українському часі, українській державі, Українському домі.
Хай Бог береже Вас! Дякую за те, що ми сучасники!
