Роман ЯРЕМІЙЧУК,
доктор технічних наук, професор, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка
Ці слова можна часто почути в Москві та і в інших містах Росії, коли до першоголіпшого перехожого росіянина звертаються з якимось питанням українською мовою. Їх можна зрозуміти — для більшості росіян в Росії наша мова не зрозуміла, до якоїсь міри смішна. Ні словами, ні побудовою речень українська і російська мови не подібні між собою. Інша справа, коли до нас в Україні звертаються з якимось питаннями російською мовою. Ми з дитинства знаємо російську мову, бо наш процес мовного зросійщення триває десятки, а то і сотні років. Царські укази ХІХ століття прямо забороняли вживання української мови. Нинішні чітко мовлені з Кремля твердження про те, що росіяни, українці, білоруси є одним народом, що ми не окремий народ, а якась діалектична різновидність росіян, твердо вкарбовані в голови більшості росіян. Українці — це малороси, українці — це смішні хохли, що незаконно пропагують свою незалежність, свою відмінність від Росії.
Впродовж майже всього свого життя, крім дитячих років малого хлопчика з Галичини, я проходив своє зросійщення. Так, в далекому1950му році, в свої неповні 14 років, я здавав вступні іспити для навчання в Дрогобицькому нафтовому технікумі. Треба було здавати п’ять екзаменів — з математики, української і російської мови і літератури, історії і Конституції СРСР. Навчання в технікумі майже усіх дисциплін, окрім української мови і літератури, математики, історії СРСР і геодезії велося російською мовою, бо, як нам пояснювали, після закінчення навчання нам доведеться працювати на “необъятных пространствах нашей Родины”.
В 1954—1959 роках я навчався на гірничопромисловому факультеті Львівського політехнічного інституту. Лише три дисципліни за п’ять років навчання — історія СРСР, марксистськоленінська філософія і, знову, геодезія викладалися нам українською мовою, решта — російською.
Ніхто не питав нас — знаємо ми російську мову чи ні, мусили її знати.
Навчальний процес у всіх технічних училищах вівся виключно російською мовою.
Процес зросійщення починався з дитячих садків чи навіть ясел. Здається, в 1980му році до Франківська влітку приїхав канадець українського походження Петро Кравчук, людина з лівими поглядами, але якого тривожило масове зросійщення молоді в Україні. В цей час я тимчасово виконував обов’язки ректора ІваноФранківського інституту нафти і газу, і мене попросила відповідальний секретар товариства “Україна” прийняти цього гостя і показати, що в нашому інституті з мовним питанням все нормально (хоча викладання практично всіх дисциплін велося російською мовою). Я ж був західним українцем, та ще й за походженням з селян. Ми показали нашому поважному гостю наші корпуси, бібліотеку, розмова була цікавою, але Кравчук зауважив, що всі написи в інституті було виконано російською мовою. Добре, що у ці дні перебування Кравчука в ІваноФранківську не було нашого ректора Бориса Тарасова, бо він зовсім не володів українською мовою, а ще перед тим за його наказом невеликі рештки дисциплін, що викладалися українською, було переведено на викладання російською мовою.
Після нашої досить тривалої розмови наш гість сказав, що середню школу (це було перед приїздом в наш інститут) він бачив, а хотів би ще побачити будьякий дошкільний заклад. Я знав один з кращих садочків у місті, що був поряд з нашим навчальним корпусом біля вокзалу, тож зателефонував директорці, спитавши чи може вона показати нашому гостеві свій заклад. Нас зустріла ця керівничка при вході разом з дітьми віком від трьох до шести років. Діти гарно виглядали, приязно усміхалися гостеві. Кравчук попросив дітей щось заспівати — і діти заспівали пісню Пугачової “То ли еще будет”. Завідувачка розхвилювалася, почала вимахувати зза спини гостя руками. Кравчук спитав: чи знають вони українську пісню? І діти дружно заспівали якусь дитячу пісеньку. Зайшли в приміщення і побачили, що всі написи на стінах — тільки російською мовою. Сховати русифікацію дітей від нашого гостя (навіть в націоналістичній Галичині) не вдалося.
Навчання в вузах, захист дипломних проектів і робіт, державні екзамени провадились у ВИШах лише російською мовою.
Яскравим залишком такого зросійщення був Крим. Так, навіть до анексії Криму у 2014 році у Кримському національному університеті імені Вернадського навіть на факультеті української філології більшість навчальних дисциплін викладали російською мовою.
Переважну більшість наукових журналів в Україні (і не лише в Україні) видавали російською мовою.
Тексти кандидатських і докторських дисертацій, їхній захист на Вчених Радах виконували виключно російською мовою.
В процесі русифікації використовували і художню літературу, в основному перекладену з німецької, французької, іспанської, англійської мов, бо прочитати Сервантеса, Бальзака, Гюго, Міцкєвича та багатьох інших видатних письменників та поетів світу можна було, в основному, з перекладів їхніх творів на російську.
Цей процес зневаги зі сторони росіян до національних мов мав і загальнопобутовий характер. За даними перепису 1981го року 92 % узбеків заявляли, що володіють російською мовою і лише 7 % росіян, що проживали на території Узбекської республіки, знали узбекську мову. В Україні це співвідношення складало 100 і 30 відсотків. Тобто переважна більшість росіян, що проживали в Україні, не володіли українською мовою.
Багато українців переходили на спілкування вдома зі своїми дітьми російською мовою, бо, як пояснював мій добрий колега, талановитий науковець Віктор М. з Полтави, розмовляти українською мовою в Полтаві було ознакою селянського походження. Полтава у моїй пам’яті 90х років минулого століття була майже повністю зросійщеною. Правда, весною цього 2019 року мені довелося бути в Полтаві на науковій конференції і я почув навіть на вулицях у більшості розмов гарну полтавську говірку. Це означає, що не все ще втрачено.
Знати, користуватися нашою мовою в Україні було не престижно. А мова була і є ознакою існування народу як нації.
За останні роки йде, хоч і повільно, відновлення вживання української мови. Майже у всіх університетах і академіях західної і центральної частини України відновлено викладання українською мовою, видано для цього тисячі загальнонаукових і фахових підручників і навчальних посібників українською мовою. Попереду велика робота по українізації ВИШів в Східній та Південній частині України.
Коли слухаю по телевізору або на радіо виступи журналістів, вчених, фахівців з російськими прізвищами доброю, вишуканою українською, то вони для мене є рідними людьми. І, навпаки, ті, хто носять прізвища енків, чи уків, але спілкуються лише російською мовою, є для мене чужими людьми. Ще попереду довга дорога до відновлення нашої мови через виправлення суржиків типу “семьдесять” чи “а яка разница” та інших словосполучень, що роблять нашу мову в очах росіян смішною.
З великими потугами прийнято Верховною Радою мовний закон, хоча шуфричами та іншою антиукраїнською нечистю було внесено декілька тисяч правок з однією метою: зірвати прийняття цього закону. У цьому законі нема ні грама того, що принижувало би мову тих національних меншин, що проживають в Україні, для його імплементації відведено багато років. Проте є загроза зі сторони нашого президента Володимира Зеленського та його оточення, що цей закон новим складом Верховної Ради може бути переглянуто. Думаю, що всі без винятку свідомі українці не повинні допустити нової руйнації нашого народу. Свіжий виступ грузин проти нахабства путіністів повинен стати для нас прикладом до дії. Думаю, що і наш президент розуміє, до чого це може привезти. То ж мусимо готуватися до захисту нашої мови. І не допустимо будьякого приниження мов національних меншин.
