Селянка з Болотні

Марія Примаченко

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Незабаром у видавництві “Ярославів Вал” побачить світ книжка спогадів Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, де зібрано не одну захопливу життєву одіссею, в якій минуле органічно переплітається із сучасністю. Пропонуємо читачам “СП” фрагмент із цієї неординарної книжки, яка ще до свого виходу отримала широкий резонанс від публікацій у пресі та соціальних мережах.

Чистолиця, задумлива, а тому й небалакуча Марія Оксентіївна спильна міряє поглядом мого звинувачувача, який несподівано приголомшив мене.
Марія Оксентіївна, терпляче перечасувавши бурхливий словопотік Григорія Абрамовича, рішуче каже: “Чого це ви на хлопчину напали?! Що він вам поганого зробив?! Не дозволю в моїй хаті на нього нападати!..”
Мєстєчкін ураз присмирнів, однак усе дивиться на мене вовком. А я ніяк не можу дорозумітися причини його гніву.
Я чув про нього, але ніколи з ним не бачився. Ніде не наступив йому на ногу, а він бештає мене, мовби я вчинив щось погане.
Мені заледве двадцять. Я кореспондент київської обласної молодіжної газети “Молода гвардія”. Наївний, пишаюся своїми газетними екзерсисами, вірячи в те, що вони — вже майже класика. Хто з нас не переходив цього стану, коли ти, зелений і бундючний, мов молодий індик, віриш у свою творчу всеможність?! Коли все на світі видається тобі простим і зрозумілим, як табличка множення?
Обертаюся поглядом пам’яті на ту мізансцену в хаті Марії Примаченко — і маю двоїсте відчуття. З одного боку, мені соромно за тодішню мою самовпевненість, а з іншого, оживає задавнена, думалося, зовсім забута глибока образа на того миршавенького дядечка, що ні з сього, ні з того накрив мене мокрим рядном.
А перед тим усе було так.
Я тоді дуже захоплювався так званим наївним народним мистецтвом. Знав імена, біографії і твори Ганни ШостакСобачко, Тетяни Пати, Марфи Тимченко, Марії Буряк, читав про петриківські розписи, Ніко Піросманішвілі, Никифора Дровняка, Івана Ґенералича, Анрі Руссо. Пробував писати якісь статті про це. І коли в музеї Шевченка відкривалася виставка Марії Примаченко, я, звичайно ж, був там. Уважно переслухав усіх промовців. А потім надрукував у газеті статтю з таким (як потім зрозумілося, геть невигадливим) заголовком: “У дивнім барвосвіті Марії Примаченко”, котрим дуже пишався. Статтю похвалили на редакційній летючці й навіть почепили вирізку з нею на “червоній” дошці. Була в ті — вже глухі для сьогодні — часи така метода підтримувати дух творчої конкуренції в редакційних колективах: визнане за краще опинялося на “червоній” дошці, а професійний брак — на “чорній”.
І раптом мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін звинувачує мене в хтознаяких гріхах. Мовлялечки, є дві теорії, що пояснюють народне малярство, — наша, радянська, і західна. Так от, нашу, радянську представляє він, а я (сам того анітрохи не відаючи) опинився у фарватері шкідливої західної теорії. Отак усе доктринував цей спритник, намагаючись спопелити мене благородним гнівом, але трохи погамований Марією Овксентіївною, яка спокійно, але рішуче його осадила, він урешті присмирнів. Усе ж таки у своїй хаті Примаченко — головна. І нічого йому зі своїм статутом пхатися в чужий монастир.
Якби я не був тоді такий збентежений, то навіть запишався б собою: виявляється, я інтерпретую народне мистецтво в дусі серйозних наукових концепцій, хоч і не маю про них зеленого уявлення! Бо ж геть у тому не едукований. А Григорій Абрамович своїм рентгенно проникливим поглядом прозирнув у мій текст і категорично ту особливість діагностував.
Мабуть, я ніколи не здогадався би про справжню причину мєстєчкінових ескапад на мою адресу, бо ж усе там було так архісерйозно аргументовано, а я, жовторотий неофіт газетного писаризму, навіть не підозрював, що є суворий поділ сфер впливу й одчайдушна оборона свого “доступу до приватизованого тіла”.
Я вийшов із хати покурить і наткнувся на сина Марії Оксентіївни Федора, якому поскаржився на Мєстєчкіна. І той мені пояснив: Григорій Абрамович просто одганяє мене від матері, як одганяє усіх інших конкурентів. Він, мовляв, не хоче ні з ким ділитися тим, що має. На мій здивований погляд Федір пояснив: Мєстєчкін пише про матір у газетах, а за те забирає в неї кожну третю роботу — в нього вже зібралося на цілий музей. Аж тоді до мене почало дещо доходити. Я, примітивний ідеаліст і романтик, уявити не міг, що цей маститий мистецтвознавець (так він обмовився про себе) славословить видатну мисткиню не через свою філантропійну любов до мистецтва, а ось так, як майже благородний мародер, оббираючи її. До речі, сучасні читачі, певно, не дуже уявляють, що тоді за будьяку писанину, оприлюднену друком, платили доволі непоганий гонорар. А Григорій Абрамович мав подвійний — якщо не потрійний — зиск. У нього були свої мотиви дбати про славу Марії Примаченко. Росла її слава — росли ціни на її картини. І на ті, котрі стали його власністю. Потім до мене вже доходило: ту або ту картину Примаченко він продав зарубіжному туристові, ще якусь дав як хабар високому чиновникові. Мій колега в “Молодій гвардії” Ярослав Голець, який по шию поринув у тему народного мистецтва і знався чи не з усіма малярами, розповідав мені чимало таких подробиць про столичні приватні колекції і про Мєстєчкінові підприємницькі операції.
Але задля справедливості треба сказати: Григорій Абрамович справді багато писав про народних майстрів, і це допомагало їм зміцнитися статусно. Вони — хто більше, хто менше — ставали популярними. Наприкінці шістдесятих і в сімдесятих навіть почалася справжня мода на них. Отож, дбаючи про себе, Мєстєчкін і йому подібні (ясна річ, що він був не один такий) дбали про митців. Було в одному явищі дві користі. Тож є підстави не надто звинувачувати їх за той меркантилізм. Вони також посвоєму служили мистецтву. Чи, принаймні, митцям. Бо сприяли утвердженню й популяризації їхніх імен.
Каюсь, я не був великодушним до Григорія Мєстєчкіна. Познайомившися зі мною в такий незвичний спосіб, він унадився до редакції “Молодої гвардії” зі своїми опусами. Тримався зі мною так, ніби й не було в нас отого ексцесу в Болотні, коли він спробував улаштувати мені ідейну екзекуцію, від якої мене оборонила Марія Оксентіївна. Ще й сказала, що буде рада мене у себе бачити.
Але повертаюся до опусів професійного мистецтвознавця Мєстєчкіна, котрими він почав мене засипати в “Молодій гвардії”. Я мав можливість жаданої сатисфакції. Оскільки Григорій Абрамович був безнадійно російськомовним, а українською тільки заробляв на хліб і до хліба, то вона в нього була навіть не дерев’яна, а ще гірша. Його речення на папері нагадували купи соломи, скиданої вилами. Речення були і плоскостопі, й із них повсюдно стирчали устюки росіянізмів. Отепер уже я йому велемовно вичитував, тикаючи в усі дивогляди. Він приречено дякував, але щоразу вмудрявся попрохати мене, щоб я “пройшовся по тексту професійною рукою”, а його вдячність буде матеріально відчутна. Я кількаразово відмітав цю тему, і вона незабаром зникла. Майже переписував його твориво, і статі про наших народних майстрів незрідка з’являлися в газеті.
І важлива подробиця: саме “Молода гвардія” ініціювала висунення Марії Примаченко на здобуття Державної премії мені Тараса Шевченка. І цю премію було їй присуджено.
При цій нагоді треба сказати про особливість того часу, котра чимало чого пояснює. Те, що назвали хрущовською політичною відлигою, тоді ще не скінчилося, хоча вже бралися симптоматичні заморозки. Але ще була сила позитивної інерції. Ще з’являлися книжки реабілітованих Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла ДрайХмари, Ґео Шкурупія, у пресі чимало мовилося про бойчукістів. Ще не позвільняли з роботи україноцентричних істориків Апанович, Компан, Брайчевського, ще друкували сміливих критиків Дзюбу, Світличного, Сверстюка. Ще не вірилося, що незабаром усе це скінчиться. Оригінальний фільм Володимира Савельєва про Марію Примаченко як про до містичного незбагненний український феномен буде заборонено пізніше, бо в ньому пильнувальники за ідеологічною цнотою побачать рецидив українського націоналізму. Навіть глорифікація народної художниці видалася небезпечною для служок режиму. Здається, більший вияв ідіотизму просто важко уявити. Можливо, хтось із сьогоднішніх читачів навіть не повірить у це. Бо ж проти такого протестує тверезий глузд. Але годі було шукати тверезого глузду в часи комуністичної інквізиції. Та ще й в Україні, де чи не в усьому марився злополучний націоналізм. Отож хвора уява ідеологічних експертів або побачила небезпечний зміст у фантастичних квітах і звірах Марії Примаченко, або ж уявила, якою диверсією може стати створення в Україні культу особи майстрині народнодекоративного розпису, коли її ім’я зазвучить у нас так, як, скажімо, ім’я Піросмані в Грузії. До речі, ім’я Марії Оксентіївни таки справді ставало культовим. До неї, в глухе село, щоб побачити її, поговорити з нею, їхало багато українських інтелектуалів. Юрій Щербак розповідав мені, як збиралися вони з професоркою Тетяною Чернишовою (дружиною Андрія Білецького) до Примаченко, й буквально останньої хвилини їм щось перебило поїздку. Щербак навіть нещодавно це згадував і назвав незустріч із Марією Примаченко, чиїм мистецтвом безмежно захоплений, однією з великих втрат свого життя.
Абсолютно далека від усіх ідеологічних віянь і тенденцій культурного життя в маленькому сільці Болотня за Іванковом, Марія Оксентіївна не надто прагнула довідатися, що там конкретно відбувається у Києві, Москві, Парижі чи Лондоні. Вона жила життям селянки, але з поправкою на свій незбагненний талант, котрий піднімав її душу над суєтним щоденням. Їй досить було розуміти, що в цьому світі зла значно більше, аніж добра, і що їхня одвічна боротьба калічить людей. Приблизно такі її міркування записав я після котрогось приїзду до Болотні. Вона не виголошувала якихось філософем — інколи думала вголос і коротко висловлювала те, що в неї на душі й на умі. Марія Оксентіївна не ганила недосконалий світ — вона вважала, що інакше в ньому не може бути. Бо світ просто створений таким, і ніхто ніколи його не переінакшить. А людина, в якої є совість (бо багато так і народжується без неї), сторониться зла, стає в обороні від нього своїх рідних. Перечитуючи свої тодішні хапливі нотатки про зустрічі з мисткинею, дуже шкодую, що не мав із собою диктофона й навіть на думку мені не спадало позичити його в когось, щоб записати Марію Оксентіївну. Так, я вже тоді розумів, з якою видатною особистістю звела мене доля, але справжній масштаб Примаченко виразно мені побачився вже з дистанції пам’яті. Всоте допевнився: зустрівшися з великим упритул, не відразу можеш розгледіти його масштаби. І тільки дистанція часу увиразнює, вияскравлює та вимасштабнює його.
Нині не чути нічого про те, як заглухла в Іванківському районі ідея школи Марії Примаченко. Тоді, наприкінці шістдесятих і на початку сімдесятих, у ЗМІ часто згадувалося про те, що на Іванківщині успішно діє школа народнодекоративного розпису Марії Примаченко. Пригадую навіть дві чи три виставки її “школярів” у районному будинку культури. Були там роботи Федора Примаченка і небоги Марії Оксентівни — юної Каті Ющенко, на яку покладали серйозні надії. Здається, та навіть мала свої виставки в Києві. Але де вона сьогодні і що з нею сталось, я не знаю.
Хтось із розумних іванківських учителів розповідав тоді мені, що завдяки Марії Примаченко та її учням тут народиться феномен на взір славетних петриківських розписів (за назвою села на Січеславщині, де впродовж століть культивується народне мистецтво й імена петриківських майстрів та їхні твори знані — принаймні, так було раніше — навіть поза межами України. Не склалося. Очевидно, як воно ведеться, є на те об’єктивні та суб’єктивні причини. Смерть Марії Оксентівни — то як загибель планети, довкола якої оберталися супутники. І, гадаю, духовне зубожіння наше, спричинене всіма соціальними штормами, що підстерігали нас, — також одна з причин занепаду багатьох таких цінних проектів. Школа народного декоративного мистецтва Марії Примаченко — то ностальгійний спогад про нашу нездійснену прекрасну надію.
Як модно тепер висловлюватися, не в тренді сьогодні народне мистецтво. Надто воно складне для духовно й інтелектуально зледащілої нашої людини, яку тягне на щось легше й зрозуміліше, як, скажімо, “95й квартал”. Ніякої тобі роботи душі й ніяких ребусів для інтелекту. Попкультура (якщо це можна назвати культурою!) завоювала здеградовані маси. У кого ж це вистачить цікавості й витерпу напружено вдивлятися в широкі колірні плями, контрастні й гармонійні поєднання тонів, орнаментальні форми? Хто напружить розум, щоб розшифрувати філософські алегорії цих сюжетів, у яких зображено злі й агресивні почвари, котрі уособлюють усе те, що знищує світло в людській душі? Хто задумається над провіденційністю бачення буцімто простої сільської жінки з глухого села, яка сама не задумувалася — звідки в неї той дар і чому вона бачить та розуміє те, чого не бачать і не розуміють інші? Люди — дуже самовпевнені створіння. Вони переконали себе, що їм дано геть усе на світі розуміти й пояснити. Але за їхньої самовпевненості тих метафізичних загадок, які лишаються без відповіді, навколо нас не меншає.
Одна з таких загадок — вона, Марія Примаченко.
Знову передумую те, що про неї знаю. У тому — не пояснення незбагненного феномену мисткині. То тільки біографічна фактографія, яка трохи наближає нас до неї, уточнює її життєву канву. Сільська дитина з недитячими серйозними очима хвора на поліомієліт. Звичайно, це накладає свій відбиток на її відчуття себе в світі, де треба важко працювати і багато рухатися. Вона не могла цього не зрозуміти: вона чимось інакша поміж своїх ровесників. Біографи, певно, пояснюватимуть її талант і йдучи за генетичною схемою: Маріїн батько вирізамв із дерева дивовижні скульптури. Він вирізьбив такі ворота, що на них зачудовано дивилося все село. Мати і материна мати були неперевершеними вишивальницями. А Марія дивувала всіх то розписами стін хати, то складанням пісень.
Її “знайшли” мисливці за народними талантами в середині тридцятих років. Тоді компартія проголосила: мовляв, у нас талантом може стати кожен, бо таке наше життя (звичайно ж, не голодомор і не репресії малися на увазі!), що масово народжує таланти. Марію послали вчитися у спеціальні майстерні художників. Невідомо, чого вона вчилася, а чого не хотіла вчитися, бо в неї вже було те, глибоко своє, що вразить світ. 1937 року в Парижі була виставка мистецтва Радянської України, котра мала переконати Захід, що український народ знайшов щастя і культурний розквіт у Союзі, й тут не вимирали від голоду й не звучать постріли. І там раптом сенсацією прозвучало ім’я Марії Примаченко. Від її полотен був у захваті Пабло Пікассо. Мистецтвознавці стверджують, що вона вплинула на Марка Шагала. Майже слава. Принаймні знаність.
А потім удома її забули. Вже не було партійного запиту на народні таланти. Не знаю, як тоді жила й чи писала картини Марія Оксентіївна. Знаю лише, що були короткі роки кохання і довгі літа страждання. Тоді, у художніх майстернях, вона закохалася в чоловіка, який одповів їй взаємністю. І ось вона вже носить під серцем їхнього сина. Мають із коханим побратися. Але не встигають офіційно оформити шлюб. Ударила війна. І на її судженого одягають пілотку. Він загинув одразу. Федір народився без батька й не бачив його навіть на фотосвітлині. А Марія Оксентіївна провдовувала весь вік. Тільки картини й зболена її душа. Після смерті мисткині з її дому викрали сімдесят сім картин. Злочин не було розкрито. Федір казав мені про це як про велике горе. І хто посмів би йому заперечити?
Марія Примаченко перейшла у пам’ять. Стала дивовижною легендою. Реальність її існування в світі потверджують хіба що картини в музеях світу та завжди доглянута могила на сільському цвинтарі в Болотні.
З нею часто зустрічалася, писала про неї статті, робила телепередачі моя добра приятелька — допитлива й талановита Людмила Лисенко.
В останні роки Людмила чомусь випала з інформаційного й культурного простору. В “Енциклопедії сучасної України”, де вміщено біографічну довідку про Лисенко, я прочитав, що вона нині мешкає на Хмельниччині (звідки родом) і працює над романомтрилогією про Марію Примаченко “Гріхи в раю”. Хочеться дочекатися цього твору, в котрому, вірю, будуть і генеалогічні “розкопки” Примаченків (а як же інакше?!), і фактографія її життя, що тривало вісімдесят вісім з половиною років.
Знаю, що Людмила має багато зафільмованого з буднів загадкової селянки з Болотні. (Подумавши про це, відразу ж згадав її тихий, рівний голос та ще очі Марії Оксентіївни, якій дано нелегку ношу відчувати і все розуміти. Мабуть, нестерпно важко таку ношу втримувати…)
Мій друг Володимир Панченко, який не втомлюється їздити Україною в пошуках усіх сакральних місць, добрався й у призабуту нині Болотню, щоб уклонитися там могилі Марії Примаченко та постояти на старому дворищі, котре пам’ятає свою тихомовну господарку та її дбайливі руки.
І, слухаючи Володимира, мені подумалось: якби я був поетом, то написав би вірш про жінку, яка народилася і вмерла в своєму селі, обступленому не дуже родючими полями і рідкуватими перелісками. Вона, певно, й не думала, що її з її картинами чекали всі Рими, Флоренції, Парижі й Лондони. Вона була дуже домашньою істотою і неохоче, ба навіть стривожено полишала (тільки кілька разів) село. А її картини вільно полинули в світ. Не випадково ж на полотнах Примаченко — стільки птахів.
Бувають — але, певно, рідко — такі парадоксальні долі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment