Автору української «Енеїди» — 250

Михайло НАЄНКО

“Енеїда” І. Котляревського і її художні переклади
іноземними мовами
Переклад, як знаємо, це адаптація художнього тексту до мовних особливостей іншої мови. Інколи доля перекладеного тексту буває ще більш живучою, ніж оригінал. Один із прикладів — переклад Лесею Українкою поезії Генріха Гейне “Коли розлучаються двоє”. Покладена на музику М. Лисенком, вона вже більш як століття залишається активною в репертуарі дуже багатьох солістів і хорових колективів України. А що, коли йдеться про переклад перекладу? Про переспів чи травестію?
Здебільшого вони залишаються тільки літературним фактом у певній літературі. Так було, скажімо, з травестіями Вергілієвої “Енеїди” французькою (Скаррон), німецькою (Блюмауер) чи російською (М. Осипов і О. Котельницький) мовами. Видані чи й перевидані в своїх літературах, вони далі від них не зрушили з місця. Інакша доля судилася травестійній поемі І. Котляревського “Енеїді”.
Її перекладено більш як десятьма мовами Європи і процес творчого перекладу триває донині. Назву тільки найбільш відомі: російською існує п’ять перекладів, два останніх із яких (А. Кондратенка й А. Ільїна) виконано вже в наші дні — 1998-го і 2013 року. Крім того, перевидано в 2008 році переклад В. Потапової, що вперше з’явився в 1961 році. Чеською мовою переклад здійснили Марія Марчанова, Зденка Ганузова і Ян Туречек-Ізе­рський у 1955 році; білоруською — Аркадзь Кулешов у 1969-му; болгарською — Кирило Кадійський у 1987-му; румунською — Аурел та Іоан Ковачі у 2001-му; німецькою — (у Відні) Остап Грицай у 1915-му та Ірена Качанюк-Спіч і Леонід Рудницький (у Мюнхені) в 2003-му; англійською — (в Торонто) Богдан Мельник у 2004-му; польською — (у Варшаві) Єржи Плєшнарович у 1976-му і (у Любліні) Петро Куприш у 2013-му; у 2005-му у Львові перевидали окремі частини поеми польською Єржи Єджеєвич, Флоріан Неуважний і Єржи Загорський; грузинською — Аміран Асанідзе у 2011-му (раніше друкувався також журнальний варіант цього перекладу); мовою есперанто — Геннадій Турков (залишається в рукопису); японською готує переклад Хіно Такао; існує також своєрідний переспів білоруською мовою анонімного автора ще з початку ХІХ століття. Статистика, як відомо, суха і ніби мало про що говорить, але коли вона така чисельна, то змушує думати не лише про кількість, а й про якість. Такої кількості перекладів іноземними мовами не сподобилась жодна інша травестія Вергілієвої “Енеїди”. У чому тут секрет?
Наші попередники-літературознавці над цим уже думали не одну нічку та годиноньку. В радянські часи були міркування з цього приводу О. Білецького, П. Волинського, П. Хропка й ін., але вони (в умовах заблокованості відомостей про розстріляне відродження) нічого не говорили про Миколу Зерова. А він, як мені здається, дав найбільш прийнятну характеристику цікавої для нас проблеми. На його думку, І. Котляревський мав перед собою російську (М. Осипова) та деякі інші травестії часів європейського ренесансу, але він (М. Зеров) знаходить в українського автора те найголовніше, завдяки чому вона суттєво відрізняється від них. Твердження Олександри Єфіменко, що “Энеида” Котляревского так относится к “Энеиде” Осипова, как живой цветок к жалкому тряпичному изделию”, М. Зеров відчутно пом’якшує і наголошує: “Осипов більше версифікатор; він дає легкий вірш, але не може конденсувати своїх образів, тоді як Котляревський дає яскраві образи і, підсилюючи епітетами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревського більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. В Осипова надто мало національного колориту” (https://www.ukrlib.com.ua/krstat/printout…). Є підстави стверджувати, що саме образна поетичність і національний колорит поеми І. Котляревського найбільшою мірою сприяли і сприяють тому, що інтерес до неї іноземних авторів-перекладачів тому й виникав та виникає буквально донині. Навіть у російських авторів. Якби їх влаштовувала версія травестії М. Осипова, то вони б навряд чи звертались до поеми І. Котляревського знову й знову. На мою думку, найбільш професійний переклад її здійснила В. Потапова в 1961-му році, а в 2008 її перевидано в Петербурзі та вміщено в цьому виданні український варіант твору і 104 ілюстрації художника Дмитра Бісті. Вони (ілюстрації) не можуть, звичайно, змагатися з ілюстраціями Анатолія Базилевича, які готувалися в тих же 60-х роках ХХ століття в Україні, але для російськомовного читача в них містилося дуже багато національної інформації про український шедевр.
Академік О. Білецький встиг у 1961 році написати передмову до російського перекладу “Енеїди” В. Потаповою і сказати, що він (переклад) “наиболее эквивалентный вариант украинского текста” (т. 2, с. 126). Національний колорит перекладу поеми вчений, проте, аналізував скупо, а в М. Зерова це був найпереконливіший аргумент на користь тексту І. Котляревського. Він писав: “В Осипова надто мало національного колориту: так, його спроба надати Дідоні та її двору колорит російсько-поміщицької старосвітчини — слабенька. Котляревський, обставивши цю сцену аксесуарами характеру національно-побутового, зробив її живим документом певної доби” (див.: https://www.ukrlib.com.ua/krstat/printout…). Згадаю до прикладу один із фрагментів поеми і те, як його переклала В. Потапова:
Так вічной пам’яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись…

У В. Потапової ці рядки звучать так:
У нас в Гетманщине, бывало,
Свои обычаи велись.
Равняясь, войско застывало
Без всяких “стой, не шевелись!”
Казацкий полк любой заправский —
Лубенский, Гадячский, Полтавский —
Все в шапках, словно мак, цветут.
Нагрянут с копьями стальными,
Ударят сотнями лихими —
И подчистую всё метут.
У М. Осипова така сцена відсутня зовсім, зате дуже детально (аж до нудоти) описано в нього стосунки Енея з Дідоною. Хоча тут йому цілком бракувало того поетичного лаконізму, який характерний для художньої мови І. Котляревського:
Еней з Дідоною возились,
Як з оселедцем сірий кіт…

У В. Потапової ці два рядки звучать так:
Эней с Дидоною бесились,
Возились, словно с салом кот…
Тут, як бачимо, поетеса-перекладачка використала слова, яких немає в І. Котляревського: образ “возились” вона підсилила ще експресивнішим “бесились”, а “оселедця” замінила “салом”. Від цього поетична картина не втратила свого колориту, а в національному розумінні стала не менш яскравою. Бо ж образи “кота” й “сала” в українській традиції існують нерозривно ще з часів фольклору: академічний словник української мови подає кілька фразеологічних прикладів саме такого змісту з творів багатьох українських письменників: Г. Квітки-Основ’яненка, Лесі Українки, Гната Хоткевича та ін. (див: http://sum.in.ua/s/salo).
Інколи В. Потапова вдавалась ніби до калькування українських слів, часом додавала в перекладі якісь свої, але вмонтовувала все це у такі словесні звороти, що все в неї виходило аж дуже по-російськи і водночас — не втрачало українськості. Скажімо, в переліку збройного начиння, яким у боях користувалися троянці:
А про военный обиход
Пришлось готовить впрок снаряды, —
Так много, просто дрожь берёт!
Из глины ядер налепили,
Для пуль галушок насушили,
Солили сливы — на картечь.
В щиты корыта превращали,
Из бочек днища вышибали,
Прилаживали их у плеч.
То дарма, що зникли в перекладачки всілякі квачі та макогони, колеса і церковні мари, зате з’явилися днища бочок та корита-ночви, які в поетичному лексиконі українських авторів зовсім не чужі. Згаданий академічний Словник української мови знаходить його в Квітки-Основ’яненка, М. Стельмаха чи в Олеся Досвітнього: “З повітки сивий дідок викотив величезне барило, намагаючись перекинути догори днищем (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 422). В. Потапова, отже, добре, як зауважив академік О. Білецький, освоїла лексику поеми й української мови, орієнтуючись, між іншим, і на лексику повістей М. Гоголя, в якій дуже вдало поєднувався. зокрема, “комічний” елемент і російського, і українського лексикону (т. 2., с. 126). Ще один приклад для підтвердження цієї думки наведу у зв’язку з зображенням у поемі картин пекла. У І. Котляревського це не просто пекло, а саме українське пекло, навіть у варіанті, коли в те пекло потрапляв наш брат — літератор. Пригадаймо:
Гай, гай!.. та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш:
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки:
Їм звязані були і руки,
Мов у Татар терпіли плін.
От-так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться…
Який же втерпить його хрін?
Здавалося б, ну як перекласти російською оцей суто український вигук: “Гай, гай!”, суто українську ідіому “нігде правди діти”, чи суто Котляревський винахід “скучнії піїти”? В. Потапова знайшла для цього суто російські і по-справжньому поетичні відповідники:
Эхма! Лукавить нет охоты,
Солгав, лишь попадёшь впросак.
Томились в пекле рифмоплёты,
Немало было там писак.
Великую терпели муку
За то, что нагоняли скуку…
Тут найбільш доречними були її суто російські відповідники “Эхма!” для “Гай, гай!”, “рифмоплёты”, “писаки” для “скучних піїтів” і “писарчуків поганих вірш” тощо.
Не одну оскомину вже набили імперські інсинуації, що українська і російська мова споріднені, а носії їх — це єдиний народ. Ніякої спорідненості і ніякий не єдиний. Поетична мова це підтверджує якщо не на всі сто, то близько до цього. Так званого пересічного росіянина хоч до розстрілу став, але він ніяк не зможе второпати, що воно ото таке написане в Котляревського:
Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить;
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закеньдюшить.
Коли ж що напхом з’язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить;
Об лихо вдаром заземлюєш,
І ввесь забуд свій зголодуєш,
І біг до горя зачортить.
Віра Потапова, мабуть, не одним потом зросилася, аби знайти всьому цьому хоч приблизний російський адекват. І, як мені здається, знайшла, скориставшись, щоправда, лиш мотивом та грою в каламбур, але ніяк не словесними відповідниками. Довелося при цьому відмовитися і від “борщу”, і від “тягла”, і від “горя”, замінивши їх “обедком”, “тоскою” чи “досадою”. Хоча звучить і приблизно, але для трохи підготовленого віршолюба з Росії це буде зрозумілим. Добре, що хоч “борщ” не постав як “первоє”, а “тягло” — як “скот”, який несе на шиї улюблене в росіян “іго”. Заграбастане, щоправда, з тюркських джерел.
Своєрідною була адаптація Вергілієвого сюжету до білоруської літературної практики. Над проблемою їхньої поеми “Энеіда навыварат” у різний час міркували Р. Падбярезкі, Ю. Карський, М. Марковський, А. Мальдзіс, Г. Кісяльов, М. Хаустовіч та інші білоруські дослідники. Найбільше суперечок викликає особа автора і час написання твору, міра впливу на білоруського автора українського тексту І. Котляревського. В 20-х роках ХХ ст. український дослідник М. Марковський спробував довести, що не лише “Енеїда” І. Котляревського впливала на появу білоруської “Энеіды навыварат”, але і навпаки — начебто міг існувати і зворотній вплив. Такий висновок ґрунтується на спостереженні над текстом першого видання українського твору (1798), де є рядок “Як хочеш, так собе смякай”, де слово “смякай” — не українське, а білоруське. Можливо, І. Котляревський уже був знайомий з білоруським твором, коли взявся за перо? [Див.: Киселев 1988, 142—143]. Версія ця видається майже фантастичною, адже українська поема була добре відомою і популярною на білоруських землях з кінця XVIII ст., побутувала в рукописах і в усній формі. Тоді як перші згадки про білоруську “Энеіду” припадають аж на 1837 р. Саме тоді студент-першокурсник Московського університету І. Мисловський передав О. Бодянському фрагмент поеми (104 рядки) із заголовком “Отривокъ изъ 1-ой песни Енеиды, вывороченной на изнанку на белорусскій языкъ, по образцу малороссійской Котляревскаго, г-мъ Мысловскимъ (въ губ. Витебске)”. Текст самої поеми написано латинкою. Саме цей текст, але вже кирилицею, і скопіював для П. Шафарика О. Бодянський. Це призвело до низки неточностей і перекручень у тексті.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment