Ігор Калинець: «Дай, Боже, щоб ми вистояли!»

Видатному українському поетові Ігореві Калинцю 9 липня виповнилося 80 років, про що йшлося на урочистій академії з нагоди ювілею Ігоря Мироновича у Львівській національній опері.
Поетдисидент пережив шість років ув’язнення і три роки заслання за участь у дисидентському русі. Автор дев’ятьох книг, створених до ув’язнення (впродовж 1972 року) і вісьмох книг, написаних вже під час ув’язнення.
У розмові, яку пропонуємо вашій увазі, лауреат ордену Свободи, почесний громадянин Львова, почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка, нині — провідний фахівець Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка”, чільний представник українських шістдесятників, громадський діяч Ігор Калинець розповідає про життя — своє і України.

“Свою Долю сприймаю
такою, якою вона є…”
— Пане Ігоре! “Поети — це біографи народу, а в нього біографія — тяжка”, — читаємо у Ліни Костенко. Тож хотів би Вас запитати: які тяжкі моменти бачите нині в біографії українського народу?
— Я мав колись необережність у своєму виступі, після вручення мені Шевченківської премії, сказати за Шевченком: “Моя біографія — частинка біографії України”. Це, з мого боку було не дуже скромно сказано, але відповідало моєму розумінню: якщо ти (себто я) вже прилучився до біографії народу, тобто став на захист прав у 60х роках, у 70х ще, то, може, й був сенс так мені тоді заявити.
Біографія українського народу — тяжка в тому, що ідея самостійності подеколи визрівала, але боротьби постійної, затяжної не було. Хіба впродовж окремих років. Звідси і нещастя нашого народу — бездержавність. А моя ситуація була така: належав до молодої інтелігенції, яку переслідували.
— Ви свого часу запалили “Вогонь Купала”, “Відчинили Вертеп”, “Коронували опудало” — то все збірки поезії з “Пробудженої музи”. Очевидно, поінакшому не могли писати?
— То неможливо відповісти на таке питання. Врешті, тоді не лишалося нічого іншого. Я почав писати, як дозволяла цензура. Політичного устрою я чіпати не міг. Та й тому писалося — як писалось.
— Як то було? Слово шукало Вас, чи Ви шукали Слово?
— Якщо починати зі школи, університету, то я шукав Слово: потрохи вивчав, як бути поетом. Зразки були не кращі для цього. Не було сформованого світогляду. Я тоді підпадав під вплив всякого Слова. Інакше й не може бути. В школі, завдяки вчительці географії, відкрив для себе поезію “Молодої музи”. Потім вийшов том Олександра Олеся. Потім в Університеті була всяка наука. Поза тим — я багато читав. Деяких поетів, які теж мені щось давали: Малишко, Сосюра, і яких не можна було викинути зі своєї мови. З потрібних книжок, які я читав ще в школі, траплялися й книжки, видані ще за Польщі. Звичайно, я шукав, що мені найбільше підходить.

“Можемо похвалитися
окремими моментами”
— Пане Ігоре, чи Ви пізнали Світ?
— Той світ, з яким стикався я пізнав, здається. Але моє бачення може бути надто завуженим, щоб стверджувати, що я той світ таким пізнав. А до чого він іде, — я, здається, пізнав.
— То куди він іде?
— Поволі до самознищення, очевидно. Невизначення в політиці, в науці може прискорити крах світу, Землі.
— Чи доводилося Вам колинебудь заздрити комусь із творчих особистостей?
— Було. Не багато. Мені хотілося бути талановитим, розкутим, мати успіх у друці. Але останніми роками це було втрачено. Я не відчуваю заздрості. Я прийняв позицію: який є, такий є. Що зі мною має бути, — те й буде.
— Чи хтось з українських письменників Вас здивував своїм творінням?
— Думаю, що весь час дивують. Бо письменники хочуть бути несподіваними, оригінальними, мають таку потужність. Часто відкриваю для себе щось цікаве, оригінальне в книгарні чи навіть в журналі “Дзвін”. Є таке.
— Ви і далі романтик?
— Щораз менше. Не такий, як був у юності. Ще є якась надія, сподівання на романтику інших, з чого б я мав потіху, втіху…
— Яким шляхом іде подальший розвиток культури в Україні?
— Залежить, чи вистоїмо тепер у протиборстві з Росією. Якби не було конфлікту з новим президентом. Надії були. Все налагоджувалося в різних діях мистецтва, літератури. Скільки ж то може тривати?
— Чи був у Вас Учитель із великої літери, до думок якого Ви дослуховувались у молодому віці?
— Було кілька добрих вчителів. Була вчителька української мови і літератури, завдяки якій я, мабуть, опинився на українській філології. Були й інші. Яких я поважав і які давали мені чимало.
— Чи вмієте бачити себе збоку?
— Пробую. Хочу себе бачити. Інколи це вдається — і мені дуже прикро буває за себе. Бо перебудуватися вже нема ні часу, ні сили, ні здоров’я.
— Чи Ви задоволені життям?
— Не повністю, але частково — задоволений. Тим, зокрема, що я був у русі опору. І тепер, на старість, — що я зумів видати багатотомне видання творів Ірини і своїх десять томів. Якийсь результат, отже, є. То ж я мав би бути задоволений. Але, поза тим, я дуже незадоволений, як прогайнував чи провів час.
— Чи відчувають люди відповідальність за свої дії? Який відсоток громади замислюється щоденно: як я провів день?
— Щодо більшості — не знаю. Але знаю, що багато людей не мають того відчуття — ні перед собою, ні перед найближчими, ні перед державою і нацією. Це одна з причин нашого нещастя політичного.
— Чи вдасться нам на практиці остаточно зреалізувати побажанняскерування Миколи Хвильового — “Геть від Москви” ?
— То затяжке питання. Все залежить від того, як довго буде Путін при владі, оскільки він не буде дозволяти нам здійснення цього бажання, яке звуково оформив Микола Хвильовий, — зниження залежності від самої імперської Росії. Може, нарешті, почуємося незалежними від тієї особи і від їхньої держави. Може, таке станеться… Ой, не знаю! Думаю, що того ніхто не знає. Але всі хочуть, щоб Путіна не стало і Росія розвалилася. Бо ставлення добросусідського до нас не буде.
— Що можете сказати: влада наша взаємодіє з інтелектом нашим?
— Не знаю. То вже треба думати, про яку владу ведемо мову. Чи про ту, що пішла, чи про ту, що ще буде. Тамті — не встигли, а ці себе ще не проявили.
— Левко Лук’яненко казав мені, ще в 2009 році, в інтерв’ю, що “Україна — це моє життя”. Чи багато українців можуть приєднатися до цієї тези?
— Дуже багато таких нема, але трохи є. Бо можна побачити це по поведінці багатьох людей в Україні, які тепер формують протиставлення зовсім новій владі. І то вже свідчить, що такі люди є. Будемо сподіватися, що ті люди не дадуть зараз пропасти Україні.

“Століття вже йде боротьба
за українське місто”
— Щодо Ваших думок, висловлених у вашій творчості. “З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний”. А якби не було Галича, Галичини — вітер державний подув би на українській території?
— Мабуть, подув би. Але слід пам’ятати, що Галичина була П’ємонтом ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. То, може, цьому повірити. Створення під час Першої світової війни таких армійських об’єднань, як Січові Стрільці, та інші… Потім Галичина втратила першість в очолюванні Незалежності. Але це вже — потім. А тоді Галичина була готова. Тут послідовно підтримувався національний спротив. Мало не до 50х років. Я ще жив тими настроями. І то проявилося в поезії.
— “Стоїть за пультом рим Павло Тичина”. Яким Ви тоді бачили Тичину, коли писали ці рядки?
— Молодий Тичина спочатку в своїй творчості, під час створення Української державності, таким і був. Це був наймогутніший, хоч дуже ніжний голос. Але він символізував пробудження українців до національного життя. Потім — занадто скоро зламався. Але в пам’яті старших людей залишився трубадуром національного визволення.
— Чи залізні стовпи підпирають найвагоміший купол українського неба?
— Ідеї великих людей і є тими стовпами, які підпирають українське небо. Було б добре, якби Україна звершила свою національну побудову. То, може, було б підперти її й іншими стовпами — наприклад, пов’язаними з космічними: щоб ми говорили, що Україна є в небі, утверджена в світовому обширі. Якщо зараз будемо мати перерваний розвиток, — то це також поволі може завалитись — те, що нині маємо.
— Чи писанки нині для Вас — це й далі світ дитячих мрій?
— Та кожна людина щось згадує. Часто такі спогади приходять у зв’язку з релігійними святами. Пригадую часто, яке то в дитинстві святкування було.
— “Осінній сад такий прозорий, такий високий”. Нині, у Ваші 80, той осінній сад і далі — прозорий і високий?
— Не знаю. То залежить від самої осені. Якщо осінь гарна, погідна, то можна й так собі уявити. А якщо холодна, дощова, то тільки поетичний образ, згадка про минуле.
— Що нині найбільше запало у Вашу пам’ять: сонце, вільха зелена чи медові соти?
— Не знаю. Медові соти — менше, бо не було посіяно. Сонце — певно, найчастіше з того часу оживає. Але часом не таке виснажливе, як то було в нас недавно.
— Чи доводилось Вам питати в калини, як до неї їхав “свататися місяць”?
— Ні, я міг просто придумати щось таке.
— “Знов музика Батьківщини мене болить, і не перестане ніколи боліти”. Бачу чітко, щороку, що таки не перестає…
— Так і є. Це реальніший образ.
— Як Ви думаєте, який відсоток українців живуть думками про Батьківщину?
— Думаю, напевно, — половина людей. Взагалі, є частки України пошматовані, де не думають люди. А в західних кордонах, вважаю, набереться половина.
— Ви могли би “прожити життя самітником”?
— Ні. Дуже тяжко дається самітництво зараз.
— Ви чули, як голова ВРУ Андрій Парубій під час завершення діяльності Верховної Ради України восьмого скликання запевнив усіх нас: “Ми вистоїмо перед будьяким тиском!” Вистоїмо? Адже дуже хочеться!
— Я радий, що Андрій Парубій так заявив і подав усім нам таку надію. Дай, Боже, щоб ми вистояли! Це єдине, що нас буде тримати при житті: його обіцянки і обіцянки Петра Порошенка. Дай нам, Боже!
— Погоджуєтеся з думкою Юрія Щербака, який сказав: “Ми уже стаємо досить нормальною європейською державою”?
— Я підтверджую це. Але то було до виборів. А вибори цього президента показали, що ми не стали такими. Люди вибрали будького. Він не буде українським Президентом в повному розумінні цього слова. Тому нормальною держава може не бути.
— А як Вам думка Романа Кіся, який не перестає переконувати, закликаючи опанувати міста?
— То здавна говоритьсяведеться. Ще Валер’ян Підмогильний починав так робити. Володимир Винниченко теж про це казав. Століттями вже йде боротьба за українське місто. За радянський час нам того не давали зробити. Тут, на Заході, ми стягнули трохи зі сіл до міста. Наші села, на Заході, українізуються. То ж тут ми місто збудували. Україна показала, що місто творить Майдан, ставить вимоги. Але війна почала це перекривати.
Дуже добре, що наша армія українізується. Армія має українську мету в цій війні. А це би прискорило українізацію міст на Сході України.

Замість післямови:
“Нам потрібен Калинець сьогодні, який ніколи не зрадив ні себе, ні Україну, ні творчість, ні чин. Нам не треба вигадувати міфів і красти чужу історію. Маємо своїх героїв і свою історію, щоб на них формувати нові покоління. Тому Калинець буде потрібний і в майбутньому. Ми щасливі, що живемо в епоху Калинця” (Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету “Львівська політехніка”).

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики ЗНЦ НАН Україна і МОН України

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment