Він був великим українцем

Олена ЛЕОНТОВИЧ,
письменниця, член НСПУ
130 років відділяє нас від народження Олександра Шульгина, першого міністра закордонних справ УНР, фундатора української дипломатичної служби, вченого-історика, громадського діяча, який закладав перші підвалини нашої державності.

30 липня 1889 року в селі Сохвино Хорольського повіту на Полтавщині він сповістив про свій прихід до цього світу і став першачком у батьків, Якова Миколайовича Шульгина, відомого історика, що належав до київської інтелігенції, і Любові Миколаївни, яка була народною вчителькою від Бога і походила з козацькостаршинського роду Устимовичів, спорідненого або посвояченого з відомими українськими родинами Милорадовичів, Самойловичів, Скоропадських, Кочубеїв, Скаржинських, Ґалаґанів, Безбородьків, Капністів, Остроградських, Родзянок, Розумовських, Савицьких, Самойловичів, Сулимів, Ґамалій, Леонтовичів, Лагод, Забіл, а пращурами були гетьмани Павло Полуботок і Данило Апостол.
Дитинство і юність Олександра Шульгина проминули у Сохвиному, серед полтавських просторів та Єлісаветграді (тепер — Кропивницьке) і Києві. Навчався в Першій київській гімназії і пропагував у зросійщеному середовищі українську ідею, а в 1906 році у поданих до дирекції резолюціях домагався “введення спеціального предмета навчання — мови тієї країни, в якій ми народилися і живемо”. Це був перший виступ юного Шульгина в обороні української справи, як тоді говорили, і стало хрещенням на громадськополітичного діяча. За такі вимоги Олександра ледве не було покарано “вовчим білетом”, тобто забороною вищої освіти в Росії. Та, як кажуть, доля змилувалася над талановитим юнаком, і він закінчив гімназію хоча і не з золотою медаллю, на що заслуговував, та срібною. 1915 року Олександр Шульгин закінчив навчання на історикофілологічному факультеті Петербурського університету, не цураючись справ студентської громади. Залишившись для підготовки до професури, став заступником голови і душею Київського земляцтва та ініціював створення Союзу українських земляцтв усієї Росії. Тоді ж вступив до демократичнорадикальної партії, яка у 1917 р. стала партією соціалістівфедералістів.
Одразу після Лютневої революції він вже вів перемовини з Керенським відносно митрополита Андрея Шептицького, депортованого до Росії після зайняття Львова російськими військами. Його обрали головою української делегації до Совєту солдатських і робочих депутатів (тоді він ще не був більшовицьким) для відстоювання українських інтересів. Вже там О. Шульгин поставив питання про автономію України.
23 березня 1917 року Олександр повертається до України. Саме відтоді, у 27 років, і почалась його державницька діяльність, бо 25 березня вже брав активну участь у з’їзді ТУПу, став членом Центральної Ради, на переговорах з Тимчасовим Урядом рішуче заявив: якщо федерація не відбудеться і Україні не дадуть автономії, то українці все одно боротимуться за незалежність.
Через два тижні після створення Українського Уряду Шульгина було призначено генеральним секретарем міжнаціональних справ, а 22 січня 1918 р. став першим Міністром закордонних справ. Він з притаманною йому енергією включився в роботу: опрацював за дорученням ЦР тимчасовий статут України, взяв участь в організації з’їзду представників національностей колишньої російської імперії, був членом делегації для остаточного визнання Уряду України, вів перемовини про встановлення зв’язків з іншими країнами — в результаті чого Франція, Великобританія і Румунія визнали незалежність України і призначили до Києва своїх послів, а з головою Чехословацької Національної ради Т. Масариком було підписано угоду про формування військових загонів з чеських полонених.
30 січня 1917 р. О. Шульгин димісіонував через незгоду з редакцією угоди, підписаної делегацією УНР у Бресті.
Під час муравйовської навали О. Шульгин перебував у Києві, бо не спромігся виїхати. Його розшукувала ЧК, та друзям поталанило його врятувати.
В час гетьманства Олександр Шульгин не вважав за можливе стояти осторонь і був одним з п’ятьох членів міністерства закордонних справ, а в липні його призначили послом в Болгарію. Крім дипломатичної праці він там клопотався визволенням з полону 15 тисяч українських військовополонених, а також продовжив культурну діяльність.
Із 1919 року почався найдовший період життя і діяльності, доба його титанічної праці для України, неймовірної як для однієї людини, та вповні можливої, коли йдеться про Шульгина. Він разом з іншими членами делегації брав участь у Мирній паризькій конференції, де намагався здобути визнання УНР від держав Антанти і підписати перемир’я у польськоукраїнському конфлікті. Завдяки попереднім дипломатичним зв’язкам йому була обіцяна підтримка в подальшій боротьбі з більшовиками, але через втручання польського генерала Галера вона не була здійснена.
Ще навесні 1920 р. він востаннє побував на своїй предковічній батьківщині. Покидаючи рідну землю, віз із собою не речі, а документи.
Від цього року починається життя і політична, дипломатична, громадська, наукова діяльність Олександра Шульгина за межами України та його участь в Уряді УНР в екзині.
Про появу українців на міжнародному терені він писав так: “Коли ми в 1919 р. з’явилися в Парижі перед міжнародним форумом, чужі люди ставили під сумнів існування української нації. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі. І все ж мені разом з моїми співробітниками пощастило невсипущою працею навколо Ліги Націй до певної міри пробити шлях, поставити українське питання на порядок денний міжнародної політики. Кожен крок вимагав напруження всіх наших сил”.
Восени 1920 року О. Шульгин очолив делегацію УНР в Женеві на І Асамблеї ліги Націй, потім і на Другій. В листопаді ж Уряд вже покинув Україну. Тоді було утворено Надзвичайну Дипломатичну місію в Парижі з Олександром Шульгиним на чолі. Їй випало якнайдовше бути осередком українського представництва.
1926 року створено Державний Центр УНР — і голова Симон Петлюра призначив О. Шульгина міністром закордонних справ. На цей короткий час припадає тісна співпраця його з головою Директорії.
Вбивство Симона Петлюри приголомшило, але змобілізувало і згуртувало українську політичну еміграцію. О. Шульгин відважно виступив на процесі Шварцбарда одним із свідків і того ж року написав для французів працю “L’ Ukraine et Cauchemar rouge” (“Україна і червоний жах. Погроми в Україні”), в якій, як і у виступі, став в обороні честі Головного отамана, і якою генеральний прокурор скористався для звинувачення вбивці. В ній Шульгин висвітлив роль Симона Петлюри у боротьбі з погромами в Україні, проаналізував події в Україні у 1917—1919 рр., а також причини погромів. (Лише в 2001 р. цю важливу працю нарешті було видано в Україні, переклад українською двоюрідних небог Олександра Шульгина О. Леонтович і М. МуловоїВойтовецької)
Величезний обсяг діяльності Олександра Шульгина між двома світовими війнами. Ось лише деякі її аспекти: генеральний секретар Академічного комітету в Празі, (1925) Голова Комітету Дружби Кавказу, Туркестану і України (1934), редактор журналу “La revue de Promethée” (1938—39), присвяченого національним проблемам європейського Сходу, а також політичноекономічним питанням, пов’язаним з СРСР, Голова Головної ради української еміграції (з 1929 р.). Але, крім того, він був постійним делегатом Міжнародної Унії для Ліги Націй, а у 1933—38х роках — постійним головою цієї Унії. “Форум Унії давав можливість широких зв’язків для української дипломатії, й це був основний терен міжнародної діяльності О. Шульгина у 1930х роках” (А. Жуковський). На форумах, засіданнях, з’їздах Унії Олександр Шульгин виступав на захист прав українців у Галичині, у справах Голодомору в Україні, більшовицького терору в УРСР, примусової праці там же, а також робив кроки проти допущення до Унії представників СРСР та провів низку резолюцій Унії проти Москви.
На засіданнях Ліги Націй він вносив українські проєкти у справі пан Європи, роззброєння, світового конфлікту, домагався визнання української національності.
1929 р. Шульгин створив Головну раду української еміграції, яка опікувалась біженцями, розповсюдженням інформації по Європі, та був постійним її головою.
1936 року О. Шульгин пішов з поста міністра закордонних справ через розходження Уряду УНР з Варшавським Центром. Але 1939 р. Уряд УНР надав йому надзвичайні повноваження для дій в Англії і Франції. А коли більшість членів Уряду опинилась в країнах, захоплених нацистами, у грудні виконував обов’язки міністра закордонних справ і голови Уряду УНР. Взимку 1940 р., під час фінськосовітської війни, було отримано офіційне запрошення приїхати до Хельсінки, і Олександра Шульгина зустріли там як представника повноважного уряду.
Під час окупації Франції О. Шульгина та його сина Ростислава було заарештовано, і від 29 вересня 1940 року до 10 квітня 1941го їх тримали у в’язниці “Санте”, де колись перебував Яків Шульгин. 1944 року за доносом якогось росіянина Олександра Яковича мали арештувати вдруге, та його вчасно попередили.
…1946 року О. Шульгина вже вчетверте запросили на пост міністра закордонних справ. Але невдовзі через розходження з лідерами ОУН в Німеччині він подав у відставку і відійшов від активної політичної діяльності.
В післявоєнні роки став ініціатором і постійним головою Українського академічного товариства в Парижі, фундатором та віцепрезидентом міжнародної Вільної Академії, опікувався українським студентством.
До 1927 року він був у Празі професором Українського вільного університету, у створенні якого взяв активну участь, та Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова. Як науковецьісторик був всебічний: документаліст, синтетик (з власними монографіями і підручниками), історіософ, мемуарист, соціолог, біограф, рецензент з нахилом до історіографії. Як зауважує проф. В. Янів, “шкода тільки, що важкі умови еміграційного життя — постійна праця для заробітку — не дали змоги присвятитися О. Шульгинові історичному дослідові повністю”.
Великі монографії Шульгина було присвячено Франції. Остання робота “L’ Histoire et la vie (Les lois — le hazard — la volonté humaine”) (“Історія і життя (Закономірність — випадок — людська воля”), яку О. Шульгин вважав своєрідним підсумком своєї наукової діяльності, була видана 1957 року за допомогою французького відділу шведського Гуманітарного фонду Національного центру наукових дослідів, добре зустрінута в пресі та наукових колах.
О. Шульгин — автор багатьох студій у збірниках, понад 200 статей у періодиці, гасел в енциклопедіях. Перу Олександра Шульгина належать “Спогади”, що увійшли у виданий НТШ 1969 р. “Збірник на пошану Олександра Шульгина”.
Левова частина наукових праць Олександра Шульгина видана за кордоном, а деякі фундаментальні потребують перекладу. Тому не дивно, що як вчений він і досі невідомий на материзні. Та сподіваємось: прийде час, коли його читатимуть і в Україні.
20 листопада 1959 року Наукове товариство імені Тараса Шевченка й Українське Академічне Товариство організували відзначення 70ліття Олександра Яковича. Та невмолима хвороба 4 березня 1960 року перервала його життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment